Не хочу робити жодної пред’яви. Пред’яви передбачають глибоке неформальне розслідування, в результаті якого – всупереч державним порядкам – правим виявляється той, хто має рацію. Але я не хочу, бо знаю, яким страшним буває це неформальне розслідування.
Оскільки не роблю пред’яви, то всі мої міркування – так собі, для себе, для історії.
Мені і так дуже добре, бо у дуже конкретний спосіб підтверджується моя теорія. Вона не передбачає нічого нового і полягає у тому, що все зі всім якимось чином пов’язане. У моїй теорії йдеться про чотири кроки. Життя у теорії не впишеш, тому часом їх більше, а часом – значно менше.
Отож, як це не прикро, але я безпосередньо пов’язаний з міністром Табачником. Не знаю – три кроки чи чотири, але…
У мене був улюблений стрийко Тарас, рідний брат мого діда. Підозрюю, що я Тарас значною мірою через нього. Він був схильний до богемного способу життя. Грав на скрипці, не надто добре закінчив гімназію, не знав, яким фахом зайнятися. Але у 1914 році пішов у Січові Стрільці. У 1918 брав участь у революції у Львові, з того часу ставши старшиною Української Галицької Армії. Брав участь у всіх боях. Очевидно, що стріляв. Правдоподібно, когось убив. Помер так, що одні вважають це виявом благородства, а інші – непотрібною хлопчакуватістю. Хворий на тиф, у Чотирикутнику смерті, він вже почував себе краще, коли до переповненого лазарету принесли ще одного непритомного від гарячки стрільця. Тарас пустив його на своє ліжко, перебравшись на підлогу, на шинелю. Помер через кілька днів від пневмонії. Поза тим усі роки війни він був страшенно фотогенічним. Його любили фотографувати і багато фотографували.
І от я дізнався, що весь фотоархів мого героя, який багато десятиліть перебував у спеціальних зібраннях, пропав. Більше того, він фігурує у списку тих об’єктів, які були вилучені у невідомому керунку в ході музейно-архівної афери Табачника.
Правду кажучи, я втішився. Адже я і так знаю свого стрийка, а тут виявилося, що його підбірка фотографій зникає серед інших цікавих пунктів. Тобто це комусь потрібно, це когось надихає… Іноді уявляю собі, як міністр розглядає ці знимки перед сном, або, навпаки, за ранковою кавою, напередодні тяжкого дня. Ясно, що не можу мати жодної пред’яви.
Засмучує інше. Як таке може бути, думаю я, що знимки мого Тараса ніяк не вплинули на типа, який має можливість їх розглядати? І як настільки поєднана зі мною особа може бути такою невирозумілою і далекою?
Мене здивувало, коли Табачник сказав, що українські націоналісти повинні покаятися, що вони воювали проти радянських, що убивали їх. Зрозуміло, що покаятися мав би кожен, хто когось убивав. Але це питання дуже особисте. Колективне покаяння потребує якихось інших параметрів. Передовсім потрібно, щоби були живі ті, що каються, а не їхні внуки і діти. І потрібно, щоби ті, перед ким каєшся, були готові прийняти покаяння не як щось саме собою зрозуміле, а як вияв великої мужності. І ще – покаяння не просять і, тим більше, не вимагають.
В інакшому випадку варто запропонувати не менш необхідну річ. Було би добре, якби радянські покаялися перед німцями за те, що вбивали їх впродовж цілої радянсько-німецької війни. Бо ж це жахливо – німці тільки зайшли собі на совєтські землі, тільки спробували показати, як будувати щасливе майбутнє, а їх відразу почали убивати. І у відкритому протистоянні, і підло, вночі, стріляючи у спини німецьким воякам і адміністраторам. А у них же ж були діти, були якісь захоплення, були колекції марок і листи матерів. І вони хотіли тільки зробити життя росіян кращим і правильнішим. А їх, не знати чого, убивали організовані банди людиноненависників…
Інакше каяття втрачає сенс. Ще, мабуть, не час. Ще крок-два.
08.05.2013