Гутірка з дороги.
Wеitra, 29. липня.
На мочарах Ґмінду стоїть ще удушлива мряка, якісь стовпи та доски, повязані загадочно, чорнїють над гнилими ровами як шибеницї, і хвилями оглядаєш ся, чи гурмою не надлїтає гайвороня. Сонце від нехочу встає над кладбищем, позолочує вершечки чахлих, мов сажею притрушених смерек, аж здається, немов за сими лїсами сховало ся в стрілах огню око Господне зі спущеною повікою.
— Звідки ви дядьку? — питаю мого візника.
— З Тернопільщини, з Чернигова. Давно-о-о вже з дому!
Раз зачіплений не зараз покине розмову. У нього два сини в войску, бугая Росіяни украли, на корови взяв квіт, але гроший не брав, жінку куля в ямі убила, а телятко скапарило ся на Ґвінтї. Та він господарем був. І через те буде ще його, славити Бога, стати ще pаз побити бляхою хату, а черепицею будинки. Його і пан Білїнський любить, за господаря має, бо він один на Ґвінт коло власних коний ходить. З гордістю позирає на карого і очима гладить сиву — обоє вони як слимачки гладкі, війни на них не видко, йно що вівса не дістають і хода у них принява.
Hа cтpічу нам попадають ся нїмцї, бриті, з хустками на шиї, у синих хвартухах. Ведуть кудись волів. Один з Нїмцїв виймає в переходї люльку в рота, торкає пужалом коня і каже мойому візникови:
— Kаufen?
— А тьфу на тебе, ти мурло дурне! кидає за ним хлоп, сплюнувши з силою.
— Видиш ти, який охочий! Малосьте напили ся нашої кервавицї? Аби вас!.. заскреготав зубами.
Ідемо хвилю мовчки. Поля каменисті, сїрі, як покришена опока лежать до сонця. Тут стернє, там ще никлї зелені вівси мерехтять нїжними рефлєксами, аж до голубого, картофляні квітки вилискують ся мягким фіолєтом, ген далеко жнуть ячмена самі жінки, сїрі, маленькі як перепелицї.
Мій візник махнув іронїчно головою, сплюнув крізь зуби і каже з досадою:
— Ото раз! Косами косять хлїб! О, які там стирти стрипіхаті, яке то воно знївечене, скапарене. Боже наш! Та як тут годні що до ладу зробити, коли виходять на роботу на години, від другої до осьмої, щоб нї обіду, нї вечери женчикам не дати. У нас, як конї у вечір дістануть оброку, на зорі їх позапрягаєть ся, господинї наварить яєць миску, даст колачів, молока, то до полудня такий — о! шмат поля обіжнемо! А от, переорює якесь хлопище стерню під озимину. Та що йому, дурному, та земля вродить? У нас як на весну зроблять підкид, а по другій Mатцї перегін, то земля чистісїнька, а така мягенечка, як шовк! Ходить ся коло неї по людськи, то й родить, тільки її загадати... Порядний господар до Чесного Хреста всю роботу має скінчену. А я!
Торкнув сїру батагом — віз чвалом покотив ся.
Минаєм Dіеtmaus, Eichberg, Unser Frau — в золоті стернищ мріють покидані осторонь сїл кладовища, з їх ґеометрією і бездушністю чи тільки нудьгою. Дешеве золото різьб, демон, зелїзо, бурян... Мимохіть пригадую цвинтар на Гуцульщинї. Бачу могили, пристроєні в пера птичі, в звичаєві паперові квітки, в блискучі лелїтки... Кільки душі, кільки натяків про радість смерти, кільки глибокої фільософії, художнього відчутя в такому гуцульському кладовищи! Тут нїчого: безлюдє піль, бурян, а далї мовчанє, що не виражає собою нїчого...
— Вйо карий! — Ляск батога, віз жене.
Минаємо AltеWeіtra з його мавзолєом ляндґрафів, опертий об старинний костел, з круглястими, муршавими бойницями, як твердиня. Вікна за ґратою, малі, приземні, як в тюремнім льоху. Двері отверті: з павутин видно якісь надуті екстатичні святцї та ангелята. Липи сиплять цвіт на стежки, зарослі травою..
А жара сильна, липнева. Ідемо все в гору, непомітно, білими дорогами в пилї, тїни нїде. Травичка не колишеть ся, комашня спить і такий безрух кругом, як колиб отсей простір був скамянїлиною під позлотистим склом, кожда мушка на квітцї нерухома, наче замкнена слезою бурштину. Гарна, широка дорога звужуєть ся несподївано, віз пропадає у сутолоцї зелени, цвітів, будинків — минає аристократичний цвинтар, щільно закинений марморами, — ми у Вайтрі, старинній садибі ляндґрафів Фірстенберґів. Конї гостро тупотять по дрібнім бруку, перед нами кругла, широченна брама, над нею лицарські герби, два архангели з мечами, в одїню римських лєґіонїстів — на їх сторожі...
