14 вересня у вітчизняний прокат виходить українсько-італійська стрічка «Ізі» режисера Андреа Маньяні. Портал Zbruc вже чотири роки слідкує за цим проектом, ще відтоді, коли він до України не мав жодного стосунку. Але тепер «Ізі» врешті став фільмом, і його можна побачити, «помацати» очима і думками, оцінити, чим є цей лауреат Локарнського кінофестивалю: це драматична комедія чи комедійна драма, стрічка для гурманів італійського кіно чи для масового любителя комедій положень, невеличка пригода італійця в Україні чи велике випробування для кожного, хто приїздить в українські Карпати?…
…Отже, в минулому вправний гонщик на ім’я Ісідоро, який виграв чимало чемпіонатів, тепер став просто Ізі, мовчазним товстуном в депресії. Але раптом життя підкидає йому шанс все змінити. Брат просить допомогти зробити дещо несподівану річ: перевезти тіло загиблого у нього на виробництві українця до кордону, там передати труну кому треба і – це, зрештою, все... Але ситуація виходить з під контролю. Хоча все, що не відбувається – на добре – це головний посил фільму. Фінал демонструє це з усією потужністю кінематографу, натякаючи на продовження ледь буквально не написаною фразою «далі буде».
А далі – рефлексія на фільм, післясмак після смакування смаковитим «вином вражень», аналіз свого відчуття і відповіді на питання «ну, як?». І якщо дійсно порівнювати «Ізі» (як продукт переробки інтелектуального в мистецьке) з вином (як продуктом переробки винограду), ми отримаємо аналогію з ігристим і шипучим, коли ритм стрибає вгору-вниз, мов алкоголь, що «б’є» в голову і «відпускає». Коли гиготіння від кумедних рухів і ситуацій героя переходить в задумливість та медитацію, коли мала ціль Ізі стає великою ціллю Ісідоро, а камерний фільм виростає до симфонічно вражаючих розмірів Карпат з глибинним драматичним підтекстом, який резонує з кращими представниками жанру, як от «Малюк» з Чарлі Чапліном чи «Іграшка» з П’єром Рішаром.
І ця аналогія – не гіпербола. Персонаж Ізі – дуже точно втілений образ мужчини, який переживає стадію переходу з дитини в дорослого, залишаючись дитиною. Інфантильне створіння з ознаками перерослого хлопчика, але в той самий час, він, як гусінь, – світ в собі, приспаний обставинами, і ними ж відроджений і перероджений, щоб стати чимось прекрасним. Можливо, метеликом… Не даремно у фіналі малюк на руках у «малюка» Ізі примушує його задуматися. «Що ж мені робити?», – задається він питанням, а питання до самого себе – це шлях до прийняття рішення. Що й є ознакою дорослого.
В рецензії газети La Vose di New York, що об’єднує у своєму читацькому затінку італійців Америки, Ізі несамовито смачно порівнюється з Тоторо, персонажем однойменного знаменитого мультика японського генія анімації Хаяо Міядзакі: «Вони обидва, – говориться в статті, – є носіями екзистенціальної меланхолії, що виходить далеко за рамки канонічних нещасть, які торкаються кожного».
Так, це резюме говорить про фільм скорше як про драму, аніж комедію. Тобто, частина глядачів вважає «Ізі» драматичною комедією. Вони очевидно зворушені, але їм не смішно, бо переживання героя фільму для них – мука, і то доволі актуальна. Викрадення у героя катафалку в той момент, коли він виходить в поле в пошуках «поля» для телефона, могло б бути ілюстрацією тотального злодійства в Україні. Якщо б від початку мова йшла про українську територію, як про місце мандрів героя. Але ні – спершу італійський режисер і сценарист Андреа Маньяні мав на думці Балкани, тобто, країни на східному кордоні Італії. Але 2010 року він познайомився з українцями на одному з грецьких островів, де Середземноморський кіноінститут влаштував сесії з доопрацювання сценаріїв. Після того Андреа і поміняв головне місце колізій героя, вражений і Карпатами, куди приїхав на оглядини, і наполегливістю київської компанії Fresh Producdion.
