Він бyв на вигляд цілком нормальною людиною. Без ніяких ознак звороби. Спокійний, лагідний і зрівноважений. Високий на зріст, з дещо сумними очима. Ясне й відкрите чоло філософа. Коли він хвилювався, на щоках виступав легкий і ніжний, мов у дівчини, румянець. Помітивши лікаря, підходив і, ніяково почервонівши, cтoяв розгублений і не наважувався звернутися.
— Ви щось хотіли сказати?
Він спалахував:
— О, так. Пробачте, докторе, але я хотів би вас потурбувати. Докторе, — благав він, — будьте людиною! Я знаю: ви не холодний і байдужий формаліст. Ви не людина у шкаралущі. Ви не належите до цих обережних і обачних, що кермуються правилом: "Як би чого не вийшло" і в імя цього приймають мене тут, у лікарні, хоч для цього немає ніяких підстав. Звільніть мене звідсіля. Тут абсолютно не можна працювати. Моя наукова праця з ділянки філософії залишається незакінченою. Я страждаю.
Його очі наповнювались сльозами. Здрігались кінчики губ. Він стискав свої довгі й тонкі пальці, що краще ніж будьщо інше свідчили про високу йoгo інтеліґенцію.
— Прочитайте ті розділи з моєї дисертації, які були досі опубліковані. Я вас прошу. О, докторе, як би ви знали, як важко здоровій людині ввесь час бути серед цих хворих!
Він відвертався. Він ішов з опущеною головою і ви бачили той тягар, що ляг йому на плечі. Сум, що гнітив. Горе, для якого не було слів.
Я зробив те, про що він просив. Я прочитав його твори. Це були блискуче написані окремі розділи з великої праці, які свідчили про думку, чітку й величну, сповнену уявою грандіозности. Зшироко відкритими очима пророка він простував вперед і відблиски майбутнього відображались в його прозорих синіх очах.
Електричне світло з-під зеленого шкла абажура високої лямпи падало на сторінки книжки. Я читав. Довкола панувала вечірня зосереджена тиша бібліотеки. Я згадував худорляве, бліде, дещо стомлене й змучене його обличчя і в моїй уяві виринав постійний та хрумкий образ Новаліса.
Я сказав йому про своє вражіння щодо його праць. Він просіяв. Він вдячно й зворушливо тиснув мені руки.
— О, — сказав він, як би я мав змогу закінчити свою працю. Ви розумієте, докторе, це не просто книга про філософів XVІІ віку. Це повинно бути дещо більше. Демаскуючи коріння минулого, я сподівався, бодай в зарисі, бодай вугіллям, у схемі, накреслити думання і світогляд людства, якими вони будуть завтра.
Я поділився своїми спостереженнями зі старшим лікарем.
— Зовсім здорова, цілком нормальна людина. Ми робимо злочин, що тримаємо його тут.
Я хвилювався й обурювався. Старший лікар, цинік, скептик, масивний і громіздкий чоловік, поклав мені на плече свою важку, порослу чорним густим волоссям руку. Від нього, як завсіди, тхнуло горілкою.
— Яскраво виявлений приклад схизофренії, мій молодий друже.
Я з недовірям поглянув на свого шефа, на велике, темне його обличчя, на його під важкими зморшками повік зірке, хижацьке око яструба. Я протестував:
— Це неможливо. Ніяких познак недуги. Цілковита ясність думання.
І все ж таки...
Я знизав плечима.
Ми сидимо з моїм пацієнтом в садку на лавочці. Ми розмовляємо. Він з довірям дотикається моєї руки. Він дивиться на мене своїми тихими, ясними очима. В них стільки суму, стільки жалю, стільки покори й безнадії.
— О, докторе, — казав він, — як важко здоровій, нормальній людині жити серед цих божевільних, серед них жорстоких і невблаганних людей, здібних без ніяких для того підстав обвинувачувати цілком безвинну людину в найважніших, не зроблених злочинах.
Це була сповідь, визнання. Він довіряв мені свої найбільші таємниці, надіючись, що я єдиний серед усіх, не закидуватиму йому злочинів, яких він не зробив. Він зітхнув.
— Як важко жити, докторе, кола ти не зробив ніколи нічого, a тебе підозрівають, тебе обвинувачують, тобі закидають, тобі кажуть, що ти шпигун і терорист, учасник організації, про існування якої ти вперше чуєш від того, хто тебе обвинувачує в приналежності до неї. Ти почуваєш себе сліпцем, який простує понад краєм безодні.
Він відкидає пятирицею волосся, що пасмами спадає йому на чоло.
— Я нічого не зробив, докторе. Я не злочинець. Хіба це не так, докторе?
В його запиті була збентежена і непевна трівога. Я посміхнувся. Він зрадів.
— Ну, от, бачте, докторе, ви навіть посміхнулись. Тим часом...
