Львівський Український Театр: "Паливода XVІІІ століття", жарт на 4 дії Івана Тобілевича. Постанова: Петро Сорока. Музичне оформлення: Лев Туркевич. Дириґент: Я. Вощак. Балетмайстер: В. Штенгель. Сценічне оформлення: М. Радиш. Мистецький керівник: В. Блавацький.
На самому вступі приходиться спитати, з якою метою вставлено в репертуар цю анахронічну, ідеологічно схиблену, з національно-виховного погляду просто шкідливу, до того найслабшу пєсу такого сильного драматурга, як Іван Тобілевич? Чи нема може в його багатій творчості річей відповідно сильних, стилево видержаних, що підходили б куди більше на отворення сезону, як примітивно-простий "Степовий гість", чи наївно-бездарний "Паливода XVIII століття"? Адже вистало сягнути до такої наскрізь реалістичної, автобіографічної комедії Тобілевича, як "Суєта", або до такого актуального й сьогодні "Мартина Борулі", або, коли вже йде про історичну пєсу, до знаменитої його драми "Сава Чалий", — тоді мали б вдоволення і керівництво театру, і актори, і театральна публика. А коли не Тобілевич, то чиж не можна було вибрати чогось підхожого в Лесі Українки, Панаса Мирного, Любов Яновської, Старицької-Черняхівської, Спиридона Черкасенка, чи хочби Володимира Винниченка?! Таж Львівський Театр — це така передова станиця українського театрального мистецтва, що на нього спрямовані тепер очі всіх, своїх і чужих. Таж від нього, міркуючи по таких його здатних постановах, як "Украдене щастя", "Батурин", "Тріюмф прокурора Дальського" і "Мина Мазайло" з української драматургії, чи "Скупар" та "Самодури" з чужої літератури, мусимо вимагати чогось більшого, кращого, досконалішого, бож на його постановах взоруються інші театри, від нього вони вчаться!
І що ж ми побачили у пєсі "Паливода XVIII століття"? Побачили якогось "кресового лицаря" з усім його оточенням типу відомих сенкевичівських героїв; якогось графа, що своїми затіями, бешкетами та всякими невідповідальними й дивачними поступками вславився в цілій околиці так, що є пострахом для людей. Очевидно, його розпирає з добра і безділля і він не знає жадного стриму ні в своїх забавах-пиятиках, ні в своїх забаганках та вигадках, цілком як той історичний Потоцький-Каньовський, що залишив по собі таку сумну память у народі. Перед ним тремтять нещасні селяни-кріпаки, з якими він поводиться, як з підвладними йому рабами, а коли він у доброму настрої, то дасть остаточно дозвіл на подружжя закоханій парі і в додатку кине їй гаманець з грішми, чим ніби то й окуплює всі свої гріхи сyпроти тих бідних людей. А в якому жалюгідному вигляді змальований Харко Ледачий, як-не-як представник українських персонажів у пєсі: це людина простакувата, брехун та боягуз в одній особі, що пнеться на-ґвалт у шляхту і за ціну попасти й собі в товариство пана графа готов продати й душу. Що — питаємо — винесе український глядач з такої вистави, навіть якби вона була виведена якнайкраще?
На жаль, маємо поважні застереження і до самого виведення цієї пєси. Не знаємо, чи зложено в неї замало праці, чи тут інша причина, досить, що в деяких моментах виглядало, наче б ми мали на сцені не професійних акторів, а звичайних coбі аматорів. Помічалася за часто якась безпорадність дієвих осіб, діялоги в кількох місцях рвалися, хори (І дія) не трималися купи, виступі балету, теж слабші, як звичайно, були подекуди нічим неоправдані, словом — зі сцени Великого Театру, яка чейже до чогось зобовязує, повіяло... аматорським театром. Не багато помогла тут і знаменита креація П. Сороки в ролі Харка Ледачого та назагал добра гра виконавців дрібних роль: Б. Дичківної (Домця), І. Самокішина (конюший Клим), І. Рубчака (Кійок), Е. Левицького (Тхоржевський), Ст. Крижанівського (селянин Петро), Г. Расінського (Кукліновський), С. Степанюка та А. Антонишина (два юристи), М. Коппа (жид Борох), А. Шеремети (садівник Тюхтій), Л. Сердюкової (його жінка Палажка), Данилка (дід) та інших, тоді коли зрештою дуже доброму і талановитому акторові, Я. Гелясові, головна роля графа (Паливоди) не підходила і він у його креації вийшов якось блідо, непереконливо. Також маршалок графа, Ґавенда (В. Королик), був надто здержаний, сухий та без потрібного виразу. Л. Кривіцька в епізодичній ролі старостини і В. Копистенська (її донька Ядвіґа) не мали ніякого поля до попису. Найкраще з усього — чудові декорації М. Радиша, але вони не могли, очевидно, врятувати вистави.
[Краківські вісті]
20.09.1942