Привитанє Архикн. Вільгельма.
Львів, 9. вересня 1917.
Нинї, як ми вже донесли в числї з нинїшної дати, прибув з Відня до Львова о год. 1.45 по пол. Архикнязь Вільгельм, щоби в імени Цїсаря позитати завтра Митрополита Шептицького з поворотом до його рідного краю й митрополичої столицї.
Щоб дати вислїв своїм почуваням з приводу сього надзвичайного акту прихильности Монарха до українського народу, явила ся на двірци делєґація українських центральних орґанїзацій, щоби повитати Архикнязя Вільгельма.
В склад делєґації входили: секретар Народного Комітету д-р Степан Баран, радник двора Олександер Барвінський, адвокат д-р Бачинський, о. офіціял Андрій Білецький, епископ Луцький о. Йосиф Бодчи, крилошанин о. Тит Войнаровський, командант львівської Збірної Станицї УСС, отаман д-р Михайло Волошин, радник Ізидор Громницький, адвокат д-р Евген Гвоздецький, директор "Земельного Гіпотечного Банку" д-р Лесь Кульчицький, голова Народного Комітету посол д-р Кость Левицький, о. дир. Теодозій Лежогубський, о. дир. Василь Лициняк, редактор "Дїла" д-р Михайло Лозинський, нотар Йосиф Онишкевич, посол Володимир Сїнґалевич, надрадник Юлїян Сїчинський, о. радник Олександер Стефанович, проф. д-р Кирило Студинський, директор "Днїстра" д-р Стефан Федак, промисловець Софрон Ференцевич.
На перонї в місци, де мав спинити ся сальон Архикнязя, уставили ся на передї командант міста ґен. Новотни з адютантом і директор полїції радник двора д-р Райнлєндер, а далї півколом стояла українська делєґація.
Коли поїзд спинив ся, Архикнязь, одягнений в полевий мундур з відзнакою УСС. на шапцї, вийшов у товаристві адютантів на перон. Тут найперше представили ся йому комант міста і директор полїції, після чого
д-р Кость Левицький
виголосив отсю промову:
(По нїмецьки.) "Ваша Цїсарська Високости! Делєґація українських центральних органїхацій має честь найвідданїйше повитати Вашу Цїсарську Високість і зложити подяку зa ласкаве прибутє до нашої столицї. Поворот нашого князя церкви до рідного краю принїс українському народови щасливу вість, бо Його Величність наш Цїсар найласкавійше зарядив, щоби Ваша Високість в імени Його Величности повитали українського Митрополита в його Столици. Ми вміємо сей акт Цїсарської ласки належно оцїнити, не тільки як вислів признаня для витревалого й патріотичного поведеня нaшого Князя церкви, але також як Найласкавійше признанє для повного пожертвованя й вірного поведеня українського населеня в сїм важнім часї.
(По українськи) "Ваша Цїсарська Високости! Тим більше тїшить нас ся Найвисша гостина, що як-раз Ваша Цїсарська Високість стали її речником, — бо-ж Ваша Цїсарська Високість пробуваючи довший час в боєвих рядах на нашій землї, мала нагоду заінтересувати ся долею нашого народу, пізнати сей нарід та вирозуміти його чисті патріотичні почуваня. Тому наш український нарід прийме вість про сю гостину з радістю як заповідь лїпшого часу. Він дякує свому цїсареви за Його ласкавість та з рук свого великодушного Монарха красшої долї. Відповідаючи сим почуваням нашого народу, підносимо оклик: Його Величність наш Цїсар Карло І. нехай живе! Многая лїта!"
Оклик "Многая лїта!" повторила трикратно цїла делєґація.
Його Цїсарська Високість Архикн. Вільгельм
відповів:
(По нїмецьки) "Його Величність в цїли нового признаня патріотичного поведеня Вашого Митрополита в Своїй ласцї поручив менї в Його імени повитати тут Митрополита. Наповняє мене вдоволенєм, що зможу донести Його Величности, що заступництво українського населеня скористало з сеї нагоди, щоб так часто доказаній його льояльности знов дати вислів через свого покликаного речника.
(По українськи) "Прошу Вас, Панове, переказати від мене українському народови мою сердечну подяку за Ваш привіт та за патріотичні почуваня супроти Цїсаря і Монархії".
Розмова з учасниками делєґації.
Тепер речник делєґації д-р Кость Левицький представив Архикнязеви учасників делєґації. Архикнязь з кождим вдавав ся з розмову, виказуючи заінтересованє і знанє наших відносин. Значну часть учасників делєґації — як показало ся з розмови з ними — знає Архикнязь по імени з їх публїчної дїяльности.
