Складна перемога Меркель

От фактично й завершився «виборчий рік» у Європейській Унії. Кремль його програв. Це стало зрозумілим з оголошенням результатів виборів до Бундестаґу.

Кремлівські завсідники плекали цьогоріч надію на корисний для себе результат на парламеньських виборах у Нідердандах, президентських і парламентських у Франції та виборах до Бундестаґу в Німеччині. Ще на початку 2017 року все складалося якнайкраще для Росії, натхненної минулорічними перемогами: «антиукраїнський» референдум в Нідерландах, Brexit у Великій Британії та здобуття президентства «своїм» Дональдом Трампом.

Тоді ж і на майбутніх виборчих майданчиках все складалося найкращим для Кремля чином. Ще в січні цього року лідерство у президентській кампанії у Франції твердо утримували двоє «друзів Путіна» – кандидат від консервативної партії «Республіканці» Франсуа Фійон і лідерка ультраправого «Національного фронту» Марін Ле Пен. Згідно з тодішньою соціологією, у першому турі вони мали б залишити далеко позаду кандидата від тоді ще провладної Соціалістичної партії чи будь-якого іншого претендента.

Не гірше для Кремля складалася на початку року ситуація і в Нідерландах, де ультраправій Партії свободи (Partij Voor de Vrijheid) Ґерта Вілдерса (Geert Wilders) демоскопи прогнозували лідерство на виборах у березні.

Але основна увага Кремля зосереджувалася на бундесканцлерці Німеччини Анґелі Меркель, котра залишається головним несучим стовпом Європейської Унії та послідовним ініціатором антиросійських санкцій. Там вже були переконані, що четверта каденція їй жодним чином не світить.

Але навесні, наче за помахом чарівної палички, електоральна ситуація в кожній зі згаданих країн змінюється радикально. Партія свободи в Нідерландах зненацька втрачає всі здобуті рейтинги популярності й відправляється глибоко в опозицію. Двох «путінських друзів» у Франції з віртуозністю Зінедіна Зідана обходить Емманюель Макрон, котрого ще зовсім недавно ніхто не сприймав поважно. У травні він здобуває президентську посаду, а вже на парламентських виборах у червні його новостворена партія «Республіка на марші» (La République en marche) здобуває переконливу більшість.

І тепер останній удар по Кремлю – перемога ХДС/ХСС на виборах до Бундестаґу. Меркель фактично гарантовано залишається на наступну канцлерську каденцію. Отже євроентузіасти можуть з полегшенням зітхнути, адже пертурбації в Унії скасовуються, а політика санкцій пролонґовується.

Хоча, звісно, далеко не все так красиво й просто і у Франції, і в Нідерландах, і в Німеччині, як би нам того хотілося. Але у будь-якому разі європейському проекту незабаром вже нічого не загрожує, він житиме й розвиватиметься.

Тепер пильніше придивимося до результатів німецьких парламентських виборів та наслідків цих результатів. Отже переміг, як ми вже казали, християнсько-демократичний блок партій ХДС/ХСС. Утім перемога ця була доволі прикрою. Блок набрав лише 32,9 відсотка голосів – це найгірший його результат з часу створення Федеративної Республіки Німеччини.

Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) набрала 20,5 відсотка. І це, знову ж, найгірший результат партії за повоєнну історію.

З одного боку, досить очікувано, що великі партії у країнах Західної Європи втрачають популярність. Схожу ситуація ми бачили і у Франції, і в Австрії, і в Італії тощо. З другого боку, досить дивно, що це сталося у Німеччині, з огляду на той факт, що ХДС/ХСС і СДПН входили до урядової коаліції, яка за останні роки забезпечила країні подолання наслідків кризи й стабільне процвітання.

Цьогорічне економічне зростання в ФРН має сягнути 1,6 відсотка, наступного року експерти прогнозую навіть 1,8%. Підвищується споживчий попит, стрімко активізовується будівельна галузь, зростає експорт. Профіцит федерального бюджету 2017 року, за розрахунками Райнсько-Вестфальського інституту економічних досліджень RWI в Ессені, може сягнути 22 мільярдів євро (0,7 відсотка ВВП), в 2018 році – 28 мільярдів євро (0,8 відсотка ВВП).

