Ігор Панчишин

Яку місію, зрештою, носив багатофункційний і різновидовий фестиваль Porto Franko 2017? Якщо це театральний фестиваль – то які цілі (відкриття, знаходження нових трендів і напрямків) в театральній практиці відбулись? Якщо це музичний фестиваль (а це справді найсильніша і програмна з 2010 року  його місія), то про що мали свідчити його прояви і з'яви? Що після фестивалю має стати зрозумілим?

 

Отже, в розмові про наслідки Porto Franko 2017 цього разу буде сказано не про окремих учасників (спробую не назвати жодного прізвища), креаторів і функціонерів фестивалю, не про окремі твори, а про загальну картину, серпанок над подією, посмак чи  висновок – що він дав, або, декларуючи, не втілив, на мою думку.

 

 

Виявилось, що наймаргінальніший розділ «веселого фестивалю» – візуальна програма на території закинутого комплексу колишнього палацу Потоцьких – виявився найдискутивнішим. Себто, дивацька програма і кумедні об'єкти в просторі брутального занепаду викликали зливу різноманітних реакцій. Що, зрештою, і вимагається від мистецтва. Не все було сучасним і ще менше мистецьким, але з усього фестивалю тільки ось це породило питання. Все решта – суцільні свято і рекреація, насолода і комфорт. Дев’яносто відсотків відвідувачів «Порто-Франко» не знаходили для коментів інших слів, окрім «круто», «велично», «масштабно», «драйвово», «унікально» і таке ін.. Себто, епітети, які спокійно можна застосувати навіть на футболі. Не дивно, що і увага організаторів до такої собі «супутньої» сторінки у шоу виявилась вторинною.

 

Хоча більшість проголошень і епатажних заяв на цьогорічному «PF» несли просте і прямолінійне повідомлення про незвичність, унікальність, фантастичність, новизну, відкриття, незаперечність, неповторність, невідворотність… і таке ін.., це мало виразно маркетинговий присмак, без конструктивного підґрунтя мистецької місії цього фесту і достойного аналізу, власне, мистецької складової ініціативи. Все було кинуте на підняття тонусу і медійного заповнення про подію. Це стало відчутним відразу по закінченні календарного графіку фестивалю, коли блискавично спала хвиля зацікавленості і оргкомітет розчинився в наступних проектах і програмах. Вакуум виявився аж занадто дзвінким.

 

Тож який жанр, профіль, місія, засади фестивалю? Якщо це туристично (кількісно електоральна) і розважальна функція – то чим вона відрізняється від типових і традиційних «всезагальних» галузево-розважальних передвиборних чи якихсь інших фестів? Але якщо це відбувалось з огляду на необхідність і можливість відкрить нових мистецьких явищ і трендів, напрямків і сенсів – то де висновки і узагальнення? І чи додадуть креаторам і учасникам фестивалю ймовірні «відкриття» якихось нових знань? Як цей черговий (безумовно красивий і шумний) форум кореспондує з місієтворчими прагненнями і амбіціями Станіслава: щодо постановки питань розгортання і інтеграції культури України в світовий контекст, становлення «станіславського літературного феномену», нових ЦСМ-ів і т.д.. Що дасть такий фестиваль сучасному мистецтву України? Що з нього «випливе» нового для сучасного мистецтва України і світу?

 

Хоча куратор візуальної програми, не зовсім вписуючись у загальний контекст місії фестивалю, не став перетягувати на себе ковдру кошторису, але, на диво, саме ця локація таки поставила основнважливі питання. По те, наприклад, що все ж візуальні мистецтва ще не мають доброго ґрунту у місті. Тобто, куратори, художники, архітектори, критики, оглядачі, коментатори, колекціонери, донори, спонсори, медії... глядачі і поціновувачі врешті – вся оця підготовлена публіка, що є, власне, підґрунтям, поки що тут відсутні.

