Горе нещасливого кохання, довге, мов перша боротьба з зневіррям. Втіха вдоволеного бажання, коротка, мов останній ковток випитої — чарки.
Часто притулені до висків пальці не в силі би здобути зі споминів могутніших акордів.
Але приходить маленький епізод.
Нема часу на довгі шукання в глибинах чужої душі. Що є там дорогоцінним камінням, а що звичайним — цукром або сіллю. Літа зробили нас обережнійшими. Вже не віримо в здобутки, видерті хвилинами, одним нестямним рішенням. Скромність скупих досвідів вдоволяється кількома приємними зворушеннями, скупими, наче вдоволення без кохання. Розстаємось швидче, ніж був час, щоби здобути право на приналежність серця, або тіла.
Полишається тремтіння схвильованих обіймів і слів, глузливий усміх для своєї обережности і рівноваги.
Приходять нові епізоди: нові приступи жаги.
Аж ось несподівано маленький епізод вертається і стає перед нами ширшою тіню, ніж тінь нашої великої траґедії, або дитирамб колись випитої роскоші.
Оці великі символи нашого минулого стоять неповорушні і закінчені, як гробниця зі спаленими останками або вигоріла гекатомба. А гра в піжмурки з жіночими пальцями і устами прокидається мов ранкове бажання пестощі разам з зарумяненим обрієм.
Безіменні пестощі, якими серце і розум перевірювали свою жагу, виринають перед нами закінченим, обіцюючим обрієм. Починаємо вірити, що вони могли були зрости до першого великого кохання, в якому горе і роскіш були двома словами одної найденої пригоди.
Твоя невеличка сіріюча постать, Гаррі, закриває мені инші, більші, мов тінь перелетної, далекої птахи закриває хмарне небо, або наче блиск метеору затміває спалахнувшу в роскоші місячну ніч.
[Воля, 25.12.1920]
27.12.1920