Експерти очікують істотного зростання споживання за рахунок збільшення зайнятості та підвищення реальних заробітних виплат. Показник безробіття цьогоріч скоротився до 5,7 відсотка, а за прогнозами на 2018 – спаде до 5,5%.

Здавалося б, чого німцю турбуватися? Живи й тішся. Утім, як вже доведено багаторічним досвідом партійно-політичної боротьби, громадянин починає прагнути змін саме тоді, коли добробут зростає. Краще – ворог хорошого. Це – з одного боку. З іншого – електоральні преференції суспільства дуже легко порушити психологічним чинником, передовсім страхом.

Пригадаймо, наприклад, прецедент Іспанії. Початок 2004 року, урядовій консервативній Народній партії під проводом Хосе Марії Аснара всі соціології безальтернативно пророкують перемогу. Зрештою, цілком заслужену з огляду на тодішню соціально-економічну ситуацію в такій доволі непростій країні. Аж тут 11 березня – теракт на залізниці. Внаслідок вибухів у чотирьох приміських потягах загинула 191 людина, ще 2050 зазнали поранень. І це за три дні до виборів.

А варто нагадати, що Іспанія тоді була однією з небагатьох натовських країн, котрі долучилися до американської антисаддамівської коаліції і брали участь у воєнних діях в Іраку. Теракт зразу ж пов’язали з іракським заанґажуванням Мадрида. Тож настрій електорату радикально змінюється. Аснар програє вибори – й до влади приходять соціалісти.

Тепер повернімося до Німеччини. Анґела Меркель сама свого часу визнала, що допустилася низки помилок в міграційній політиці. Але попри те наполягала, що її країна й надалі надаватиме притулок біженцям, котрі намагаються врятуватися в затишній Європі від жахіть війни.

Зрозуміло, що прихід чужинців, особливо масовий, особливо з бідних реґіонів, особливо, коли ті реґіони багато хто вважає розплідником тероризму, подобається далеко не всім. Ксенофобія – доволі сильне й живуче почуття, навіть якщо в цивілізованих суспільствах його намагаються приховати за машкарою пристойності. Саме на цьому почутті й зіграла створена щойно 2013 року партія «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland).

Партія, з одного боку, не приховувала свого негативного ставлення до міґрантів, з іншого – зізнавалася в коханні до Росії. Чи отримувала вона фінансування з Кремля? Поки що на це є лише непрямі докази. Але з великою часткою ймовірності можна припускати, що її не лише фінансувала Москва, а й інструктували російські емісари – як, наприклад, молдовські чи болгарські соціалісти.

«АдН» віртуозно використала і стрімкий наплив біженців (навіть попри те, що Німеччині врешті-решт вдалося з ним впоратися), і теракти, які за останні два роки стрімко почастішали в Західній Європі. Знову ж таки, поки що є лише опосередковані докази причетності «руки Москви» до цих терактів. Ми ж суто інтуїтивно здогадуємося, як воно насправді.

У будь-якому разі, ксенофобській «АдН» з використанням всіх страхів пересічного німця вдається зробити електоральний стрибок з 4,7 відсотка на минулих виборах до Бундестаґу (2013 рік) аж до 12,6% на цьогорічних. Таким чином партія забезпечила собі аж 94 депутати в парламенті, котрі тепер матимуть доволі інструментів, щоб чинити різні перешкоди для нормальної роботи німецького законодавчого органу.

А в самому Бундестазі формуватиметься нова коаліція, оскільки соціал-демократи після своєї ганебної поразки вирішили піти в опозицію. «Сьогодні важкий і гіркий день для німецької соціал-демократії. Скажу прямо: ми не добилися нашої мети. Після поразки в нашій цитаделі, в Північному Райні-Вестфалії, ми зазнали поразки і на виборах в Бундестаґ. З нинішнього вечора ми припиняємо співпрацю з ХДС/ХСС в рамках великої коаліції», – заявив перед своїми прихильниками у виборчому штабі партії голова СДПН Мартін Шульц. По його обличчю було видно, що він надзвичайно болісно переживає програш.

