Пеґазом на верхи

 

Не встигло сонце показати зза гори свого аполлонівського чуба, як прокинувся легіт і, позіхнувши та протягнувшись шумом по смереках, встав і по господарськи небо, мов тік, від хмаринок позамітав. Коли сонце піднялося вище заграло на росах і на щебеті пташні, тоді вітер знову шугнув по зелених балках і яругах, по полях тa сіножатях — і втих.

 

Забреніли джмелі, заграла мушня й роси, загомонів ліс гомоном пташні, запахло медогіркавим білим цвітом конюшини, над яким шпарко увихалися бджілки. Зазеленіли свіжо та соковито м’які верхи, стрічечки піль, на яких ще сьогодні, в липні, жита не зацвіли. Бо пізно тут жита половіють, до пізна солов’ї сміються і зозуля кує. Тай лемко — як зупинився на княжій добі, то — мимоходом пройшовши повз добу Хмельницького! — й досі сидить у своїй шкаралущі консерватизму. І тим він і врятувався для нас!..

 

Та діло не в цьому: ходімо до природи й дітей її. Ось, у цей чудовий ранок, поміж тремтіння рос, мов зір, ідуть на верх Яворину мистець Микола Неділько і його приятель поет, що буде десять років, як не римує, а лиш із природою пристає. Поет босоніж п'ятами матні сягає, а мистець у своїй "вітрівці" надхнення набирає. Стало соне припікати, став поет одежу скидати й остав тільки в штанятках. І підносяться схилом гори все вище та вище, проміж купи муравлищ, проміж цвіти й комашню, припадаючи до суниць та черниць. Мистець щохвилини зупиняється, кине сюди-туди своїм чорним оком, покладе біля ніг свою скриньку та станок і до просторів говорить:

 

— От, впяли очі в синяву неба, подивись, а там — переведи їх на ці барви й цвіти: й земля червонавою стає!..

 

Йому у відповідь коливаються фіолетом дзвіночки, жовтим подумай ряст і біліють ромени та сріблявою хвилею шумлять трави. А в горі синява, така синява, що людині крил до душі додає.

 

Тут, то-там виринають із трави, дивовижніх форм, старі пні дерев.

 

Як глянути на них під гору, на тлі синяви неба, чи зелені трави — це живі істоти, якими так захоплювався Пусен і С. Роза, та флямандська школа вісімнадцятого століття. А в Бекліна такі пні з'явами ставали, в нашого О. Новаківського людьми ставали й казки оповідали.

 

Верх Яворина! Киньте оком: м'яко пливуть лагідні хребти зеленої Лемківщини; долини тихо в синяві поринають, а в них села? Криниця, Поворозник, Естрабець, Мохначка й інші. А на заході, як у драмах Вагнера на сцені, Татри!

 

— Це, чудове! Як фатаморгана! Мов у казці! — захоплюється мистець, зупинившись непорушна на місці.

 

Мистець розкладає свій чародійський триніжок, витягає полотно і палету, на якій грає таку симфонію, що й довкола нього: кольори. Поет протягається на траві й поринає у запахи чебрику й орхідей, що в сонці розпливаються. Над головами шугають ластівки, час до часу з’явиться шуліка, що висить у просторах. Мистець переносить на полотно цей чудовий світ; у його світі на полотні, ви бачите ту нашу, добру, українську імпресіоністичну школу: інколи мазок нагадує вам сонце в степу.

 

А під полудне, коли вже добре тне ґедз, коли піт очі заливає, у гору пнеться скульптор Сергій Литвиненко. Іздалеку чути його! Напнявши груди як Аполлон Фідія, він гукає і співає, аж луна далекими долинами котиться.

 

Нагрівшись, на всі боки вивертаючись до сонця, набалакавшись і наспівавшись, а мистець усе малює, цей кут, на якому ніяка, й ця в історії наймогутніша, війна сливе сліду не лишає, на полотно переносить! — товариство стало розходитись: скульптор до схоронища на чай, поет на долину до струмочка покупатись. Лиш мистець остається на верху.

 

Іде поет, летить травами, що, мов подих, його ніг дотикаються, колін сягаючи; за ним цвіти головками похитують. У чистій синяві сонце пливе. Ніже однієї хмаринки, щоб нею можна піт із чола втерти. Інколи прилине вітер і осушить краплі поту.

 

Аж тут, ізза старої колиби, що вся у травах і кущах заховалася, сутуль! Тодось Осьмачка! Він іде навмання: його шлях все трави, цвіти і спів пташні. Спішно йде — вгору, мов на крилах летить: так і видно, що на пеґазі їде. До природи в залицяння іде: "Ком іль фо"! Ще й краватка, рукавички й капелюх у нього.

 

Поет, женучи фавном із гори, зупиняється і кричить:

 

— Чи не Осьмачка?!

 

— А! Дай Боже здоров'я! Та я ж! Чи добре на верх Яворину йду? — заговорив Осьмачка.

 

— Добре! Отак і йдіть! — відказав поет-фавн поетові-джентелменові.

 

І розійшлись.

 

Вже й над гірським струмком, Чорним Потоком. Ще не видно його, але зпоза бучини і смерік чути його шум, його хлюпоти, його розмови з золотими мазками сонця, що крізь листя і чатиння поринає у цих хрустально пристрасних струях.

 

На мить поет зупиняється на березі струмка, вдивляється у його живе, трудне, легке тремтіння, булькотіння; у камінчики, що свіжі, кругленькі вистелюють дно струмика.

 

I, шубовсть до струмка! Струмок пружиться, воркоче, кидається, як і тіло, м’язи, кров людини в ньому. Свіжа, соняшна вологість струмка увіходить у серце, в кров поета.

 

Спів пташки, що співає на смереці, таки над головою, здається: рівномірними вологими краплинами з сонцем капає до струмка.

 

Поет, пірнувши в цю симфонію сонця, свого серця і струмка, на весь могутній у цій годині світ забув!..

 

Криниця, у липні 1942.

 

[Львівські вісті]

16.08.1942