Ґрушка

Mutantur tempora et nos mutamus… in illis

[Часи міняються, і ми міняємось... у них]

Інколи дурне питання наштовхує на серйозні висновки.

З комплексу літератури XIX століття мені насправді найбільше подобався твір «Кайдашева сім’я». Може тому, що був правдивим. Напевно, я дійшов такого висновку, спостерігаючи стосунки у сім’ях і родинах. Уже в столітті XX-му. «Природні» стосунки.

Було багато різноманітних «грушок», не обов’язково на межах. Проте завжди на межі інтересів. І у сім’ях та у – ширше – родинах було багато бійок, а навіть війн – здебільшого довкола інтересів дрібних, неважливих і цілком тимчасових.

Щоправда, було й інше, особливо там, де зберігалася певна традиція. Де існувала громада, яка складалася із кількох поколінь, де важила освіта, нехай навіть незавершена, де цінували ремісничий талант особи і де вміли знаходити компроміси. Де намагалися втілювати наміри, реалізовувати мету і досягати конструктивного результату – задовільного для всіх. Говорячи про це, я маю на увазі часи свого дитинства у Львові і в Красному, насамперед у Красному – у селищі свого дитинства. Там була специфічна атмосфера у громаді, адже більшість старших людей у 60-70-х роках були не ординарними радянськими пенсіонерами, а людьми, які ще дуже добре пам’ятали і австрійські часи, і тодішні освітні заклади, і пізніші – польські. І хоча до польських часів ставилися здебільша іронічно, все-таки вважали, що вони були ліпшими, аніж усі ті пізніші – і совєтські, і німецькі, і «другі совєтські»…

Тому-то тепер, якщо мене хто питає, чи я «зі Львова», відповідаю: так, я народився у Львові, проте я не зі Львова, не із самого Львова – я з району, я з-під Львова, я з Красного. Бо там була й панувала неймовірна, як на нинішнього постсовєтського обивателя, цікава і врівноважена суспільна, громадська атмосфера. Проте це – тема іншої статті.

Та часи минають і міняються, і ми – закономірно – міняємося водночас із ними. Часи таки мутували. На зміну грушці на кордоні двох обійсть прийшло нове поняття.

Ґрушка. Саме так зазвичай читають це слово нині – внаслідок фонетичних змін в українському мовленні.

Не буде тут ітися про наших славних «братів-Кулачків», себто Кличків, які, не зважаючи на своє «вовче» прізвище, не змогли відстояти, врешті-решт, славу України.

Не буде тут ітися і про напів- чи й цілком кримінальних авторитетів з аналогічною кличкою – хтось мені розповідав із апломбом у «героїчних» 90-х про таких «довбушів», котрі «наводили порядок». Харашо дєйствовалі!

Зрештою, не буде тут ітися і про «Кайдашеву сім’ю», бо півтора століття історичного розвитку перетворюють будь-який літературний твір на перейдену вартість sui generis – на те, що можна з гідністю і гордістю демонструвати у музеї як свідчення своєрідності (національної культури) або ж як свідчення минулого стану, зрештою, як артефакт історії, який повинен нам/нашим нащадкам навіювати потребу і намагання винаходити/вдосконалювати ровер нашого нинішнього суспільного буття, проте не може стати взірцем, як бути і діяти сьогодні.

Бо ґрушка, ґруша – це не навчальний тренажер українських ґладіадорів-боксерів, а таки цілком реальний феномен суспільства. Нашого українського суспільства.

А отже – Ґрушка. Ні – ҐРУшка.

ҐРУшка – це система колонізації, денаціоналізації, узалежнення від ЦЕНТРУ. Слово ЦЕНТР тут – основа маґії. Там – у ЦЕНТРІ – все вирішується (рєшаєтся), там – у ЦЕНТРІ – ґенеруються ідеї і концепції, там – у ЦЕНТРІ – все відомо і всі знають, що треба робити і як.

