З матеріялів до исторії 1848 року.
Між бесїдами ["словами"], які в 1848. роцї при відкриваню і на зборах провінціональних Рад Руских були голошені рускими патріотами, заслугує на увагу бесїда о. Михайла Бачиньского, пароха з Кунина, виголошена до зібраного народу на площи Василіяньскій в Жовкви 9 червня 1848 року, в часї другого збору жовківскої Ради. Деякі того рода бесїди з тих часів були друковані [н. пр. Гр. Шашкевича, Руд. Моха, Луки Данкевича], бесїда-ж о. Бачиньского друкована на була. Маючи єї в рукописи, і то аж в двох однозвучних списках, подаємо єї нашим Вп. читателям в повній основі і буквально, лише переписуючи вірно з польского альфабету. Бесїда ся дає нам нинї понятє о відомостях в справах руских і о поглядах пересїчного тогдїшного руского священика-патріота, — кажемо "пересїчного", бо о. Мих. Бачиньскій не відограв виднїйшої межи Русинами ролї.
Ось єго бесїда:
"Несміло вступаю на тоє місце, несміло починаю мову мою, але длятого не мислїть собі, аби-м просив о взгляд на неудольность мою, хочу казати правду, а правду казати каждий потрафит, і правда з серца мовлена повинна трафити до серца, єсли тілько одуренєм і фалшом не єсть збаламученоє.
Другій раз єстесмо тутка собранії і зачинаєм чути дар конституції, же прецї і для нас зачинає солнце сходити — надїя в Бозї, же коло полудня ясним світлом освітить Галицку землю, бож то довго-довго густі хмари тяжіли над нею.
Правдиві, якійсь льос владає народами, котрого око людске доглянути не может, чи то з причини чинія Божого, люб з волї єго люб допусту, чоловік никчемний судити не может, знаєм ледво, що ся стало, але що ся стати може люб повинно, того згадати не можем.
Однаково як чоловікови вибиває остатня година, однаково гине і самодїльний нарід. Обций приходить і як матчиха затирає вес ряд первой ґосподинї, і збиткує ся над сиротами. Той нужди дознавали-смо і ми, і то через 500 лїт. Чужій на своєй власной землейцї, упокоренії, понижали, преслїдованії, юж-юж забували-смо наш язик, нашу народность, запізнали-смо сами свою родиму Батьківщину.
Всї Славяни повстали, навет Серби під панованєм Турецким юж давно ся збудили, такі то страшнії били причини сну нашого аж до нинї. Але вибила година, час мислити о собі, бо тепер альбо нїколи. Нех і нас Европа пізнає, а єсли каждому народови хоче справедливость відмірити, чом ж тілько нам ю заперла?
Поділя, Волинь, Україна, Галич суть то краї 4 рази обширнїйшії від правдивої Польски, а пєкнїйщих, жизьнїшших, здоровших під сонцем над них нема, а прецї тамтії що-раз бардзїй Московщина на своє перетягає, а ми як не будем о собі памятав, до решти спольщим ся, сами себе згладим, сами собі гріб викопаєм. Але як же потомность о нас скаже, якій страшний вирок Гісторія видасть на нас.
Правда, же великії маєм запори, ворога не єдного, помощи жадной і навет не спускаймо ся на поміч, на приязнь чужую, жалуют тя, тїшать тя, як єстесь в добрім станї а трафунок на тебе випаде, але коли вся недоля звалит ся, о як рідко можна знайти такого, що би руку подав.
Так а не иначи з нами. Коли Казимир великій завойовал нашую красную землю, згладив Батьківщину нашу, од того часу згасла і зора наша. Надаремна була вірность, послушеньство, відвага наших Боярів Сапегів, Вишньовецких, Кисїлїв, даремно сам князь Константин Остроґскій упокорив на пару сот лїт Москву для Польски — завше прецї булисмо понижені, що-paз наша шляхта, міщани на обрядок римскій переходили і ставали ся Поляками, хоць народности собі нїкто дати не може а не повинен. Польска мала свої Сейми, Литва свої, а наша красна Україна, Волинь, Поділя, Галич, Полїся нїґди не радили о собі, ино були довольности воєводов, каштелянів і старостів Польских віддані. Король Ян-Казимир вправдї підписав сам Хмельницкому в Галицкой Комісії і нашу Репрезентацію, але слова не дотримав, і то було найбільше нещастє так для нас як і для самої Польски. 40 лїт трвала війна Хмельницкого і затрясла на завше фундамента Польскої. Не даремне той король одрицающій ся Польской корони вирік памятнії слова: "оби-м ся став мильним пророком, царство наше прийде на пасть народів". Упала наша шляхта, наш язик що-раз бардзїй, аж нарештї з Трибуналів і з Судів зовсїм випертий зостав. Допоки тілько блищала ся народность наша, світила ся Польска, згасла тамтая, вимазала Европа имя і той, а тяженько-тяженько єй повстати, і певно ґди би ся була не збитковала над нами, до дзїсь-два стала би була невзрушена.
