Зайві слова на війні небезпечні

Про книгу Павела Пеньонжека «Війна, котра нас змінила» (Paweł Pieniążek, «Wojna, która nas zmieniła», Wydawnictwo Krytyka Polityczna, Warszawa 2017)

Поява у крамницях книги Павела Пеньонжека «Війна, котра нас змінила» збіглася із нечастими в Польщі дискусіями про етос репортажу. Хоча автор не мав наміру цілити в meritum справи, проте приклад Пеньонжека дає змогу пояснити суть дискусії. Причин для неї було дві. Перша – поновне видання біографії Ришарда Капусцінського репортера Артура Домославського, чому товаришили критичні відгуки про так звану «польську школу репортажу» і про репортаж у Польщі загалом самого Домославського, а також Людвіки Влодек й Адама Лещинського. Друга – виявлення плагіату в репортажі Вітольда Шабловського «Пакунки солідарності» (Paczki solidarności).

Лещинський, Домославський і Влодек критикували легковажність польських репортерів і редакцій щодо перевірки фактів, спокус конфабуляції (помилкові спогади про події, яких ніколи не було, – Z), а деколи й банальне нерозуміння поля, в якому працює репортер. Прикладами таких репортажів були книга про культуру й новочасну історію Бірми «Циклон» (Cyklon) Анджея Мушинського, що вийшла 2015 р. у видавництві «Czarne», й «Довгий фільм про кохання. Повернення на Броут-пік» (Długi film o miłości. Powrót na Broad Peak) 2014 р. Яцека Гуґо-Бадера (видавництво «Znak») – історія пошукової експедиції альпіністів на Каракорум. Попри позитивні відгуки щодо стилю обох авторів, у книгах містились поважні неточності. Сходознавець, дослідник Бірми Міхал Любіна віднайшов 40 (!) фактологічних помилок у «Циклоні». А один із героїв Гуґо-Бадера, альпініст Яцек Бербека, скритикував автора за банальне нерозуміння контексту, безвідповідальну поведінку, що могла завадити групі альпіністів, численні неточності й банальну конфабуляцію. На ці звинувачення Гуґо-Бадер, цитуючи Капусцінського, відповів, що «не для того їздить на інший кінець світу, щоб чіплятися таких дупарелей». На думку автора «Повернення на Броут-пік», найважливішим у репортажі є опис емоцій, зокрема власних, від побаченого й почутого. Саме тому в книзі є вигадані сцени, а їхнє призначення – акцентувати на найважливіших, на думку автора, моментах.¹

Випадок Шабловського значно простіший. Він пішов у кінотеатр, почув діалог із фільму, записав його і видав за власний текст. Звісно, гіркувато-кислого присмаку важко буде позбутися, беручи до рук його нову книгу «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині», проте Шабловський ніколи не приносив факти в офіру стилю. Його приклад свідчить радше про те, що репортер має вкрай мало часу для написання текстів, а дохід від письма не завжди дозволяє гідно готуватися до праці. Конкуренція, тиск, малий дохід – ось де варто шукати корені проблеми.

І тут варто перейти до репортажу Пеньонжека. Автор провів в Україні кілька років, навчався півроку в Українському католицькому університеті, мешкав у Києві, перебував декілька місяців на території, підконтрольній так званим ДНР і ЛНР. До цього можна тільки додати, що тексти про протести на Болотній він писав із Москви, репортажі про біженців – з місць їхньої дислокації, а знання про Східну Європу здобував на відділі україністики Варшавського університету. Павел писав про війну в Україні не тому, що це війна, а тому, що вона в Україні. Іншими словами: він розповідає про події в державі, бо добре її знає, а не тому, що тема війни є атракційною для написання репортажу. Хоча, звісно, вона саме така.

«Війна, яка нас змінила» – це вдумлива праця з текстами і тривала робота «в полі». Тому на жодній зі сторінок репортажу не виникає питання «чи це він вигадав?», «така подія справді була?», «це говорить реальна людина – чи її зліпили з трьох-чотирьох осіб?». Та чи мають такі питання виникати, коли читаєш репортаж? Книга цілком підпорядкована перевірці фактів. Тут нема зайвих слів для опису емоцій. А їх відсутність, яка йде пліч-о-пліч зі спокоєм і виваженістю, радше відтворює атмосферу загрози й тривоги. Відомо: зайві слова на війні небезпечні.