Боязко й обережно він озирнувся довкола. Він нагнувся. Він знизив голос. Він сказав пошепки:
— Тим часом я їм хліб, а вони, ці божевільні, кажуть, що я злодій. Я їм юшку зі своєї зеленої емальованої миски, а вони обвинувачують мене, що я вбивник.
Я підвівся, перервав розмову, сквапливо попрощався, попросив у нього пробачення.
— Пробачте, — сказав я йому, — але на мене чекають. Я не маю часу. У мене негайні справи.
Усе було ясне. Я нічим не міг допомогти йoму. Виразний розклад свідомости, безперечні познаки психічного захворіння, звязування уяв, між собою незвязаних, безглузде асоціювання річей і явищ, взаємно непідпорядкованих.
Я повернувся й натрапив на старшого лікаря. Від нього пахло коняком, дарма, що був ще тільки ранок. Він подивився на мене своїми червоними, склеротичними очима, напів схованими під зморшками важких повік. Він астматично дихав. Я бачив перед собою його короткий, гострий, як клюв хижака, ніс і тверде підборіддя на його широкому й темному обличчі.
— Ну, що, — спитав він мене, — впевнились?
Я похмуро подивився на нього. Я мав збентежений вигляд.
— Він говорив про миску, що їсти з неї стає приводом для обвинувачень його у вбивстві.
Я опустив голову. Він повчально завважив мені:
— Чудовий клінічний зразок захворіння на схизофренію. Приклад вартий аналізи.
Я сидів і вивчав історію його недуги. Передо мною груба тека з документами й матеріялами. Етапи його біографії — етапи його захворіния. Свого часу він був аспірантом ІЧП (Інституту Червоної Професури). Спеціялізувався з філософії. Закінчував аспірантуру. Я перегортаю один по одному відзиви про нього професорів, рецензії на його праці, рекомендації їх до друку. Професура й керманичі найкращої про нього думки. Але ось передо мною сторінки стенограми. Виступи дрібничкових і зїдливих нездар, що несамовито бють палками в порожні всередині барабани. Тупі люди з ярмарковим патосом, розтіпали його на балаганному помості. Його праці оголошені вилазками клясового ворога, буржуазно-ідеалістичною "контрабандою". Він виключений зі складу аспірантів. Це був удар, що вразив його. Він почував себе правим. Він пише пояснення, яких ніхто не читає. Довгий час він безробітний. Потім він влаштовується на посаду викладача до трудової школи. Жалю гідний викладач. Ніяких педагогічних здібностей. Ніякої дисципліни. Даремно він намагається пристосувати свій виклад до розуміння 11-літніх хлопчиків, в яких на думці футбол та папіроска.
За внесенням райінспектора, за приховання своїх ідеологічних помилок, його, як клясового дорога, здіймають з роботи в школі. Я читаю цю малописьменну, повну ортографічних помилок записку, що вирішила остаточно долю цього талaновитого мислителя.
Цілі дні він у бібліотеці. Приходить сюди перший і йде останній. Він голодує. Його обід — це шклянка компоту або кісілю в буфеті бібліотеки. На ньому ґумовий плащ, застібнутий булавкою піджак, під яким немає жадної білизни, штани з брезенту. Він спить по парадних, на цементовій підлозі, поклавши під голову цеглину, або на купах вугілля коло казанів центрального огрівання. Його свідомість затроєна почуттям своєї невинности. Це єдине, про що він думає й може думати. Він філософ і він звик мислити систематично. Все, про що він думає, він підпорядковує завсіди одній і тій самій думці: я не зробив ніякого злочину.
Врешті він заарештований. Слідчий вимагає, щоб він підписав зізнання, до якої підпольної організації належав, назвав своїх спільників, ствердив, на користь якої держави він був шпигуном і який диверсійний акт він вчинив, або незабаром збирався вчинити. Він зустрів знайомого й розмовляв з ним, він вербував його до організації. Він ішов і опинився коло електрівні: він оглядав її, щоб закласти пекольну машину. Він дивився на авто: він мав намір виконати замах на керманича установи, що їздить цим автом. Він губить межі, що відокремлюють можливе від неможливого. Він нездібний відокремити ілюзію від дійсности. Він їсть і він певен, що це є приводом для обвинувачення його, як злодія. Він їсть юшку з зеленої емальованої миски і він не сумнівається, що це є підставою обвинувачувати його в тому, що він терорист і вбивник. Він гинув, розчавлений тягарем обвинувачень у злочинах, яких ніколи не зробив.
Я палю папіроску. Я стежу за ніжно-блакитним колом тютюнового диму, що повільно тане в повітрі. Я думаю про те, що Гордій Коцюба є справді цікавий клінічний приклад для вивчення процесу захворіння на схизофренію.
Кременчук, серпень 1942 р.
[Краківські вісті]
19.09.1942