Ярослав Грицак

«„Щаслива“ Австро-Угорщина та її спадок: 150 років потому» — про це в рамках Форуму видавців та в залі Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка під орудою її директора Василя Кметя дискутували: Ярослав Грицак – професор Українського католицького університету, Мар’ян Мудрий – заступник декана історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка та автори книги «Коріння і корона. Нариси з Автро-Угорщини: доля імперії», керівники Російської служби «Радіо Свобода» Ярослав Шимау та Андрей Шари (Прага). Нині подаємо відповіді професора Ярослава Грицака, обіцяючи продовжити тему в наступних публікаціях.

 

 

Про причини міту «щасливої Австрії»

 

Є такий польський дослідник Томаш Зарицький, який займається політичною географією. Наприкінці 90-х рр. він опублікував працю, у якій порівнював, як голосують люди в Польщі, Литві, Чехії, Словаччині, Угорщині та Україні. На всьому цьому просторі він виділив один історичний реґіон, який, хоча і розділений сьогодні державним кордоном, досі зберігає певні спільні електоральні риси. Цей реґіон – це колишня австрійська Галичина. Він ствердив, що у випадку Галичини найбільше хочеться забути про актуальні кордони ХХІ ст., а натомість повернутись до кордонів ХІХ ст.

 

Сама Галичина є чисто габсбурзьким конструктом. Американський історик Ларі Вулф у своїй відомій книжці «Ідея Галичини» це переконливо доводить. Доволі молодий конструкт, адже появився лише 200 років тому, але водночас дуже живучий, мабуть, найбільш успішний. З того часу, як сама адміністративна Галичина зникла в 1918 році, наступні всі режими, що тут панували, вперто її замовчували, або навіть табуювали. У Польщі ці простори називались Małopolska Wschodnia, в Радянському Союзі – Західна Україна. І раптом при розвалі комунізму, після десятиліть замовчування, зі всіх інших конструктів на світ появляється той найбільш табуйований – це створена Габсбурґами Галичина.

 

У чому ж секрет її живучості? Я не вважаю, що Австрійська імперія була настільки вже доброю, успішною чи толерантною, як її згодом описав Йозеф Рот – все це суцільний міт. Проте Австрія була для українців точно кращою, ніж все, що було після неї. Це часи, коли «ще не було Сибіру». Навпаки, сама Галичина була таким собі «сибіром» для австрійських офіцерів чи бюрократів, яких засилали сюди за якісь провини.

 

Крім того, приналежність до габсбурзького простору була вступним квитком до європейської інтеграції. Це підстава заявляти, що ми вже належали, а отже маємо повноцінне право і тепер належати до Європи. Найкращим прототипом Європейської унії ще до появи самої Європейської унії була Австро-Угорщина, де, не маючи зовнішнього паспорта, ти міг спокійно подорожувати зі Львова до Трієсту.

 

І, врешті, варто пам’ятати, що австрійська Галичина була тоді справжньою лабораторією національних рухів. Власне зі всіх цих причин і виникає такий сильний міт. Досі і у Львові, і у Кракові все гарне і якісне свідомо називають «галицьким». Це міт власне австрійської епохи.

 

 

Про причини розвалу імперії та можливі альтернативні сценарії

 

Томаш Масарик на початку 20 ст. писав, що в 2000 році Російська імперія матиме 400 мільйонів населення. Вдумайтесь, Масарик всерйоз припускав, що Російська імперія існуватиме ще у 2000 році. Тим людям, які жили тоді у цих імперіях, здавалось, що це все надовго, якщо не навічно.

 

Тому є насправді чимало істориків, які вважають, що Австро-Угорська імперія зовсім не мусила розпастися. Хоча так і сталось, але це не було наперед визначено. Навіть попри те що імперія була дуже неефективною. Австрія була відома тим, що з нею приємно було битися. Навіть львівські студенти в 1848 році зуміли вигнати з міста цілий австрійський легіон. Знаємо, що Франц Йосиф втратив майже все, що міг втратити, Австрія програла всі свої війни: італійську, пруську. Але, на щастя, через оцю свою слабкість вона була змушена зосередитись на реформах. Реформи імперія робила не тому що була така добра, а тому що не мала вибору. Поразка і криза дуже часто спричиняють до великих змін.

 

Ще одна особливість Австрійської імперії – це відсутність стійкого безпроблемного ядра. Його роль міг би виконати націоналізм титульної нації, утім у габсбурзькому випадку німецький націоналізм був би самовбивчий, адже довелося би відсікти більшість населення держави. Цю пустку на місці ядра довгий час заповнювала собою персона Франца Йосифа. На щастя, він жив дуже довго, був одним з тих монархів, що найдовше правили в історії. Його довговічність дала ще один важливий міт про Австрію – це стабільність. Поки жив цісар, було враження, що у структурі все добре. Як тільки він помер, з’ясувалось, що проблеми таки є.

 

Ми часто маємо помилкове враження, що імперії розпадаються через національні рухи на периферії. Це неправда. Національні рухи, безперечно, виступають певним каталізатором, але основною причиною розпаду завжди є криза в центрі. Найчастіше такою кризою є великі катастрофи, якою для Австрії і стала Перша світова війна. Отже, припускаю, якби не Перша світова, цілком ймовірно, що ми би й досі жили в Австро-Угорщині. Це перша теза.

