Огонь запеклих не пече

У червні 2012 року у Варшаві, де я тоді жив, автору цих рядків випала приємність організовувати демонстрацію проти диктатури в Україні. Розпочинався футбольний чемпіонат, і на його відкриття приїздив великий тупий предмет, якого деякі вважали Президентом України. Ми – не більш як три десятки варшавських українців – надрукували листівки і транспарант, на яких проводили паралелі між Олімпіадою в Третьому Райху і Євро-2012, під час якого Януковичу тиснули руки чимало європейських лідерів. Зайве, либонь, нагадувати, що на той час в Україні вже відбувся конституційний переворот, політв’язні вже сиділи у тюрмах, а країна перетворилася на кремлівську губернію.

«Вони сліпі чи дурні?» ‒ запитував я себе, сидячи у студіях варшавських телеканалів, які, заінтриговані нашою акцією, запрошували до себе на ефір. М’яко кажучи, нас тоді мало хто розумів. Польські телеведучі лише стенали плечима і вкотре завчено бубоніли, що футбольний чемпіонат – велике спортивне свято, нагода рекламувати свої країни, а не «виносити сміття з хати». Мало минути ще півтора року, щоб над Віслою нарешті усвідомили, з ким мають до справи в Києві.

Що я тоді, в ті червневі дні, відчував? Передусім самотність. Нас ніхто не хотів розуміти, нас навіть вислухати на бажали. Для чого псувати свято? Яка там диктатура? Та дайте нам спокій, бо ж може бути ще гірше. Все ж так добре, Європа процвітає, Польща розвивається, а ви тут зі своєю Україною. Не заважайте нам радіти життю зі своїми проблемами. Та й ніякий він не диктатор, ось почне вбивати громадян – тоді й поговоримо. Приблизно такий тоді був настрій.

Шевченко про такий спокій висловлювався доволі точно: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Щось подібне я відчуваю останніми днями, читаючи рясні коментарі й аналітику про незалежницькі аспірації Каталонії. Проаналізували все – економіку і королівські роди Іспанії, прецедент Косова і унікальність каталонської мови, архітектуру Барселони й перспективи обвалу туристичного ринку в регіоні в разі подальшого зростання напруги. Деякі (численні, на жаль) дорогі співвітчизники навіть дописалися до того, що «Путін знову всіх переграв», бо саме йому вигідна дезінтеграція Європи.

Але ж потенційне відокремлення Каталонії – удар не так по Європі, як по Росії. Це сигнал іншим народам і націям, що так і не реалізували свого права на власну державність. А скільки таких у Російській псевдофедерації? Так, ці народності ще не такі політично зрілі, та й еліти їхні або русифіковані, або знищені, але все одно – вода камінь точить. У час турбулентності й всезагального розпаду колонізовані росіянами народи прийдуть до неминучої ідеї відокремлення.

Та найголовніше: припинімо вираховувати інтереси всіх на світі, крім самих каталонців. Починати треба з них. З простого: чи хочуть каталонці незалежності? Хочуть! Мають вони таке право? Мусять мати, якщо ми шануємо право народів на самовизначення. Замість конструювати недолугі порівняння з Кримом, краще б українці згадали століття власної бездержавності, коли всі світові потуги ховали очі й не помічали самого існування українського народу. Ніхто не хотів руйнувати «стабільність» і мир, адже пощо ламати європейський лад заради якоїсь там наційки? Каталонці нині є заручниками такої ж ситуації. Вони – самотні.

І не треба розводитися про демократичність Іспанії й широкі права каталонської автономії. Демократичність іспанця, як бачимо, закінчується на каталонському питанні – і численні арешти, свавілля силовиків, конфіскації бюлетенів і урн, кримінальні справи проти активістів і представників місцевого самоврядування – наочне тому підтвердження. Чи вірите ви, що теперішня іспанська влада дасть Каталонії можливість провести законний референдум? Я – ні.

Ще минулого тижня соцопитування показували, що лише 40 з гаком відсотків каталонців підтримують ідею незалежності. Але після силової розв’язки недільного референдуму, цієї непростимої і незворотної іспанської помилки, сумнівів не залишається – число прибічників незалежності зростатиме, пасіонарна меншість швидко стане більшістю. Адже їм відступати нікуди. Бо свавілля й агресивність іспанської влади ще більше розпалили їхню лють і несприйняття Іспанії. Пам’ятаєте, як на нашому Майдані у найстрашніші дні актуалізувалося гасло: «Огонь запеклих не пече»? Він загартовує і робить сильнішим.

Що і сталося з каталонцями, які з референдуму вийшли зі ще стійкішим переконанням: у цій державі вони більше жити не хочуть.

Мені ж, представнику народу, чиї прагнення століттями були для світової спільноти «не на часі», чию державницьку мрію завжди представляли як загрозу, що зруйнує оманливе «благоденствіє», залишається процитувати рядок, який і нас колись надихав на боротьбу за свободу:

Кайдани порвіте!