Досвід & лектура

На передовій Пеньожек спостерігає за українськими військовими, розмовляє з ними, намагається зрозуміти. Час, який він провів «на нулях», дозволяє йому помітити зміни, котрі відбуваються із солдатами, зауважити, як війна, загибель друзів і вбивства ворогів впливають на їхню мораль та сприйняття світу. Осмислити ці процеси Пеньонжекові допомагає книга двох німецьких істориків – Зьонке Найтцеля й Гаральда Вельцера – «Солдати. Протоколи битв, убивств і смертей». Об’єкт дослідження науковців – документи британської служби розвідки, в яких містилися записи підслуханих розмов полонених солдатів Вермахту. Зьонке Найтцель й Гаральд Вельцер на основі документів (а Пеньонжек – завдяки власному досвіду) доходять висновку, що війна значно змінює відчуття вразливості й «створює умови, в яких насильство й вбивства стають чимось звичним чи навіть бажаним». Висновки науковців і репортерів не належать до неочікуваних – але вони свідчать про наслідки, які ми часто забуваємо. Тому, природно, виникають питання: чи держава потрафить забезпечити гідні умови воїнам, які повернулися з фронту? Чи вона володіє інструментами (соціальний захист, центри реабілітації, працевлаштування, можливість освіти), які б допомогли військовим після війни відновити довоєнний рівень вразливості й інтегруватися у цивільне життя? Гадаю, ніхто не воліє мати сусіда, який вбивав людей і на даний час не має стабільних доходів, ще й, у гіршому разі, фізичні та психологічні травми вгамовує алкоголем.

Ще один інтелектуальний концепт, який перевіряє Пеньонжек, – це теза Тімоті Снайдера із «Чорної землі», згідно з якою що слабша держава, то брутальніші наслідки війни. Попри головну причину війни на Донбасі – наявність російських впливів, зокрема і військових, Пеньонжек акцентує увагу на слабкості українських інституцій. Власне безпорадність СБУ, поліції, військових частин уможливили поступову дегенерацію держави в регіоні, внаслідок чого виник вакуум, який заповнили російські танки – natura abhorret vacuum.

Хто такі наші хлопці?

Репортаж Пеньонжека подібний на збірку шкіців про людські досвіди і водночас є доброю відповіддю на питання «хто такі наші хлопці». Зокрема, на прикладі «Айдару» Павел побачив «українське суспільство чоловічої статі в одній пігулці» – хоча, гадаю, такого опису заслуговує українська армія загалом. Пеньонжек має на увазі, що «Айдар» уособлював як патології українського суспільства, так і його найкращі риси. Наші хлопці мали і мають різну мотивацію, щоб піти на війну. Для когось це можливість отримати адреналін; хтось свідомо з патріотичних міркувань йде захищати кордони своєї батьківщини; інший хоче заробити грошей, не цураючись грабунку. Однак, незважаючи на мотивацію, всі вони можуть загинути, захищаючи Україну.

«Хохол», один із героїв Павела, живе в Україні від початків її незалежності, хоча й донині залишається людиною без громадянства. Він народився в Узбекистані, за походженням кореєць, а на момент зустрічі з Павелом перебував на «нулях». Натомість Роман був активістом антифашистського руху в Києві, він учасник революції Гідності та доброволець батальйону «Донбас». Хлопець потрапив у полон в Іловайському котлі, чотири місяці перебував у полоні. Його катували. Зараз Роман проживає в Польщі, у нього важкі травми і перспектива в ближчому майбутньому втратити здатність ходити. На питання Пеньонжека, чи шкодує він, що заангажувався в конфлікт, Роман відповідає: «Взагалі не шкодую… Я українець, хоча й анархіст».