Ще зовсім недавно, до 17 січня цього року, Шульц був третьою людиною в Європейській Унії – президентом Європарламенту. Він пішов з цієї посади з надією стати наступним бундесканцлером Німеччини. Тобто він мав привести своїх соціал-демократів до рішучої перемоги. І на початках виникало враження, що це може вдатися – його рейтинги деякий час зростали.

Така рокіровка у найвищих кабінетах німецької влади мала б сподобатися завсідникам Кремля. Хоча сам Шульц аж ніяк не був проросійським, він теж виступав за санкції, засуджував російську агресію, анексію Криму. Проте він, по-перше, не був у цій позиції настільки твердим, як пані Меркель. По-друге, його соціал-демократичне оточення було значно лояльнішим до Москви, аніж оточення чинної бундесканцлерки.

У будь-якому разі, на весну чітко вималювалася тенденція канцлерських рейтингів. Шульц програвав Меркель за всіма статтями. Претендент не репрезентував ні чіткої програми економічного розвитку, ні власних лідерських рис.

А тут ще йому величезну свиню підкинув Ґергард Шрьодер – екс-канцлер Німеччини від СДПН. Останній без жодних докорів сумління прийняв пропозицію Володимира Путіна спершу ввійти в раду директорів російської державної компанії, а потім і очолити її. Соціал-демократи замість того, аби гостро й голсно засудити поведінку свого однопартійця, мовчали як рибки. Принаймні на офіційному рівні. А скаржилися на дії Шрьодера лише в кулуарах. От і отримали, що заслужили.

Отже, соціал-домократи відповзли в опозицію зализувати рани. Хто бере на себе відповідальність у найпотужнішій країні Євроунії? Трійка: ХДС/ХСС, ліберальна Вільна демократична партія (ВДП) і «Спілка90/Зелені». Їхні партійні кольори – чорний, жовтий і зелений, тобто такі самі, як на державному прапорі Ямайки. За це майбутню урядову коаліція вже назвали «ямайською» – спершу для сміху, а згодом для зручності. За ВДП проголосувало 10,7 відсотка виборців, що дозволило партії провести 80 «багнетів» до Бундестаґу. «Зелених» підтримали 8,9%, це 67 мандатів. ХДС/ХСС за свої 32,9% здобула 246 місць. Таким чином сумарно три партії диспонують 393 мандатами у Бундестазі, де загалом засідатиме 709 депутатів.

Зрештою, «урядовою коаліцією» цю трійку поки що іменувати зарано, адже перемовини ще тривають і вони не обіцяють бути простими. Кожна партія висуває свої вимоги. Наприклад, «зелені» вимагають не встановлювати жодної верхньої межі для прийняття біженців. Тим часом баварський Християнсько-соціальний союз ці межі відстоює. Поки що невідомо, хто переможе. А з лібералами у «зелених» давні порахунки і своя боротьба принципів. Якщо ВДП виступає за максимальне обмеження податків і соціальних виплат, то «зелені» домагаються, приміром, підвищення допомоги на дітей.

І таких дисонансних пунктів є багато. Щоправда, як вважають експерти, навряд чи якийсь з них можна назвати аж таким принциповим, аби він став на заваді творенню коаліції й, відповідно, – уряду. Тим більше, що кожна з партій усвідомлює всю відповідальність моменту, адже фіаско перемовин означитиме розпуск Бундестаґу і позачергові вибори, котрі зараз аж ніяк не потрібні Німеччині.  

Що означатиме «ямайська коаліція» для України? Загалом нічого поганого. А от чи слід очікувати покращення ставлення Берліна до нас? Евентуально – так. Вже хоча б тому, що до уряду ввійде «Спілка90/Зелені», котра послідовно й вперто відстоює українську позицію в протистоянні з Росією. Партія виступає не лише за пролонґацію антиросійських санкцій, а й за їхнє посилення, аби вони стали дієвішими.