Впадаємо з грюкотом в лябіринт вузьких вуличок з причілками над ворітьми домів, де гнїздять ся голуби; з масивними, широко з низу осадженими мурами, безлїчю веранд обсипаних цвітом, заулків, темних як ніч. Пестрі городи, доми, що получують фронтові стїни у спінених филях гірської ріки, все несподїване, случайне і таке безконечно чуже! Подивляю се і друге, згадую рисунки з Alt Wien, замічаю подекуди фраґменти з "Dachin-ського" мистецтва, та струни моєї душі мовчать.
Минаю панські садиби виноградників, з ворітьми, що дають міру перевоженого туди набору, низькі аркади хоромів, побудованих під ґотик, подвіра просторі, понурі, дїловиті, звідки як казка про красу і радість з житя мелькне в перелетї полумінна низка ґераній, що ними обставлено високі, хмарні вікна. Читаю вивіски по дорозї і виджу, як повставала ся оселя, далеко від світа, серед вогких та камянистих піль Долїшної Австрії, на скелї, що не уступає тим, на яких побудовані ренські орлині гнїзда. Звідки взяла ся тут ся стрімка, камянна збіч, і звідки ся ідиля кинена у ніг старого урочища, долина "Gabriele"? Місто мовчазни, — на улици зявить ся лиш деколи дитя і зникне, в підскоках майне коза, або кішлява стapyха на взір тої лїсової, з "Hans und Gretel" вихилить з вікна голову в крохмальнім, старосвітськім очіпку.
Вайтра жиє поза часом, по лїнїї старовічних ляндґрафських законів чи химер, зберегли по хатах ориґінальну обстанову епохи "Бідермайєp" і сантимент Германів та Доротей, пахучий як мошує, або всохлі листки рожі в комодах, повних холодного і трохи вогкого від довгoї темряви біля прабабок.
(Конець буде.)
[Дїло, 08.08.1917]
(Конець.)
Іду тепер дорогою поза старим трухлим муром міста, у низу високі смереки, звір темний, пахучий зілєм, розхолїтаний шумливою водою, що відбиває небо, сама як lapis lazuli темна і глибока в тонї. Придорожні липи сиплють цвіт, згадують ся знечевя музичні стихи Тетмаєра а потім — потім серце стає гостро непокоїти ся. Се тоска. Деж ти мій краю рідний? О якаж далеч!
Хтось співає осторонь, у низу, лунає ритмічно об моє ухо, часом проглочує її на секунди, хвилї бурливий клекіт ріки. Кладу знагла руку на рамени візника: чоловіче, стій! Наслухую пильно, серце лопоче...
А з низу щебече щось, наче хор невидних оку жайворонків:
Ой встань, встань, Подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку,
Возьми ся в боки, заведи скоки,
Підскочи до раю, візьми дівча з краю...
і знов:
Ой встань, встань, Подоляночко...
Зсїдаю поквапно, біжу за слухом.
Ай ай! таж тут город, а там площа, на огорожі висять суконки, а дїти, пів сотки дїтий в одних сорочечках завели таночок, гагілок співають... Добрий день, любі, добрий день! "Гомін зняв ся по діброві..." Запити, відповіди, оклики, пестощі... От і Катруся, Івась Набрідний, Марина Мшка, голенька Магда з гіпсовим панциром вздовж тїла і нерухомою нїжкою, що опираєть ся на зелїзнім трикутнім костилї... От Василько Чепига і Павлуньо Лїтос і Олена з Цетинії, Дамян Чорнодоля, Доця Торбійчук і богато, богато ще українських сиріток, що їх мами по Вальтерсгофах мерли на холєру, а батьки від італїйської чи инчої кулї.
Є тих сиріток лише пів сотки, і то з тих, що найпотрібнїйщі, бо лїкар відповідними інєкціями дослїдив, що у них пістава до туберкульози.
Sсhwidter Elisabet з Вестфалїї обсмушує машинкою готам хлопцїв, переглядає кіски дївчат, час до часу викликуючи чужоземним, трохи хрипким виговором пару наших слів:
— Кльвіц, ходи, фаґтушка! Паґами, пaґами! (парами).
Дїти тибонять, їм весело, з простодушною посмішкою се і друге глядить її в очі. торкає білий хвартух.