Від'їзд з двірця.
По скінченю представленя учасників делєґації Архикнязь, відпроваджуваний комендантом міста, директором полїції й делєґацією, удав ся з перону двірськими сходами перед дворець, де на Нього ждав автомобіль, щоб завести Його до готелю Жоржа.
Приїзд Митрополита.
Львів, 10. вересня 1917.
Нинїшна подорож Митрополита до Львова — оповідає нам один з очевидцїв, який їхав тим самим поїздом, — була вже від Освєнцїма тріюмфальним походом. Не тільки на стаціях ждали товпи народу з процесіями, але здовж цїлого зелїзничого шляху процесії і нарід. На більших стаціях витали Митрополита делєґації.
В самім Львові
публика збирала ся в двох місцях. Від двірця аж до костела Єлисавети сягали учасники походу, які уставили ся в порядку, який установив комітет, а також непроглядні товпи народу. Крім того величезні товпи народу з численими процесіями ждали на площи св. Юра.
На двірци.
Поїзд, який їхав Митрополит, мав прибути в год. 1.45 по пoл.; прибув з кількамінутовим припізненєм. Від перону, через салю принять і двірські сходи, уставили ся найвизначнїйші члени нашої громади. Як тільки поїзд спинив ся, на зустріч Митрополитови вийшов Його Високість Архикнязь Вільгельм в війсковім окруженю і капітули всїх трьох обрядів. До Митрополита, при його виходї на перон, підійшов Архикнязь і привитав його. Потім Митрополит привитав ся з членами капітул.
Тепер з товаристві Архикнязя і окружений членами капітул війшов Митрополит до салї принять, де перший промовив до Нього в імени львівської гр. кат. капітули
о. офіціял Андрій Білецький.
Вивезли Тебе — говорив він — за сповненє обовязку. Тепер ми прийшли подякувати Тобі за трилїтні стражданя. Далї вказав бесїдник на заслуги Митрополита для церкви і народу з перед війни; до сих заслуг прилучаєть ся що-йно перебуте стражданє, а також заходи коло приверненя сходу для католицької церкви.
Закінчив о. офіцїял свого промову бажанєм, щоб Митрополит прожив в здоровлю як найбільше лїт, щоб під його жезлом зродило ся богато добра на нашій земли та щоби його молитви причинила ся до наступленя мира, який має такого речника в особі нашого Монарха.
Митрополит в кількох словах подякував о. офіціялови і привитав ся з ним.
Тепер промовив від міста Львова
радник двора Фідлєр,
витаючи Митрополита з приїздом до столицї краю і бажаючи йому сил до сповненя апостольської місії там, де темнота царославія оповила уми братного народу.
З черги витали Митрополита
в імени Жидів
предсїдатель віросповідної громади д-р Вассер і рабін д-р Бравде.
Тепер в імени Комітету для привитаня Митрополита промовив
д-р Стефан Федак
отсими словами:
Ваша Ексцелєнціє! В днях грози ворожого наїзду Ви, Ексцелєнціє, остали як добрий Пастир на Своїм престолї, щоби нас кріпити у вірности для церкви, українського народу і австрійської держави. Тому рішив ся ворог Вас вивезти, щоби міг тим успішнїйше знищити нашу Церкву і здобутки українського житя і культури. Гадав царський уряд, що зломить Вас, Ексцелєнціє та що потопче ногами нашу керваву працю, на яку складали ся цїлі поколїня.
Та не діждав ся сего. З царської тюрми линули Ви духом між тих, яких вивезено, які остали дома, або блукала на чужинї, які бороли ся по побоєвищах, а що не могли живим словом, то письмом кріпили їх душі і сталили серця. А Ваше серце, Ексцелєнціє, відчуло як ми заточенцї в Київі на Великдень співали "Христос Воскрес" і "Людіє веселїте ся", що ми лелїяли глубоку віру на недалеке воскресенє України та сердечну радість на Ваш поворот до працї на рідній землї. Не зломив царський уряд нї Вас, нї нас. Охорона Божої Матери, якій Ви поручали свою Церкву і свій нарід та себе, була, як Ви писали, тою силою, о яку розбила ся людська злоба і ненависть.
Настала в Росії свобода. Коли ми раньше при замкнених дверях і заслонених вікнах, як давні христіяни в катакомбах, слухали нашого богослуженя, Ви Ексцелєнціє діждали ся, що самі могли відправляти прилюдно по божих храмах лїтурґію і виголошувати проповіди в українській мові.
