Якась добра душа подала до "Краківських Вістей", що 29. липня 1942 р. зійшла з цього світу в Чернівцях одна з незвичайно цікавих постатей буковинського українського життя — емеритований професор II, колись за Австрії і якийсь час ще за Румунії, української гімназії — Володимир Кміцикевич. Добре, що хтось змилосердився і подав з Буковини, хоч і через місяць після смерти, цю сумну вістку. А то, як що, як до чого, ще не так дуже давно жива людина, яка цікавилась усім, що де в нас діється, могла попасти між "забуті". Сам він, уроженець Галичини (*1863 р.), як міркувати було з мови та вимови, родом із Покуття, багато мав у Галичині і свояків і знайомих, і приятелів, бо ж і вчився у Львові, і вчителював довгий час по різних тутешніх середніх школах (найдовше в Перемишлі), і так усякими культурними нитками був звязаний із нашим краєм — тимто коротенька вісточка про його долю таки була потрібна...
Бо ось у звязку з нею виринає цілий жмут спогадів про цю незвичайно симпатичну, добру, характерну людину, що, вихована на ідеях франківського гуртка, до самої смерти жила тими самими поглядами, носячи в серці огиду до всього низького, несправедливого, обурюючись на кривду, й підносячи все добре, гуманне, гарне. З вигляду понурий, наче недоступний — насправжки вмів сміятися, як дитина, і легко, неїдко іронізувати, коли щось видалося йому таким, як не треба. А для тих, що припали йому до серця, знав і пораду і порятунок, хоч і самому не з маслом жилося. Глибокий думкою, широко освічений, — був над міру скромний, ніколи не висувався наперед, хоч від праці, громадянської роботи ніколи не відмовлявся. Сім вічно у праці, за книжками, вмів і заохотити і іншу ближчу братію до роботи, хоч би, казав, і невеличкої, але ж тої, то кому-небудь принесла б якусь користь. Міг цілими годинами дискувати над добором такого чи іншого слова, і завертати до тієї самої теми після кількох днів, коли щось відповідного придумав. Тут був він неоціненим дорадником проф. Юліяна Кобилянського, автора латинсько-українського словника, людини дуже сумлінної в справах лексики, людини, що надоїдала всім знавцям мови своїми запитами, так, що не раз доводилося від нього тікати. Кміцикевич ніколи не тікав: поважно вислухував усіх арґументів свого товариша "за і проти" якогось вислову — і все знав дати якусь влучну заввагу. Автор дуже цінної праці, а саме "Німецько-українського словника" (Чернівці, 1913 р.), він нераз цілими днями міг продумувати над тим, як віддати по-українському якийсь вислів, якусь фразу. Бо вухо для народности в мові він мав надзвичайне. Сам клясичний філолог, дуже добрий знавець античної культури, закоханий у грецьких авторах і римських державних порядках, він, що з захопленням міг цілими годинами розповідати про вражіння зі cвоєї наукової подорожі по Греції, — він дбав про "чиcтoту" вислову, стежив дуже дбайливо за розвитком української літературної мови, за тенденціями в цьому розвитку, і все це використовував у своїх писаннях.
Був співробітником різних українських часописів на Буковині, і за Австрії, і за Румунії, писав статті на культурно-історичні теми (найбільш цікавила його порівняльна історія релігій) — і всі вони вражають нас ясністю думки і тим його, своєрідним народним стилем, таким для нього прикметним. Був такий час, що Кміцикевич заповнював своїми статтями майже один, фейлетони чернівського "Часу". А так, то безнастанно збирав і збирав матеріяли до нового видання свого німецько-українського словника.
В лексиці його цікавила найбільш фразеологія, народня фразеологія, яка найкраще, на його думку, виявляється в народних приповідках. Тим то цілими роками сидів він над німецькими "приповідками, зібраними" — як сам пише, — "в капітальнім творі Вандера "Deutsches Sprichwörterbuch", і придумував, як би то їх віддати, xоч приблизно, аналогічними щодо змісту українськими. Міркую, що цих матеріялів зібралося в нього багатенько, і майбутній працівник на цьому полі зможе черпати з них як із глибокої криниці.