Вправді кажут собі нам тепер руки давати, кричать, аби ся не двоїти. Не відпихаймо их від себе, але не будьмо і скорими. Зрешта о що ту ходить? Вшак ми на кошт их не хочем повставати, ми их поступкови не кладем тами, і не повинні смо, але дайте-ж і нам відотхнути, вшак кто жити нам не дає, сам жити не варта. Ми бідненькі допіро що смо ся збудили, а вам, дяковати Богу, всьо красно зацвило, будьте-ж справедливії! Знайте тоє, же ваші нещастя і пригоди були і нашими, але що-до нас, то ми завше два, ба й 10 рази на тім тратили. І так під остатним королем Понятовским окрутнії завязали ся конфедерації, стали ся причиною, że білa Русь, Полїся, Україна і в світї славная Метрополія наша Кієвска достала ся Москалям. Під Косцюшком Біскуп наш Хелмскій Важиньскій підписав повстанє, але за теє був в Петербурґа висланий Апостол Садковскій, а Волинь і Поділя до Дісунії притягнув. Під Маренґо, Сараґосса, Бородино рівно ляла ся і кров руска, а по нещастливом роцї 1830 утратили-смо 4 Епіскопства і столицю значеня нашего Почаїв. Словом, опіка тая позбавила просвіщеніє, шляхти і до заглади цїлковитої юж-ж имени руского що ино привела.
А тепер що инного видимо? Ляда той, що камізольку затягне на себе, вже встидає ся Церкви і руской мови, — ляда голоколїнник насміває cя з Русина і єго Обрядів.
Навернїть но ся Панове шляхта назад до своєй народности, до своїх обрядків, бо межи вами хиба сотний єсть правдивий шляхтич польскій, ино всї перекинчики, то нинї клякнем і прийме Русь вас як страплена мати сина вертающого по 10-лїтній неволї з степ Тобольска. Иначий ми духовнії, ви шляхта, що сте єще вірнії лишали ся своєй рускої матери, міщани і селяни а тепер обивателї під крилами конституції, держім ся купи, зачинаймо мислити о нас, о провидїню, о язицї і о народности нашой, поступаймо за иншими народами — крикнїм до братій наших аж до самого Днїпра, аби чужину покидали а свого ся держали, нех Европа ся переконає, же нарід рускій був колись світлим, кріпким, самодїльним, нїм Польска і Москва ся зявила, же і тепер годен шацунку, хоць тілько лїтною притиснений нуждою, покорний, смутний, але витрвалий, з розумом природженим, далекій від одуріня і облуди. Надїя в Бозї, же юж Русин перестане ся встидати имени і мови своєї, як Маркіян нас упоминав: Руска мати нас родила, руска мати нас повила, руска мати нас любила, чому-ж мова єй не мила? чом ся єй встидати маєм, чом чужую полюбляєм?
Надїя в нашім найласкавшім Монарсї. Вшак єсли коли, то в р. 1809 переконала ся Австрія о вірности руской, ґди цїла Европа клякнула перед Наполєоном, Русин лишив ся вірним своєму Монарсї. Не инша кров пливе і тепер в жилах каждого Русина, ґди від містечка до містечка, від села до села, від хати до хати тілько під стріхою просить Бога за многі лїта Монархи, не чіпають ся єго жадні злосливії підшепти, ядовитії письма, всї облуди відлїтают від правого серця єго, як горох від стїни.
Шановний предсїдателю! Проси Ради Центральної, аби подала адрес єще щиршій як Моравцї Цїсару нашему, нехай потїху в тeпepiчниx клопотах знайде і хоть на мінуту ульгу, которому Многая лїта!"
В наведеній бесїдї о. Михайла Бачиньского приятно нинї впадає в очи ясний єго погляд на самостійність і цїлість Руси України. Болїє він над винародовлюванєм Русинів, не лиш в Галичинї через польщину, але й на Українї через московщину, і тїшачись сонцем конституції, яке було блисло для Галичан, взиває их, кликнути до братів аж до самого Днїпра, аби "чужину" покидали, а свого ся держали...
Дотичні уступи в бесїдї ми підчеркнули, — нехай лучше впадугь в очи тим, що то нинї патріотів з 1848 року анектують собі і ними покривають свої нечисті противнародні тенденції...
[Дѣло]
25.08.1892