Фактично змінилася лише локація мандрів героя, залишаючись тим самим шляхом до себе, лишень через інші гори, але з тою ж питомою незнання мови. Фактично, це головний драматичний момент, точніше момент, що породжує драматичні ситуації, дуже важливі для режисера ідеї, що людині потрібна людина, а мова – знайдеться. Ключовою ілюстрацією цього меседжу є несподіване потрапляння Ізі до церкви: він просто втікав від поліції, неспроможний пояснити українським стражам правопорядку про вкрадений перед цим катафалк, про втрату JPS, про завдання брата, і загалом – якого хріна з ним відбувається така халепа! Натомість, опинившись в церкві, він отримує нагоду сказати все несказане. Зустріч із греко-католицьким священником, що збирається зректися сану заради мрії – грати у рок-групі – наштовхує Ізі на спогади про власне минуле, коли він втратив омріяну роботу гонщика, бо заснув на підстопі. Тож обидва вони – один українськю, а інший італійською, – переповідають один одному свої прикрості, бо більше немає з ким поділитись. Бо їм треба не так вуха, що чують, як очі, що розуміють. «Нова віта», – каже священник, – «нове життя», і італієць його розуміє. Неймовірним чином нове життя Ізі почалася зі смерті українського заробітчанина. І в процесі в ньому включилося те, що або було віддавна, та не проявлялось, або тільки-тільки народилося: совість, відповідальність за того, кого він погодився доправити з рук в руки… допоки він не знайде спокою серед тіней своїх предків. Переродження відбувається саме так – коли одне закінчується і починається наступне.
Незважаючи на драматичні складові сюжету, на сумного героя і його гротескні мандри, фільм «Ізі» дуже світлий, бо йде до світла, і знаходить його саме там, де воно і має бути – в кінці тунелю. В цьому розумінні – в якості конструкту життя – «Ізі» виглядає універсальним і можливим для ототожнення будь-яким глядачем. Шлях з гальорки на вершину, від бідняка до багатія, від ницого про просвітленого, це шлях від поганого до кращого, щоб хто не розумів у цих словах. «Нове життя» – однаково незбагненна, але дієва формула і для зломленого італійця, і для українця, який хоче змін. Ми всі – люди, і життя сприймаємо приблизно однаково, але в кіно виходить по-різному. Бо придумав і продумав «Ізі» італієць Андреа Маньяні. Вся ця доволі складна картина подій та відчуттів виглядає настільки цільною і багатою, що мимовільно впадаєш в екстатичний стан заздрості. Бо «Ізі» є саме тим, що ми називаємо «кіно». З усіма його великими планами і дрібними детальками, влучними жартами і дуже схожими на життя колізіями. Він, до того ж, дуже український, і ситуації у ньому мов списані з нашої дійсності.
Яка дотепна гра слів і сенсів! Ізі – це «легко» з англійської, хоча герой – в минулому гонщик «Формули». Але «легким», тобто Ізі, він, Ісідоро, став, коли його вигнали. Але і «легким» його назвати – це мов оксюморон, бо він вже давно тяжкий, вагою значно більше за 100 кг. Він везе труну, але, насправді, герой рухається до життя, встаючи з власної могили, куди загнав себе депресією. І якщо все починається з намагання героя вкоротити собі віку і смерті будівельника, то закінчується – народженням дитини і відкритим простором для існування… І це все легко поєднано, красиво виглядає і до позитивного фіналу призводить.
Дивовижно, як самі італійці приймають те, в чому впізнають своє. Критика Італії вибухнула схвальними рецензіями, називаючи «Ізі» «смішним і розумним», «дорогоцінним каменем», «скарбом в традиції італійської комедії», «новинкою в неживому італійському кіно цих років» і – моє улюблене – «маленькою і сучасною казкою, від якої ти смієшся і плачеш, і отримуєш світлу благодать». І це схвалення в пресі вони підтвердили купівлею квитка в кінотеатрі: другий тиждень поспіль фільм тримається в прокаті, конкуруючи з американськими блокбастерами і французькими комедіями. Причому, якщо після другого вік-енду стандартним падінням глядацької уваги є 40-60%, то у «Ізі» вона становила сенсаційні 6,8%. Після другого вік-енду «Ізі» символічно випередив фільм з П’єром Рішаром «Містер Штейн іде в онлайн». Кожний сеанс всього 35 початкових копій мав аншлаг, чому, звісно, допоміг промотур, в якому Андреа разом з Ніколою об’їхали з десяток міст Італії.
Промотур фільму передбачається і в Україні: після київської прем’єри 12-го вересня наступного дня знімальна група переїде до Житомира, 15-го – до Львова, 16-го – до Івано-Франківська, 18-го – до Чернівців, 19-го – до Тернополя. А ще заплановані Полтава, Запоріжжя, Ковель, Трускавець… Загалом, «Ізі» випустять в 50 містах України на 120 копіях. Чи це мало? Багато? Як показав прокат в Італії, можна і обмеженою кількістю зробити більше, ніж очікували інші. Український прокат стане лакмусовим папірцем, тестом на меншовартість і те, чи чуємо ми себе європейцями? Чи маємо ми ближчі перспективи на «нове життя»?