Маґічне слово ЦЕНТР переконує у доцільності, справедливості і навіть у праведності «винєсєнних» звідти «рєшєній». Як ото маґія погляду вужа переконує мишку лізти у його пащу. Як ото маґія погляду (або ж постави: інтонації, ритміки мовлення, жестів) плазуна переконує корінне населення, правильніше – корєнноє насєлєніє – вірити отій маґії.

І ставати жертвами вужа, тобто плазуна, який уявив себе ЦАБЕ.

Але повернімося до Ґрушки.

Ще у столітті минулому (ХХ), позаминулому (ХІХ) та поза-позаминулому (XVIII) могло б видаватися, що система Російської імперії творить об’єктивну СИСТЕМУ існування держави. Збалансованого механізму діяльності суспільства.

Проте, починаючи від славнозвісного діаґнозу «Проклятая Россія, даже повєшать по-чєловєчєскі нє умєют», стало цілком зрозумілим, що ВОНО «не їде». Зрештою, для багатьох було вже зрозуміло, що й «не їхатиме». Бо така логіка розвитку суспільства, безконкурентного і «безліфтового».

Проте треба було «тримати марку». Треба було «внєдрять» корупцію як систему економічного обігу, економічних стосунків, які, з одного боку, підтримували «потьомкінські дєрєвні» господарства, а з іншого – дуже результативно знищували національну традицію.

Nota bene: місцеве насєлєніє дуже швидко адаптувалося до стану речей, і зрозуміло, що «во ґлавє уґла» й уґля лежить чи стоїть персональна крадіжка і збагачення. Вигідно стало усім – і вужам, і мишкам. І мужикам.

Треба було «внєдрять» окозамилювання, тобто замість виконання реальних речей «внєдрять» написання звітів про виконання цих речей.

Не вдавалося, був спротив – то треба було влаштувати голодомор, – щоб усунути спротив.

N.B. Голодомор порятував Совєтскую Россію від дефолту (якщо їй таке поняття було відомим). Зрештою, і продавши за кордон золото з церков, які фундувалися українцями.

Чим не нинішні офшори?

Не вдавалося переконати про «вищість» конкретної культури – то треба було знищити цю конкретну культуру: «Якщо у Корані написане те саме, що і в книгах Александрійської бібліотеки, то вони – ці книги – не потрібні, а якщо в цих книгах написано не те, що й у Корані, то вони тим більше не потрібні».

Отож і маємо спалення стародруків і рукописів, яких нам (мені, моїй сім’ї і тим людям, які серйозно нині займаються латиномовною літературою, як і староукраїнською, як і церковнослов’янською) нині дуже не вистачає. Бо – знову ж таки – там було щось таке сказане/написане (чого ми нині – і завтра – вже не відчитаємо…), що було іншим, інакшим від постульованого і вимаганого, що було власне нашим.

Отож, і горіли фонди стародруків і рукописів.

А промовиста фраза із Конституції 1710 року говорить про те, чому горіли: «Ота Московська імперія всіма можливими способами і засобами намагалася обмежити права і вольності Війська Запорозького, нею ж підтверджені, і скасувати їх дорешти, а на вільний народ, якого не здолала завоювати збройно, віроломно накинути невольничу кормигу. Отож Військо Запорозьке було змушене своєю власною кров’ю з відчайдушною мужністю захищати недоторканність своїх прав і вольностей, у чому його милостиво підтримував сам Бог, месник за кривди».

І далі: «Московська імперія замірилась таки доконати своїх злочинних намірів і, відплачуючи нам злом за добро – замість почуття вдячності за роки неоціненної вірної служби, замість того, щоб прихильно подбати про військову скарбницю, вичерпану до останку воєнними діями, – забажала у відплату за безліч лицарських подвигів і битв, у яких козаки не щадили своєї крові, перетворити їх у своє власне реґулярне військо, [українські] міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а саме Військо Запорозьке, що перебуває у низових околицях Дніпра, дорешти викорінити і саме ім’я його навіки стерти з пам’яті, і все те було очевидним, і нині ще існують тому свідоцтва, свідчення і починання».