Незвичайно простий в поведінці, простолінійний у людських відносинах, ворог банальностей, "бляґи" та формалістики, згідно із своїми поглядами, одружився з помічницею-робітницею, неписьменною селянкою із Станівців, і ця справа наробила була колись у Чернівцях великого шелесту. Заметушилася "інтеліґенція", загомоніли невдоволені "мамці" та "бабці" з донечками та внучками, у справу встряла навіть влада. "Як це так" — говорили там угорі, — "це ж небувале: гімназійний учитель, VІІІ ранґа, і враз... такий мезаліянс..." Довелося українському політичному предстаництву (проф. Степан Смаль-Стоцький) тим "угорі" справу розяснювати, а то й полагоджувати. А громадянстві ще довго балакали та розбалакували, а то й гарячилися, виступаючи проти "мезаліянсу", то беручи в оборону його головного спричинника. А тимчасом пані Тетяна виявилася чудовою дружиною, дбайливою матірю чотирьох дітей, яких вивела в люди. Людина з вродженою інтеліґенцією, вона так швидко зжилася з новим своїм становищем, так незвичайно тактовно підійшла до незнаної їй досі атмосфери що своєю поведінкою приневолила до мовчанки невдоволених розгарячених "мамців" та "бабусь". Продуваючи все в товаристві чоловіка, який узяв її освіту у свої руки, і тих його товаришів та приятелів, що шанували його і його дружину, — — вона не тільки не спиняла його (як воно нераз буває) в його літературній і громадянській праці, а навтіки — влаштувала йому життя так, щоб він мав для цієї праці якнайбільше змоги і часу. Робота над словником тяглася цілі роки, доводилося сидіти над нею цілі дні поза хатою, в бібліотеці, а то й до пізна вночі в хаті — та ніхто з її уст не чув ні словечка якогось нарікання, чи невдоволення, навпаки — вона тішилася разом із ним вислідами праці, і як словник був готовий (1913 р.), це було спільне родинне свято Кміцикевичів і його найближчих приятелів...
Слабого здоровя (нездужав на ревматизм затяжної форми), Кміцикевич шукав ліку на свої недуги в різних живцях, та найчастіш, до світової війни, навідувався на лимани під Одесою. Останній раз мало не захопила його 1914 р. війна. Все це списував він колись у фейлетонах "Буковини", чи навіть "Діла" (забулось...). Тоді дружина збирала діти і їхала до своїх Станівців, рада, що її "старий" відпочине від "домашніх клопотів".
Велике знання мови виявилося у Покійного не тільки в його німецько-українському словнику, а його статтях, а й у його шкільному підручнику, а власне у словничку до укладеної ним для III кляси гімназії "Хрестоматії з Непоса й Курція Руфа з словарцем" (Чернівці, 1912). Відома річ, як наука латини в гімназіях та з її рабськими перекладами на живу мову псувала мовне Чуття в молоді, витворюючи в неї згодом страшний жарґон, від якого доводилося затикати вуха. Немала тут вина і вчителів і підручників, головно словничків до них. Кміцикевичеве видання дуже гарно відбиває від усіх таких шкільних підручників. Його словничок до цієї книжечки можна вважати за зразковий — автор його повикидав без милосердя все те, що встигло вдертися до шкільного вжитку і зробитись вже "втертим", силкуючись заступити його народними висловами, народними фразами. Всю цю роботу найкраще видно на його дуже гарному перекладі Плятонової "Оборони Сократа", що появилося двома виданнями (перше — в Перемишлі у "Звідомленні української гімназії", здається, 1898 р., друге — в "Загальній Бібліотеці" в Берліні, 1921 р. — з передмовою перекладача, останнє — за моєю редакцією). На другому виданні видко ясно, як перекладач дбайливо позамінював слова, що за час від появи першого виходили з ужитку, новими, як вигладжував стиль, будову речень у дусі розвитку літературної мови, як викидав застарілі форми. Те саме можна помітити й на підготованому для нового видання перекладі Шіллерового "Вільгельма Теля", що вийшов заходом "Академічного Брацтва" у Львові 1887 р. з цікавою передмовою Франка, в якій він "русько-українській громаді" поручав цей переклад. Нове, перероблене видання (1920 р.) у друку не появилося — так якось складалися обставини. Покійник думав видати його в Чернівцях якось перед польсько-німецькою війною. Але ж передати справлений ним примірник перекладу кимось певним не можна було, а поштою до Чернівців посилати не хотілось. Тимто він так і залишився в моїх руках...