 

 

Слушне зауваження Андруховича про «потребу не втратити» природньо виникло в порівнянні з легендарною франківською бієнале «Імпреzа». Одне тільки зауваження – «Імпреzа» була виключно мистецьким візуальним проектом, на який «нанизувались» «активні» супровідні форми, і заповідалася як рух до створення нового процесу в країні загалом. А «PF» має в основі театр і музику, і, як приватна ініціатива, тяжіє до розважальності і шоу. Звучало своєрідне виправдання (в порівнянні з «Імпреzою»), мовляв «…те, чого не ви­стачало “Імпреzі” –  самоіронії, елементу гри, театралізованого видовища, – було реалізовано (на «PF») провокаційними засобами антиестетики,  агресивним втручанням  інсталяційних об’єктів у простір, еротизмом, що  супроводжувалися іронічною постмодерною грою з глядачем…». В цьому вчувається, як на мене, виразний опортуністський алгоритм, який спирається лише на реакцію публіки і заперечення заради самоствердження.... Для шоу і фестивальності,  де домінує прагнення до самоствердження і блискавичного прояву емоцій,  вся ця екстатичність, безумовно, прийнятна. Але епатаж в умовах давно пережитого постмодернізму і амбітного оголошення нових стратегій не стає концепцією і навіть інструментом в прагненні відкриття потаємних дискурсів сучасності.

 

 

Більшість проявів сучасної мистецької активності в Станіславі, на жаль, дуже мляво сприймаються навіть у всеукраїнському форматі. Звісно, дифузія і все більша мережева активність виокремлює певні імена, які не є ознаками процесів, а в основному потребою часу з виявлення щоразу змінних візуальних продуктів для легітимізації процесу галерейної діяльності в Україні. Такою платформою і заповідалась візуальна програма, яку доцільніше було б назвати «Хірургія». Це, здається, було б і дотепно, оскільки експозиція розташувалась у хірургічному корпусі колишнього військового шпиталю, і своїм виглядом і естетикою (порівняно з феєричними і бурхливими іншими фестивальними майданчиками) дуже нагадувала безконечно хворого убогого пацієнта. Навіть певний реверанс в бік бутафорності, манірної театралізації і фактурної екзотичності приміщень не зняла тоскного переживання  і неприхованого розпачу за стан сучасного мистецтва в місті. Звісно, вкрадається підозра про дуже тонко «інсайдерськи» проведену  ідею покинутості і маргінальності візуальної програми фестивалю самим фестивалем.

 

Показово, що програма «PF» була практично проігнорована магістратом і стратегами від самоврядування. Якщо «Імпреzа», що заповідалася як інституційний проект і СТАВИЛА радикальні об’єднавчі завдання перед містом і  країною,  все ж виконала свою етапну місію, то втілення проекту «PF» поки що залежить лише від фінансового ресурсу і масовості. Первинний імпульс «PF» у 2010 році, який був справді спробою продовження творчих і принципових концепцій (тепер в музиці), тепер явно набув формату «рекреаційністі» і шоу. Проте кількість не стала якістю. При тому, що сама якість окремих (театральних і музичних) подій, безумовно, висока. Можливо, під час наступних спроб буде подолано видиме і очевидне домінування конкуренції та боротьби амбіцій за панування конкретним фізичним простором і глядачем. Але, аби продовжити створення справжніх мистецьких трендів, форм і сенсів, варто ставити концептуальні завдання перед самим проектом фестивалю.

 

Аби не втратити – потрібно створювати нові сенси. Тут поки що цього немає. Тішить масовість. Але вона не може бути метою. Це лише очевидні норми прагматичної боротьби за ринок, за рейтинги. Ясно, що дається взнаки проблема залежності мистецтва від ресурсу, тож очевидним є бажання сподобатись потенційному покупцеві з реального світу сучасного мистецького ринку.  Як результат – нонконформізму і альтернативи, якої вимагається від сучасного мистецтва, не відчулось. Можливо, з цього якась група людей зробить не «ринкові» висновки. І унаочнить їх перед світом – тоді це запрацює на майбутнє.