 

Друге. Уявіть собі, що війна таки сталась, але у ній виграла не Антанта, а Центральні держави. Адже ще до вересня-жовтня 1918 року було відчуття, що виграють саме вони. Австро-Угорська імперія на той час окупувала південну половину України, іншу – північну – зайняли німецькі війська. Отже, цілком ймовірно, що у випадку їхньої кінцевої перемоги існували би дві різні українські держави: одна німецька, інша австрійська. Львів тоді був би в одному просторі з Херсоном, але не з Києвом.

 

Отже немає такої конечної сталості, що саме так мало бути, як відбулось. Так сталось не тому що так на зірках було написано, а лише тому що з різних можливих сценаріїв реалізувався саме такий, який стався. Зі всіх цих сценаріїв утворення єдиної української держави в межах Львова, Харкова, Києва і Херсона виглядало найменш правдоподібним. Про цей варіант мріяли, але ніхто не думав, що він справді можливий. Сталося так, що реалізувався найкращий український проект, щоправда найтяжчою ціною.

 

 

Про спадщину Габсбурґів

 

Певну відповідь на це дав вже цитований тут мною Томаш Зарицький. У своєму дослідженні він показав три спільні риси колишніх габсбурзьких частин України та Польщі, Східної та Західної Галичини відповідно. Спільні риси не у ностальгійній мітології, а саме у конкретній поведінці населення. Перше – це консервативність, конкретніше – значно вищий рівень релігійності, ніж на інших територіях, і це чітко показується статистично. Друге – це вищий рівень націоналізму чи національної свідомості. Як завгодно можна це називати, але на галицькій території значно більше людей, для яких нація залишається центральним поняттям. «Внуки» Габсбурґів дивляться на світ виключно крізь національні окуляри. Звідси й дуже високий рівень антикомунізму, бо комунізм завжди привнесений ззовні і він заперечує національну концепцію.

 

І останнє і, мабуть, найважливіше – це значно вищий рівень суспільної і громадської самоорганізації. Статистично Галичина має найбільшу в країні кількість громадських організацій на душу населення. У цьому плані габсбурзька спадщина діє не тільки тут, в Східній Європі, але й у Північній Америці: гляньте лише, наскільки організовані українські та польські громади в США чи Канаді, значно більше, ніж у емігрантів з інших частин Європи. При чому цікаво, що українських інституцій більше, ніж польських. Нам вдалося створити Український інститут в Гарварді чи Колумбійському університеті, поляки цього не мають. Але на це теж є свої причини: поляки мали значно більше можливостей після війни у соціалістичній Польщі, ніж українці в СРСР.

 

 

Про значення австрійського міту в сучасній Україні

 

Що тепер нам робити з мітом австрійської Галичини в українському контексті? Це, мабуть, те, що нас найбільше сьогодні цікавить. Адже міт – це не неправда, це щось глибше, щось, що пробує пояснити нам складні речі простішим способом. Міт про австрійську Галичину – це міт про модернізацію, про щасливе життя, де люди живуть довго і заможно, мають свободу самовираження, де немає цензора і так далі. Все це складається разом у world happiness index – світовий індекс щастя, адже щастя, виявляється, таки можна міряти.

 

Цей міт про модернізацію завжди має вимір Захід-Схід і є типовим виявом дискурсу орієнталізму: Захід, де це все – тривале заможне життя, свобода думки, євроремонт – вже давно є, і Схід, де цього ще нема, але який завжди хоче цей Захід догнати, а то й перегнати, якому однак ніяк це не вдається. Для нас цей австрійський міт є символом того, що ми там на Заході уже були, а отже маємо право туди повернутись.

 

Ларі Вулф у своїй книзі пише, що перша така орієнталістська концепція Східної Європи постала саме в австрійській Галичині. З того часу головне питання завжди полягало в тому, де цей кордон між Заходом і Сходом проходитиме. Клеменс Меттерніх мав на це питання просту відповідь: Європа для нього закінчувалась за східними вікнами його віденського палацу, отже Галичина була далекою Азією. Для багатьох галичан 90-х рр. цим кордоном був Збруч: Київ вважався вже якось «не такою Україною». Для деяких наших публіцистів Збруч і досі, очевидно, залишається актуальною межею. Натомість, мій колега Яцек Пурхля, директор Міжнародного центру культури в Кракові, один із найбільших пропаґаторів цього міту, каже, що «Галичина» повинна тягнутися аж до Донбасу, до українсько-російського кордону.

 

Отже, саме це і є ключове питання сьогодні: де зупиниться ця межа «щасливого і заможного життя» – межа Європи, межа колишньої Австрії чи Галичини, а теперішньої України. Ми ж не дискутуємо про Габсбурґів. Насправді ми розуміємо, що вони – це давно історія. Ми дискутуємо про межі їхнього міту: як далеко він має простягатися і що саме він має означати.

 

 

Занотував Роман Мельник

 

 

27.09.2017