Тарас Прохасько

 

«Всех уже убили», – сказав офіцер відділу організації зв'язку після того, коли на велетенських маневрах наш радіовузол доповів, що після чотирьох годин напруженої праці з ефіром зв'язок нарешті встановлений зі всіма кореспондентами.

 

Відсутність зв'язку, відсутність комунікації власне до цього веде у всіх без винятку випадках, воєнних і невоєнних, дрібних і масштабних. Користуючись сленгом – потрібний постійний радіоміст.

 

Брак моста, нехіть до ретельних і довгих дискусій – одна з найвиразніших особливостей життя в Україні. Властиво, ми ще майже нічого не проговорили до кінця. Дискусії взагалі не можуть мати кінця, бо вони – як молитва чи гігієнічні практики, чи присутність певних книжок, чи поливання рослин – керуються тою математикою, яка передбачає зближення до нескінченності.

 

Культура дискусії ще має бути виробленою на наших теренах серед наших людей. Це стратегічне завдання, котре є набагато важливішим від умовної мети досягнення умовного добробуту. Дискусії, яка тримається не на сварці, крикові, екзальтації, шантажі, залякуванні. Але і не на тому, що чехи називають «погодою», тобто подобі зовнішнього миру. Суспільна дискусія має орієнтуватися на слуханні і висловлюванні, яке приведе до перевтілення, до відчуття себе у чиїйсь шкірі. Хоч вона груба і зароговіла, хоч її здирають більшими чи меншими кусками.

 

Тому може бути дуже добре не припиняти так звану мовну дискусію. Адже усім є ще що сказати. І що більше про це говорити, то більше спокою буде з'являтися. А душевний спокій, той, що дає спроможність прийняти, міняти, зважувати і не боятися, – саме то, від чого залежить теперішнє і майбутнє України. Коли є спокій, все тут надається до життя, дій і радості, коли його нема – депресія, агресія, відчай і розпач. Можна з впевненістю казати, що головна українська драма – психічна. Тож дискусія, міст, комунікація, повноцінний зв'язок стають порятунком, бо ведуть, врешті-решт, до спокою.

 

Спокій у дискусії не означає втечу від подразнень, бо він з'являється тільки тоді, коли долаються заборони. Тим більше такі абсурдні – не мати права в Україні розповісти про свій біль, породжений стосунками української і російської мов. Боятися назвати свої почуття, щоби не…

 

Що би не говорили матеріалісти, мова таки є матерією. Зовнішнім скелетом. Ми приходимо у світ голими ембріонами черепах. А тоді вдягаємо панцир-скелет мови, яка дарує форму. Ціле життя повземо у тому, що не дає нам розлізтися у загальній штурханині. І коли ми відходимо голими черепахами, скелет залишається. Саме він стає реальністю геологічних відкладень. Це, здається, важливо.

 

З українською мовою може статися різне. Вона може врешті стати єдиною мовою офіційного спілкування. Вона може перестати бути розмовною, перетворившись на елітарну мову літератури, культури, науки, ставши живою мовою інтелектуалів. Може витіснитися іншими, залишивши по собі химерні писемні пам'ятки. Може нарешті через кілька десятиліть стати арґо.

 

Але якими би варіантами не обернулася її доля, тепер потрібне тільки одне. Потрібний перший крок у дискусії. Як алкоголіки отримують шанс на виздоровлення, визнавши себе тими, хто не може протистояти силі алкоголю. Як солдати не можуть оминути посттравматичного синдрому. Так і в нашій мовній ситуації необхідно усіма сторонами визнати, що – незалежно від власної участі чи позиції – так чи інакше російська мова в Україні, у всіх своїх виявах, є наслідком і результатом насильства. У різному минулому, яке триває дотепер, у різному вигляді.

 

Для того, щоби врятувати нас всіх від нищівної сварки, що переростає у ненависть і презирство, для того, щоби бути спокійним і спокійно говорити про стратегічні речі, усі мали би щодня нагадувати собі про це насильство, яке буде реальністю доти, доки не прикласти його до свого життя, до свого шляху, свого слова. Умисного і неумисного, зробленого і подуманого.

 

 

21.09.2017