Благословив Вам Бог ще і тим, що могли побачити в серци України, в золотоверхім Київі нашу власну українську державну управу, а в Радї австрійської Корони мужа довіря Українця. А з великодушної ласки нашого Найяснїйшого Пана зволив прибути Його Цїсарська Високість, щоб звеличити нинїшнє свято Вашого прибутя. Ми живемо, ми ростемо як свобідний, рівноправний нарід!
Пращали ми Вас, Ексцелєнціє, три роки тому зі слезами, як вязня, нинї витаємо Вас з радостю, як триюмфатора. Ждуть на Вас, Ексцелєнціє, тисячі і тисячі Вам сердечно відданих-вірних людий, що хотять побачити дороге їм лице та пересвідчити ся, що Ваш поворот се не сон, але гарна жива дїйсність. Витайте, Ексцелєнціє, в стариннім городї українських князїв, в столици галицької України, як Князь, як Громадянин, що не вагав ся віддати душу за свoє стадо і за свою землю. Нехай Бог дасть Вам до дальшої працї сили і здоровля, та нехай благословить кожду Вашу гадку і почин. Прийміть, Ексцелєнціє, сї щирі слова іменем Комітету, основаного волею громади для привитаня Вашої достойної Особи. Витайте між нами, наш дорогий Архипастирю і Провіднику.
По сїй промові Митрополит, сходячи сходами в дїл, витав ся зі знакомими, а коли зійшов на дїл,
д-р Кость Левицький
виголосив отсю промову:
Ваша Ексцелєнціє! Високопреосвящений Владико!
Вертаєш по трьох роках тяжкої неволї зпід російського деспота, що посягав здоптати права нашої церкви та здавити самостійне житє українського народу. Вертаєш до своєї митрополїї, щоби, засївши знов на своїм престолї, розпочати нову працю для добра церкви і українського народу.
В найтяжшій хвилї житя нашого народу, коли там за кордоном ледви іскра тлїла, а тут російська інвазія намагалася знищити весь наш національний добуток, тодї Ти станув заборолом проти ворожих сусїдів, що посягали на житє народу. Тебе вивезли царські посїпаки в глибину Росії як злочинця. Але житя живого народу не вбили царські деспоти. Отсе були їх послїдні судороги. Бо незабаром "розкували ся закованї люди" по сїм і по тім боцї кордону, впало царське правлїнє і встала воля України.
Воля України вертає Тебе, Владико, в рідний край як величну стать Мученика народного, перед яким з подивом і пошаною стає цїлий культурний світ. Дай Боже, щоби Твій поворот на волю став символом визволеня українського народу!
Коли Провидїнє вислухало нашої соборної молитви і вертає Тебе в рідний край, то наші центральні українські орґанїзації, витаючи Твій поворот в oтcїм святочнім дни радости, висловлюють непохитну надію і кріпко вірять, що в сїм тяжкім лихолїтю, яке переживає наш нарід, станеш кріпко в перших рядах борцїв за волю і права самостійного українського народу, що будеш з нами дїлити всяку долю і недолю, що будеш відбивати всякі затії супостатів, які загрожують вільне житє нашого народу на його прадїдній земли, та з нами не спочинеш, доки разом з народом не вибореш лїпшої долї: воскресеня українського народу.
В імя сеї працї для добра церкви і гаразду українського народу кличемо: "Наш Митрополит нехай живе многая лїта!"
Похід.
Тепер Митрополит, якому дївчатка сипали цвіти під ноги, підійшов в товаристві Архикнязя до прикрашеного світами повозу, в який всїли оба. Тимчасом уже похід рушив. Повіз Митрополита посував ся тільки дуже поволи, такий натовп був кругом нього.
На площі св. Юра
ждали тимчасом товпи народа з процесіями. Коло входової брами устроєно трибуну, з якої коли Митрополит приїхав сюди, промовив до зібраного народу
пос. д-р Володимир Загайкевич
отсими словами:
Великий день! Велика історичка хвиля! По трилїтній розлуцї, по трилїтній неволї, муках і нарузї вернув отсе між нас Князь гp.-кат. Церкви, найвірнїйший син, опікун і добродїй українського народа, що ту вірність каторжним оплатив засланєм. І ось зійшли ся тисячі дїтий галицької України, щоби повитати Його, повитати того, що терпів за свою національність і віру, за непохитність характеру, за вірність своїм переконаням — зійшли ся, щоби заспокоїти потребу сердець наших та дати вислїв нашій радости, що Він між нами, нашій любови і пошанї до нього.