Ще один герой книжки, якого я знаю особисто, на даний час проживає у Львові. Він відомий за позивним «Історик», у паспорті – Максим Осадчук. Максим народився в Криму, школярем і студентом брав участь у діяльності однієї з молодіжних комсомольських структур – йому була близькою тема допомоги покривдженим й експлуатованим. Однак швидко розчарувався в партійних структурах, які, на його думку, не мали нічого спільного із захистом прав робітників й дискримінованих груп. Так розпочався його шлях до соціалізму і – що, можливо, є особливо цікавим – українського націоналізму. Після окупації Криму Максим виїхав у Львів й приєднався до молоді з організації «Автономний опір». Як український соціаліст, пішов добровольцем в «Айдар». Його мотивація – боротися проти реакційного російського імперіалізму. На даний час є міським активістом у Львові.

Шкіци, представлені в книзі, не обмежуються українськими військовими. Пеньонжек перебував у Донецьку та Луганську, зустрічався з російськими добровольцями, що воюють за ДНР, місцевими сепаратистами. Розмовляв із Оленою Заславською, яку Сергій Жадан возив до Харкова миритися невідомо з ким. Знайшлося місце й для розділу про львівський креативний клас, деякі представники якого в носі бачили повістки до військкомату, не довіряють МОУ, а деколи чесно зізнаються, що бояться йти в армію.

Проте переважають описи марних очікувань і людських доль, які можуть залежати від рішення «неправославного» священика здійснити ще один рейс у місто, що перебуває під обстрілами. Разом із героями Павела ми, читачі, маємо шанс вирушити у подорож в саме серце Донбасу, дізнатися про його ідентичності, спробувати зрозуміти краще локальних мешканців – їхній біль, горе, вибори, які стоять перед ними, але також радості та надії. Часто виглядає, що марні.

Сховатися від Донбасу, на жаль (чи на щастя), нам не вдасться, тому варто пізнати його. Пеньонжек допомагає у цьому.

Замість підсумків

«Розмови про війну в магазині заборонені!» – такий напис Пеньонжек зауважив в одному із продуктових магазинів у Дебальцевому. Це оголошення, гадаю, є найкращою ілюстрацією до історій про цивільних мешканців прифронтової зони. Фрустрація, страх, віра в те, що бойові дії оминуть рідні місця, а як результат – відмова сприймати реальність, що на Донбасі означає війну… Мешканці прифронтової зони в різний спосіб реагували на початок повномасштабних бойових дій: хтось покидав власний дім і разом з родиною виїжджав у безпечні регіони України; інші залишалися у власних домівках, перебираючись у безпечніші частини помешкання – пивниці. Часто вирішальними були матеріальні обставини: хто не мав куди їхати, залишався вдома. Проте Пеньонжек помітив – хоч якими інтенсивними були бойові дії, вистачало від’їхати з кілька десятків кілометрів – і можна було побачити, як «люди гуляють містом, сидять в кав’ярнях, сміються й не думають про війну». Неначе хтось наклав заборону мислити далі, ніж на день вперед. Майбутнє обмежилося заходом сонця.

P.S. «Війна, котра нас змінила» є другою книгою Пеньонжека про війну в Україні. Першу, «Вітання з Новоросії», у нас радше не помітили, а приватно я чув здебільшого негативні відгуки – ніби стиль недостатньо літературний. Цього року «Вітання» вийшли в англійському перекладі зі вступом Тімоті Снайдера. Залишається питанням часу, коли буде перекладена англійською «Війна». В Україні натомість мені неодноразово доводилося чути про так звану «польську школу репортажу», де здебільшого все гарне, приємне, емоційне і вдало написане. Гадаю, тому на українську мову кращі сучасні польські репортажі й не перекладені – Домославський, Пеньонжек чи Лещинський пишуть зовсім не ніжно.

«Війна, котра нас змінила» – це добрий приклад для репортерів, які при появі диму намагаються з’ясувати причини його виникнення, а не занотовують власні емоції з пережитих подій. Спроба найперш описати реальність, а не себе в ній – завдання непросте – Пеньонжеку, гадаю, вдалася.

___________________

¹ Інформацію про перебіг дискусій я почерпнув із тексту Адама Лещинського «Polska szkoła zmyślania». Стаття може бути хорошим вступом для тих, хто хоче ознайомитися з деталями полеміки. Проте рекомендую також запізнатися і з іншими голосами, зокрема Маріуша Щигеля і Вітольда Шабловського.