Позиція Меркель у цьому питанні для нас знана, й ми її за це шануємо. А от що з лібералами? Тут не все так просто.

Пригадуєте четверте грудня 2013 року, Київ, Майдан? Забули – нагадаємо. Тоді до України прилетів тодішній голова ВДП, а заразом віце-канцлер Німеччини і міністр закордонних справ Ґідо Вестервеллє (Guido Westerwelle). Він не лише зустрівся з представниками тодішньої української опозиції, а й вирішив завітати на Євромайдан. Причому не на трибуну, а, так би мовити, «в маси». Не побоявся. Зрештою, маючи таких бодіґардів, як брати Клички й «чеченський терорист» Арсеній Яценюк, можна й не на таке зважитися.

«Печеньки» Вестервеллє не роздавав, але тиснув усім охочив руки, спілкувався з німецькомовними майданівцями. А потім у прямому ефірі на телеканалі ARD прямо з Майдану Незалежності промовив:

«Ми приїхали як європейці до європейців. І нам доля України абсолютно небайдужа. Ми пропагуємо європейські цінності і заявляємо про те, що двері до Європейської Унії залишаються відкритими. Україна повинна бути на борту Європи тому, що нас багато що об'єднує. Нас об'єднує спільна історія і спільна культура, спільні цінності».

Раніше Вестервеллє заявив, що акції в українських містах є «вражаючим свідченням» на підтримку зближення з Європейською Унією, і закликав владу України «забезпечити право громадян на мирні зібрання».

Так-от, чинний лідер лібералів – не Вестервеллє. Тепер ВДП очолює Крістіан Лінднер (Christian Lindner). Той самий, що прославився своїм висловлюванням про необхідність примирення з Москвою й евентуальним заплющенням очей на анексію Криму. І це при тому, що загалом у виборчій програмі лібералів чітко записано про тиск на Росію з вимогою припинити агресію: «Ми, вільні демократи, закликаємо російський уряд негайно припинити незаконну окупацію Криму і війну в Східній Україні».

Лінднер є одним з претендентів на посаду керівника німецького зовнішньополітичного відомства. Чи становить це загрозу для України? Навряд. По-перше, не факт, що він ним таки стане. Є ще другий претендент – співголова «зелених» Джем Ездемір (Cem Özdemir). По-друге, попередні два міністри закордонних справ в уряді Меркель – соціал-демократи Франк-Вальтер Штайнмаєр і Зіґмар Ґабріель – теж тягнули в бік пом’якшення антиросійських санкцій, але нічого в них з того не вийшло.

А наскільки може зашкодити Україні проходження до Бундестаґу проросійської «АдН»? Сподіваємося, що не так вже й сильно. Зрештою, ця партія вже сама починає потроху розколюватися. Хоча, здавалося б, які для цього є підстави після такої феєричної електоральної перемоги? Тим не менше, двійко співлідерів партії – подружжя Фрауке Петрі (Frauke Petry) і Маркус Прецель (Marcus Pretzell) – оголосили про своє небажання входити у фракцію своєї ж політсили. Вони мають намір створити якийсь новий політичний проект. До речі, доволі дивним було їхнє обґрунтування небажання залишатися в лавах «Альтернативи для Німеччини»: мовляв, партія надміру радикалізувалася. Це щось на кшталт анекдоту про «вигнали з гестапо за жорстокість». Хотілося б їх запитати: а чим же спокусила «АдН» майже 13 відсотків німців, як не радикалізмом і ксенофобією?

Причому більшість з електорату «АдН» – це колишні прихильники ХДС/ХСС, котрі розчарувалися тим, що за головування Меркель християнські демократи занадто змістилися до центру. Хоча було б дивним, якби партія, котра претендує на «всенімецькість», діяла по-іншому.

У будь-якому разі, така швидка криза в лавах правопопулістської партії дає підстави сподіватися, що вона навряд чи проіснує довго.