По сїм вступі бесїдник в горячих словах малює дїяльність Митрополита з вибухом війни і по приходї російської інвазії, його вивезенє і засланє, ставлячи його побіч Полуботка, Кальнишевського, Шевченка, яких так само царське правительство мучило за Україну. На ті карти історії, де записані ті імена, перейде також імя митрополита Шептицького, як документ боротьби України з Росією.
Бесїдник витає приїзд Митрополита — в часї, коли нам треба як найбільше сил до працї, коли особливо потрібні люди великого серця й ума. Тепер творить ся історія світа, а разом з тим історія України.
Положенє наше особливе важке. Ми все ще мусимо бороти ся за наші права. Від нашого національного тїла відірвано Холмщину; подібне творить ся на Волинї. В такім часї нарід жде від Митрополита слів і дїл, які стали би на сторожі прав народу.
Бесїдник кінчить горячим привітом в честь Митрополита.
В церкві св. Юра,
куди пішли тепер учасники, відправлено молебен, по якім
о. Теодозій Лежогубський
виголосив на честь Митрополита отсю проповідь:
Ваша Ексцелєнціє! Слава Богу Ісусу Христу!
З отсим христіянським і прадїдним привітом українського народу на устах, з великим подивом в душі, з синївською пошаною та дїточою любовю в серци, складає Вашій Ексцелєнції чолобитню цїла галицька провінція церковна в сїм катедральнім храмі в хвилї, коли Ваша Ексцелєнція по трьох лїтах неволї за Божою волею вступили в старинний город князя Льва, щоби засїсти знов на престолї славних предків та вести своє стадо до Бога, гоїти його глубокі рани, бути Його серцем, що відчуває кождий біль, бути його зїницею, що добачує всяку небезпеку і глядить в будучність, бути його Батьком, бути "всїм для всїх."
Слава Богу зa все, що стало ся, слава і честь "от рода в род."
Тодї, в сю страшну хвилю, на якої спомин здрігнеть ся серце чоловіка ще й за тисячку лїт, тодї, коли Ваша Ексцелєнція під "штиком салдатів" опускали свою катедру, тодї ми не були в силї зняти ся духом, не були в силї зрозуміти "знамя". Аж опісля, коли світові подїї, серед котрих куєть ся і доля нашої церкви та народу, стали слїдувати одна по другій майже зі скоростю людської думки, аж тодї стали отвирати ся нам очи.
І серед бовдурів диму та опарів теплої крови, що зносять ся з побоєвищ, серед руїн та згарищ дебатуємо очами нашої віри недослїдиму для людського ума дорогу, якою подобаєть ся Всемогучому Богу вести нашу церков та нарід і серед реву гармат та людського стону дослухуємо ся голосу Божого Провидїня: "Іди, яко сосуд ізбран ми єсть сей, пронести імя моє пред язики і царми і синми Ізраілевими."
Ми немічні, слабодуші маловіри плакали, коли дізнали ся, що хвилевий переможець важив ся піднести руку на Помазанника, бо ми терпіли, мов би хто роздирав наше серце та сипав в нього горячого приску. Ми великим своїм терпінєм, про яке віримо, що своєю безмежностю сягнуло аж до небесних воріт, що майже з одчаєм межувало, — ми були подібні до того гуртка перших христіян, що ще не просвічені св, Духом, не розуміли слів пророка: "Сей о нас болїзнуєть, що "язвою его ми ісцїлїхом".
Та їх "печаль в радость преміни ся"! Ми плакали, як люблячі дїти, а нинї дякуємо Богу і Вам, Ваша Ексцелєнціє, за Ваші терпіня, як дїти католицької церкви, як дїти українського народу.
До наших злиднїв, нещасть та страждань додав Бог в безконечній своїй премудрости і се, а саме, неволю Вашої Ексцелєнції. Може се послїдна важка капля у великій чаші терпінь св. Унїї та українського народа...
Радїли фарисеї та книжники, що вбили Правду. Радїли і вороги св. Унїї та українського народу, бо думала, що людською силою зможуть знївечити Боже дїло. Та радість їх не довго тривала. Під тягаром власних злочинів завалила ся велитенська будівля, записуючи на послїдних листках своєї історії злочин, який, дасть Бог, послїдний буде в історії людства, а на її кладовищи розпустить широке свої парости найкрасша галузь католицької церкви та зацвите рісним цвітом христіянських чеснот, яким пишала ся в перших віках христіянства, а серед вільних народів і український знайде належне йому місце.
