Львівський Український Театр: "Ріка", драма на 3 дії Макса Гальбе. Переклав із німецької мови Іван Іваницький. Постанова: І. Іваницький. Помічник режисера: Н. Лісновська. Сценічне оформлення: М. Радиш. Мистецький керівник: В. Блавацький.
Згори треба сказати, що вистава "Ріки" Макса Гальбе — це в загальному білянсі нашого Львівського Театру додатня позиція. Додатня і щодо вибору пєси, і під оглядом її режисерії, і самим її виконанням. Так зрештою зрозуміла й оцінила виставу також премієрова публика, що виповнила велику театральну салю і гучними оплесками виявляла своє вдоволення по кожній дії.
Драматична творчість Макса Гальбе, в якого жилах, як він сам признається в історії свого життя, пливе і словянська кров, у нас мало відома, хоч та творчість доволі багата, цікава й різнородна (к. 25 сценічних творів). Поза любовною драмою з молодечих років "Молодість", в якій змальовані його власні переживання і яка перейшла в р.р. 1917—1920 з успіхом майже всі українські сцени, не виключаючи Львова і Станиславова, більше нічого з творів Гальбе на наших сценах не появилося. Драма "Ріка", яку отсе виставлено у Львові, народилася в р.р. 1902-3, себто в добі, коли в европейських літературах змагалися та перехрещувалися передовсім впливи натуралізму й символізму. В тих часах театри шукали нових форм, появились і численні новатори й реформатори театру. Техніка сцени з її усякими тріками нерідко усувала драму на другий плян. Та Макс Гальбе, як драматург, поставив таки на перше місце в театрі драму, себто живе слово.
В чому суть успіху пєс Макса Гальбе? Чим вони полонюють глядача? Головно і передовсім тим, що глядач бачить на сцені наскрізь живих людей, людей з усіми їх пристрастями, поривами, болями й радощами, таких самих людей, як він сам, бож майже всі пєси Гальбе мають у собі автобіографічні елементи, вони є вірною відбиткою самого життя. Як натураліст з деякими ухилом в сторону символізму чи навіть фаталізму, до того вдумливий психолог і життєвий філософ, Гальбе, малює залюбки боротьбу людських пристрастей на тлі змагань з незбагнутими силами природи. Тому з багатьох його творів наче віє чимсь неминуче трагічним, над його постатями наче висить щось несамовите, фатальне, ніби меч Дамокля. Тут драми Гальбе нагадують навіть Стpiнбepґa, хоч авторові таки значно ближчий Ібсен чи Зудерман.
Таке і з пєсою "Ріка". Це глибока психологічна драма, в якій любов трьох братів до одної жінки змальована на тлі боротьби з небезпечним елементом ріки, що кожного року під весну грозить проривом греблі біля їх хати і всім їм смертю. В цій пєсі майже всі виконавці мають змогу блиснути своїм талантом, створити справжній тип, і це мабуть одна з причин, що вона й досі не сходить зі сцен великих театрів (а також кінових екранів!). Це, очевидно, теж одна з причин, чому п. Іваницький присвоїв "Ріку" українській літературі і виставив її на нашій сцені.
Треба признати, що д. Іваницький вклав у львівську виставу багато праці і режисерської інвенції. Вистава була і суцільна і переконлива. У його постанові "Ріка", хоч її сюжет сьогодні, в часі великанського змагання усього світу, виглядає перестарілий, робила могутнє вражіння, інколи просто потрясала глядача. Ми переконані, що якби так сам автор був між глядачами, то й він був би не менше перейнятий від них. Не все якслід виходило тільки з світляними ефектами, та це мабуть від режисера не залежало. Важко сказати, кому з виконавців віддати пальму першенства. Здається, що таки найбільш удатну, найбільш наближену до правди креацію дав нам Й. Гірняк у ролі старого дідуся, що в другій дії був просто незрівняний. А до того яка ж чудова у нього дикція! В. Левицька (Рената), як видно, багато працювала над своєю дуже важкою ролею нещасливої жінки. Було в неї багато зворушливих ноток, трагічні моменти були сильно підкреслені, біда тільки, що з усього того, що вона говорила, мало що доходило до вух публики. В. Блавацький віддав ролю молодого інженера з питомою йому природністю й легкістю, але нових ноток у його грі ми не могли доглянути. Відповідальну ролю чоловіка Ренати, Петра, грав Е. Курило і створив загально добрий тип залізно-твердого, безоглядного (може аж надто!) і до кінця незломного землевласника, що з любови до землі пустився на злочин і сфальшував батькове завіщання. М. Степова в ролі матери трьох братів і співвинуватої у злочині свого найстаршого сина, хоч виступає тільки в першій дії, створила скінчений тип старої чудачки, людини з іншої, минулої епохи. На щире признання заслуговує молодий актор О. Сліпенький, що вивязався дуже гарно з великої і трудної ролі 17 літнього екзальтованого хлопця, залюбленого безнадійно у старшу від себе жінку, до того дружину рідного брата. Е. Дичківна в дрібній роді наймички не могла нічим заясніти.
В цілості — "Ріка" на львівській сцені (що йде одночасно і в театрі ім. Івана Франка у Тернополі) вповні удатна вистава, яку варто оглянути.
[Львівські вісті]
06.10.1942