Так, маємо на ментальному КОРДОНІ – на символічному Збручі, Дніпрі чи й Дону – метафоричну грушку. Dolum doli – яблуко (грушку?) розбрату.

Але маємо і ҐРУШКУ. Відчуття мишки, яка відчуває свою природну залежність від жестів і інтонацій вужа-плазуна та й має бажання принести себе в жертву СИСТЕМІ. Тобто ҐРУШКА – це старі скелети в кожній окремо взятій шафі.

ҐРУшка… Та ні, це цілий Ґрушевий сад.

Аналогічний тим, європейським, які сотнями років плекалися і стриглися. Для краси і ВИГОДИ.

ҐРУШЕВИЙ САД, плеканий століттями.

P.S. Мене завжди дивувало, чому це в Україні неможливо запрограмувати довготривалого розвитку суспільства й держави. Бо там, де були ворожі нам і протилежні нашим – цілком демократичним – поглядам системи, усе завжди вдавалося.

Мене цілком закономірно дивувало і дивує протягом усього мого недовгого життя, чому ЗЛУ – в іпостасях недружніх нашій державі, а насамперед нашому суспільству системам, на кшталт Російської-Совєтської імперії, – вдавалося упродовж століть утримувати кардинальну лінію на знищення цієї – української – системи і на розбудову власних систем? Чому ҐРУшка завжди – чи то у часи російські, чи у пізніші совєтські, чи теж у постсовєтські – завжди була у виграші? Чому нормальна мишка завжди повинна була лізти у пащу змія-полоза-плазуна? ПЛАЗУНА?!

Та, власне кажучи, коли цей ГРУШЕВИЙ САД насаджувався, то ніхто ще й страшному сні не міг уявити, що станеться. Одна «безхозна» грушка нічого б не могла зробити на межі двох держав, нехай і «родствєнних». Ну, зрубали б, ні – сама би всохла… І не родила би більше грушок. І стався – СТАВСЯ би спокій. І – все.

А так – ця ҐРУшка щодня і щогодини і щомісяця і щороку родить: «На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед».

Родить смертями українців – й україномовних, і російсько- й іщеіншомовних. Які вважають Україну своєю. Своєю Батьківщиною, яку необхідно – МУСИШ (бо своя!) захищати.

Було б не так страшно, якби ҐРУшка була таки ҐРУшк’ою.

На превеликий жаль, вона стала ще й ІҐРУШКОЮ.

Що я маю на увазі? Дуже просто. Якщо ти знаєш про небезпеку – ти захищений. Ти можеш їй протистояти. Ти можеш від неї захиститися.

ІҐРУШКА – це стан зневаги небезпеки. Нема загроженості, нема смерті, нема війни, нема…

Це – щоденні «реляції» з театру воєнних дій. ТАК СТАЛОСЯ: ТАК Є.

Нормально, – так воно є!

«Або хоч і так, приміром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, – сказав кум і махнув пальцем навскоси на другий бік. – От і вози були б цілі.»

І далі за текстом: «Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знов почався за грушу[…] На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі.

Груш уродило так рясно, що (ву)гілля аж гнулось додолу...”

Так, вози таки залишилися цілими. З обох боків. А проте, «діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім'ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».

Ну так, знову «Кайдашева сім'я»!

Маємо остаточний час. Час істини: де було 25 років неметено і неприбрано, неприбирано, чекають гостей. Високих гостей.

Ховають непрану білизну мудро поза шторами і на балконах (обпирації з грішми…), на ґвалт миють брудні підлоги, перевертають засмальцьовані капи-покривала на ліжках – гості їдуть!

Порох стоїть стовпом.