Ми дякуємо Вам, Ваша Ексцклєнціє, бо Ви не лиш, що своєю неволею промостили дорогу для святого дїла там за кордоном, але ще і щиток нам були тут, хоч Вас, Ексцелєнціє, дїлили від нас брами тюрми, бо без Ваших страждань хто зна’ кілько більше прийшло би ся було нам терпіти. Се не пусті слова, се дїйсність, яку ми пережили в послїдних трьох лїтах. Taкa Божа воля! "Да будетъ имя Єго благословенно".
А коли півроку тому назад на стїнах "тюрми народів" появила ся віща напись: "Маnе Теkel Fares", коли вістка пpо сe, спершу глуха, а відтак чим раз певнїйша розійшла ся по світї, у нас живійше забило серце. Та ми бояли ся виявити один перед другим свої задушевні мрії, щоби не почути слів, які вбили-би вашу надїю на поворот Вашої Ексцелэнції, яку ми як найкрасшу цвітку розраду плекали в своїм серци. Як чоловік, що пробудив ся по страшнім снї цїлий в холоднім потї, хоч свідомий, що змора проминула, одною рукою придержує серце, що молотом бєть ся у груди, а другою робить знак хреста, дякуючи Богу, що страшний сон проминув, так і ми. Ми знали вже, що творцї нового ладу рішили ся звернути Вашій Ексцелєнції найбільше добро чоловіка, свободу, та все-таки дрожали на гадку, же може зайти щось, що спинить поворот, дрожали, бо подїї послїдних лїт навчили нас, що людська злоба нераз краю не знає.
Та Богу дякувати час вичікуваня, трівоги та несупокою минув, а ми бачимо знов серед нас Того, за яким очи видивлювали, за яких думками слїдили з одного постою його неволї в другий, за якого з серця засилали молитви.
Не кличемо до Вас, Ваша Ексцелєнціє: "Витайте нам!", бо хиба-ж таким словам витають дїти батька, щo вертає з довгої, небезпечної дороги? Вони кидають ся йому до ніг, цїлують його руки і крізь сльози жалують ся, що їм було зле без батька. Кажуть: "Maмa раз-враз плакали по кутах, а на нас сусїдські дїти кидали камінєм, тровили нас псами, самі шкоду робили, а складали на нас. Казали, що татуньо вже не вернуть, що нам заберуть наші образи з хати, що нас проженуть з обійстя". А батько серцем відчуває, що дїтям не гаразд було без нього і каже: "Я знaю, що вам доcкyлювали чужі дїти, що не було кому обстати за вами, але я мусїв їхати. Ви ще малі, не розумієте того. Та я вам гостинця привіз, мої кохані. Я богато заробив отсею дорогою. Дасть Бог, не буде у нас через цїлий рік переднівку, як не будете мусїли ходити у найми, а станете господарями на своїм ріднім обійстю". Ненька радїє, а очи дїтий крізь сльози мов зірки сїяють і батько цїлує їх головки, пригортає до своєї груди і робить над ними знак святого хреста. Благословить їх.
І ми, Ексцелєнціє, Ваші дїти і ми Вас витаємо як Батька. Благословіть нас! Ми так довго ждали на Ваше благословленє! Його нам так дуже потрібно!
Тепер промовив Митрополит,
говорячи про свої терпіня на славу Божу і взиваючи вірних, щоби в молитвах дякували Богу за Його велику ласку.
По сїм всї відспівали имн "Тебе Бога хвалим".
Архиєрейське благословенє.
З церкви удав ся Митрополит до своєї палати і вийшовши на балькон, поблагословив хрестом зібраних.
Сим свято скінчило ся.
[Дїло 11.09.1917]
По поворотї митр. Шептицького.
Львів, 11. вересня 1917.
Митрополит і Архикнязь Вільгельм.
Його Високість Архикнязь Вільгельм привитав учера Митрополита на перонї короткою промовою, в якій заявив, що витає Його іменем Монарха при поворотї до рідного краю й митрополичої столицї. Митрополит подякував за Монарший привіт, заявляючи, що скористає з першої нагоди, щоби особисто подякувати Монархови за Його ласкавість.
Митрополит і УСС.
В імени Українських Сїчових Стрільцїв привитала вчера Митрополита на перонї делєґація, зложена з 8 офіцирів і 2 підхорунжих, якої речником був отаман Гр. Коссак.