 

 

…Показовим є кілька інсталяцій, що виконали митці з-за кордону. Це могло бути суттєвим контрастом і дискусійною платформою для  учасників. Однак вони тільки підкреслили спонтанність програми і не визначеність «посилання»  та розуміння загального завдання виставки. Звісно, були окремі виразно артикульовані твори сучасного мистецтва, але це дійсно були вже відомі імена на мистецькій сцені.

 

Роботи інсталяторів з Ірану, наприклад, відправляють нас до болісної теми жорстокостей тоталітаризму у іранському виконанні…, але це чомусь для більшості мало просто статистичний, фактологічний ефект. Стільки страждань пережив кожен народ, а от нагадування про болісні теми інших не завжди знаходять відгук, якого сподівався митець. Очевидно, так само як наші травми є просто черговими свідченнями несправедливості світу та історії в очах інших. Постійне  повторювання соціальних і політичних тем, які не зачіпають питання природи людської жорстокості, а лише акцентують на несприйнятті цього несамовито абсурдного повторюваного жаху – не завжди в стані достукатись до глибин свідомості. Особливо в умовах формату веселого шоу –фестивалю. Це симптоматично, що несприйняття митцем несправедливості, абсурдності і повторюваної жорстокості стає все частіше неприємним експлуатуванням тем, які надходять до нас через ЗМІ та інші інформаційні поля. Те саме із експлуатацію пострадянських тем. Все перетворюється на манірне коментування факту і експлуатацію вічних людських гріхів і слабкостей.

 

Можливо, не зовсім однозначно зрозумілими для загалу, незвиклому до сенсів і природи сучасного мистецтва і його місії, але більш глибокими є спроби «мистецьких розтинів» живописців чи фотографів, які в своїй абстрактності узагальнюють питомо мистецькі механізми і природу людської свідомості. Там сучасність виявляється не в прямолінійному коментуванні чи експлуатації соціального і відчайдушного страху перед невідомим політичним майбутнім, а в препаруванні глибини людської психіки, намаганні пізнати природу і сенси людської душі – що, на мою думку, і складає місію сучасного мистецтва. В цьому є певний шанс на продовження досліджень зондуванні людської природи, більше аніж в очікуванні нових інформаційних трендів. Трендів, які накопичують зовнішні форми і прояви, що не  заглиблюються в суть процесів, де століттями людина шукає відповідей. Повторюваність і «німі нагадування» цих повторюваностей не додають запитанням поглиблення і  правди та знань про природу людських пристрастей. У калейдоскопічному потоці мистецької креативності, в цих «перегонах» за новизною проявів не залишається місця глибокому дослідженню, препаруванню природи і мотивів поведінки та людських прагнень.

 

На жаль, колосальна різнорідність сенсів і творів візуальної програми фесту була нівельована брутальними непристосованими приміщенням. Позірна театральність виявилась повною неготовністю простору до експозиції. Звісно – це було весело і атракційно для молоді, яка полюбляє весело адаптувати аморфні урбаністичні закутки – але це не може бути засадничим для амбітної програми сучасного мистецтва.

 

І останнє – можливо найсуттєвіше, але варте окремої розмови про «PF»-2017.... Одне для мене безсумнівно – йде напружена боротьба за КОМПЛЕКС «Палацу Потоцьких». На фесті локація приваблювала глядачів загадковістю закритості. Багатьом прагнулося доторкнутись до «забороненого плоду». Це була ота «вишенька на торті», яку намагались експлуатувати організатори. Та життя прозаїчніше. Поза красивими відозвами і меморандумами фестиваль став, виявляється, заручником жорсткої і безкомпромісної боротьби за КОМПЛЕКС. Тож як би не намагались артисти і художники натхненно говорити  – всі вони перебували і перебувають (тільки важко зрозуміти природу самообману) в полоні ілюзій і міфів. Подібно до тієї хвилі врожаю міфів і пригодницьких розповідей про наше місто загалом. Це ще одне суттєве спостереження за суттю і розумінням процесів, що відбуваються в місті. Вперте небажання цікавитись процесами збереження справжньої історії міста. Не хотілося б переконатись в тому, що самообман на тлі всезагального свята є новим сенсом Івано-Франківська.

 

07.09.2017