— Тарча! Тарча! — кличе з черги сестра Елізабет, і котрась мала Дарця біжить до неї, послушно схиляє голову під білий, кістяний гребінь...
А другі тимчасом співають, аж цїла Вайтра слухає, вродлива долина "Gabriela" теж:
— Вop-воротарю, відчини воротоньки.
— Ой чого ви хочете, що нам за дар везете?
— Веземо вам дівоньки, як ярії пчілоньки.
— А звідки ви будете, від кого їх вeзeтe?
— Від пана Білецького з роду шляхетського...
Хлопцї, обізнані практично з стратеґією війни, суєтять ся по свойому:
— Feuer! Niеder! Angriff! Bаjоnett auf! Hurra-а-а-а!
Schwester Еlisabet захоплена. Підносить в небо свої світло голубі очі, наче видить там Вальґалю, і легенько блїдне.
А сонїчко вже підскочило. Замковий годинник вказує дванайцяту. Улицї білї і мертві. Нї звуку.
— Ставай в ряд — двійками, крий!
Командує молоденька учителька, панна Маруся Kopолївна, дочка священика з Бережащини.
— Позір, раз, два, три! Х-о-о-дом!
Пішли, чорним вужиком заворушили ся серед зелени, залили ся піснею, як ранне птаство.
— Ой вийте ся огірочки, всї дївочки до купочки.
— То ся вють, то ся вють, то ся розвивають.
— А ярії та бжілочки, медок випивають...
Приходили веселою, втомленою громадою до гостинницї, якої властителька мила і iнтeлїґентна панї Петер підняла ся харчувати ґміндську кольонію тим, що доставлять з заряду бараків. Доставляють досить і хто попав у тутешний Reconvalescentenheim, рад, що хоч часочок відпочине від журб про насущний.
Столи вкриті чистенько, у вазцї полеві квіти, жмут блакитних дзвінків. Пригадую моїм ученицям, a їх тут чимало, вивчений колись стишок Олекси Коваленка: Дзвіночки, дзвіночки, дзвіночки, Дзвонять в траві...
Цїлий стіл підхоплює:
— Неначе небесні віночки.
Сикхи малі!
— О-о! клюсочки, молочко! — радїє голодненька Доця і плеще в руки.
Робить ся тиша. Сестра Elіsabet завязує дїтям серветки під шию, друга при окpемім столї роздїлює страву. Кулешик з молоком, білї клюсочки зникають скоро! Коротка молитва, дїти йдуть спати в окрему кімнату на поверсї. За годину встануть і підуть в лїс на ягоди, їх там стільки, що кожне принесе лїтру домів, а що годне крім того зїсти — то його. І панї Петер рада, пів сотки лїтрів ягід, то не жарти! Трохи цукру — і дїти мають величавий празник. Декотрі, чутливійші, просять лишити ягоди бабі, тетї, що бува приходять в бараки у свято.
А тепер накривають знова два столи. Один сестрам, другий бараковим "немічникам"; їх тут покищо десять душ. Учительки, інспектори, медики. Спільність пpацї в бараках, чужина зробили всїх одною сімєю. Треба послухати з яким чувством, доглянувши з вікна запізнених товаришів, говорить один одному:
— Нaшi йдуть!
А вечорами, як соняшно і сухо, виходимо гуртом, розмовляєм, над вродливою долиною бє крилами лyнa:
— Ой вбито, вбито, затягнено в жито.
— Червоною китайкою оченька накрито…
По липових алеях являють ся бабусі може столїтні, в шовкових, старомодних нагортках, з кружевами поблеклими від довгого сну. Пальцї, жовті як кість слонева, в прозорих мітичках і тяжких перстенях з хризолїтом та опалами. Високі фризури, на перуках, що нагадують часи Метернїха і frаu Rsichsratin Gоstе. Субтельні лиця молодих жінок, досконало скроєна сукня, маркізетова блюзка як снїг, срібний ридикюль, наголоси мягкі, таємні, як во время оно, коли царили баляди і лицарський епос. І много гарних дуже чистих дївчаток, що приходять вечерами, з кріпшаючим ароматом лип, і пропадають непoмітно в велетенських, хмурих подвірях, мов явища з тих самих баляд...
А як здержаний, лагідний шепіт вечера стихне зовсїм, якась біла, дуже інтелїґентна рука жіноча торкає в сусїдній кімнатї клявиші пяніна. Як сей місячний міст, що його ангел сумерків, шестикрильний Метатронос завішує між людиною а Богом, пливе над звором, пахучим липами, "Monds heinsоnatе" Бетовена. Деж-ти мій краю рідний? О якаж далеч!
[Дїло, 10.08.1917]
10.08.1917