Проповідь Митрополита в церкві св. Юра.
Проповідь, яку виголосив Митрополит вчера в церкві св. Юра, звучала:
Дорогі брати, вірні і діти! Коли я тому 3 роки Вас опускав, так я терпів дуже, терпів я не тому, що мене могло ждати щось важкого найтяжшого, бо за вipy понести і смерть то річ солодка і пожадана. Хрест, то дерево тверде, хто його однак обнїме і візьме на себе, той бачить, як з того стятого дерева чудові цєіти розцвитають. Я терпів тому, що я не міг разом з Вами терпіти. А се біль так великий, що я його глибини передтим не знав. Коли я з часом у вязници довідував ся про Ваші терпіня, так я знова терпів страшно, бо не міг з Вами терпіти, нї Вам помочи. Але я вірив, і віра в менї перемогла. Бо розум казав вже не сподївати ся на нїщо, бо нарід просто перестав віддихати, гинув. Та віра побідила. Той поганський безбожний царат розсипав ся в порох, а нарід, що віками був гнетений, якому відобрали віру і мову, встав, жиє і глядить в красшу, ясну будучність.
Та і по сей бік, заповідаєть ся для нас красша будучність. По великих і многкх хpeстах, які є так потрібні, приводять і для нас красші днї. Се Вам заповідаю, бо знаю про се. І запорукою нам в тім є також, що ми тепер і в Найвисшім Домі маємо своїх приятелїв і покровителїв. Тому взиваю Вас, мої братя й вірні дїти, заспівати зі мною благодарственну пісню "Тебе Бога хвалим". Не за мій поворот, хоч я за него Богови покірно вдячний і тїшусь ним, та кaжу, не за мій поворот дякуймо Богови. Бо коли я знов між Вами і до Вас можу промовляти і знов для Вас працювати, то я передовсїм перепрошую всїх Вас і кождого з окрема за те, що я може не дав Вам такого доброго і глибокого приміру, як я повинен був дати. Я обіцюю Вам, що від тепер по лїтах неволї у відзисканій свободї мої жертви і мою працю я лиш поглублю і ще чистійшими приносити буду. Ми відспіваймо пісню подяки "Тебе Бога хвалим" за те, що удержав нас серед тяжких хрестів і що дає нам можність дальше працювати Йому на славу, а нам на красшу будучність.
Принятє у митрополита.
Вчера вечером відбуло ся в митрополичій палатї святочне принятє, в якій взяло участь коло 150 запрошених гостий. Устроюючи — мимо втоми з дороги — се принятє, бажав митрополит побачити теперішну львівську українську громаду і познакомити з нею Достойного Гостя Архикнязя Вільгельма, який протягом вечера розмовляв з цїлим рядом українських дїячів.
Нинїшне принятє делєґацій.
Нинї о год. 11 явили ся члени комітету для вшанованя Митрополита Шептицького під проводом д-ра Федака; привітну промову від комітету виголосив проф. Студинський. Опісля принимав Митрополит депутації від українських товариств, котрих відпоручники складали Митрополитови желаня з нагоди Його повороту. Явила ся також депутація селян з Перегінська — священики з ріжних сторін краю.
Відїзд Архикн. Вільгельма.
Нинї о год. 3.10 по пол. Архикн. Вільгельм, котрий від вчера був гостем Митроп. Шептицького і замешкав в його палатї, від'їхав до Відня. На його пращанє прибули на перон відпоручники Комітету для звеличеня Митроп. Шептицького, Народного Комітету і инших українських орґанїзацій, офіцири українських сїчових стрільцїв з атаманами Коссаком і д-рoм Волошином, богато українських пань з китицями цвітів, гурток шкільної дїтвори, епископ Боцян та много нашого духовенства з капітулою на чолї. З представників власти прибули намісник ґр. Гуйн, командант міста ґен. майор Новотни, директор полїції д-р Райнлєндер і и.
Пятнайцять хвиль перед відїздом поїзду приїхав на дворець Архикнязь Вільгельм з Митрополитом Шептицьким. Українські делєґації пань і панів уставили ся перед сальоновим возом. Панї вручили Архикнязеви китицї цвітів з синьо жовтими лентами, а так само дївчатка від себе, чим зробили йому очевидну приємність. Опісля розговорював Архикнязь з деякими членами української депутації, а коли всїдав до поїзду, дївчатка і панї обкидували його цвітами. Відїхав пращаний грімкими окликами "Слава".
[Дїло, 12.09.1917]
12.09.1917