Коли оцінювати цей переклад із теперішнього стану нашої мови, коли мати на увазі сьогочасного читача, який може мати в руках Грінченків переклад "Теля" в дуже добрій, дбайливій редакції Дмитра Загула — то навряд чи він може нас задовольнити. На всякий спосіб над ним треба б іще дуже багацько напрацюватися. Але ж на свій час для західно-українського читача він був і задовільний, і таки гарний, і Франко з чистим серцем міг "поручити його громаді". Прикметна для перекладу наша говорова, гірська (гуцульська) лексика, гірські форми, якими перекладач хотів "зльокалізувати" дію, віддати словами, що вона відбувається в горах, хоч не у швайцарських, але — в горах. Тим то ви найдете в перекладі такі слова, як: цара, маржина, джуркало, шпиця, барда, борва йде і т. д. прочитаєте такі форми, як спасли-м (спасли ми) полонину; ратуйте ми житє; перевезіть мя..., такі фрази, як: нанесло старосту; поратував би м чоловіка, але не спосіб; як займете, то ще його ймете; простибі матимете і т. д. Та попри такі вислови використані й загально-українські фрази, хоч народні, хоч т. зв. крилаті слова, слова якихось авторів, що через свою глибокість змісту загально поми кість змісту загально принялися (пор. напр., "зробив я в своїй хаті свою правду"). Ні — мова перекладу дуже цікава й дуже багата, і для людини, що за такими речами стежить, чиста розкіш його прочитати ще й тепер. Ось візьмімо для прикладу переклад початку співу молодого рибалки на початку І. дії ("Es glänzet der See, er ladet zum Bade...."):
"Сміється1) водиця, до себе займає,
Хлопя на зеленім зарінку дрімає,
І чує: дзвенить щось,
в сопілку мов грають,
мов ангели божі
у небі співають.
Хлопя пробудилось веселе-охоче,
а хвиля його вже під пахи скобоче.
Щось кличе із плеса:
"Серденько, за мною!
Я сонного ваблю,
і тягну з собою..."
Літературний дорібок Кміцикевичів величенький. Як би так покопатися в журналах, часописах, та ще дома, між його паперами, що залишились, було б усього того багато. І ориґінальних речей, і перекладних...
Із Кміцикевичем зійшов у могилу той тип старих громадян-педагогів, що школу вважали за "хліб насущний", а ввесь час, вільний від педагогічної праці присвячували літературній, чи громадянській роботі (брав участь як викладач у "Курсах вищої освіти" в Чернівцях 1910-1912 рр., був основником і головою 1913 р. "Товариства учителів вищих шкіл ім. Гр. Сковороди", і т. д. і т. д.). Не хочемо цим сказати, що Кміцикевич не має на педагогічному полі заслуг, ні — хоч про нього, як педагога, ходило багато різних оповідань між його учнями. Та всім було відомо, що небіжчик не дуже ладив із своїм начальством, не любив усяких галицьких інспекторів, із якими в нього були поважні конфлікти... Усі, що його ближче знали, високо його цінили й поважали. І за характер, і за працю, і за знання. І хоч покинув він нас літньою вже людиною (79 років), то проте сум огортає душу, що його вже немає в живих... А ще з весною листувались, ще в січні надіслав свою останню фотографію в дружиною й одним сином...
Хай же буде легка йому рідна земля. Ми, що такі були близькі до нього, ніколи його не забудемо, все матимемо для нього тепло в наших грудях! Але ж бо й нам уже не багато належиться. Бо й ми вже не з молодих... Ми, що могли бути його учнями...
1) Цитуємо за зредаґованим для II. видання текстом, у друкованому 1887 р. виданні є деякі відміни.
[Краківські вісті]
09.09.1942