І.
Такій заголовок дав незвістний автор укритий під именем Galizianer, брошурци о 66 сторонах, печатаній в Липску в другий половинї минувшого року у Едварда Гайнриха Maєрa. Суть то, як сам автор каже, zwanglose Federzeichnungen, т. є. безпретенсіональні образки, а все таки маючі на ціли познакомити Нїмців з "обітованою землею", як в найновійших часах заграниця нїмецка любить називати Галичину. Автор признаєся, що він довгі лїта проживав в Галичинї, мав час приглянутись краєви і людям, і пише ті образки лиш длятого, щоби поправити деякі хибні, але широко вдомашнені понятя о Галичинї. Сам хоче писати лиш правду і кличе з емфазою: Einen Ducaten fur eine Wanze — nein — fur eine Luge!
Пpo Галичину писали в новійших часах Емиль Францоз і Сахер Масох і кождий з них був увірений, що пише лиш чисту правду, хоч кождий з них стрїчався відтак з есенціональними замітами. Най буде, що і наш Galizianer нехотїв розминутися з правдою, але по прочитаню єго образків галицких можна єму зробити сей справедливий заміт, що він дуже з верху і побіжно придивлявся Галичинї і єї жителям, і длятого неодин образок вийшов карикатурою, хоч мав бути вірною знимкою фотографічною.
Судячи по стилю, по субєктивних понятях автора, та ще деяких подробицях, ми догадуємося, що автором "Вітчини шляхти", єсть чоловік війсковий, аристократ родовий, космополит, либерал религійний, ворог підпанків і доробкевичів, неприятель духовеньства і жидів, але при тім чоловік досить бистроумний, дотепний, з примішкою сарказму і иронії, і за то все люблений на сальонах висшої аристократії. Ми допускаємо навіть, що він по званю свому єсть ротмистром від драґонів. Але все то не вадить, щоб авторови не признати таланту помітливости. Противно, де-що помістив він дуже вірно тай начеркнув відповідно.
Незвістний автор починає від голови — як каже — від шляхти, але додав зараз, що в Галичинї не треба конче бути шляхтичем, щоб зачислюватись до шляхти. Як колись у Франції всякій більшій властитель земскій брав собі имя від землї з додатком "de", так і в Галичинї кождий більшій посїдатель пре ся вже в шляхтичї. Причину сего обяву належить глядати в устрою державнім историчної Польщі. Там лише шляхтич міг посїдати землю, селянин числився як кінь, віл і т. д. до инвентаря і єго називано "душею". Имени шляхтича не признають в Галичинї лише жидам яко більшим властителям земским. Селянин називає их "паном", але в шляхтичу на се имя ворушиться кров. Шляхтою величаються і всї посесори галицкі, котрих батьки були адвокатами, лїкарями, реставраторами, офиціялистами або і економами. Всї они деруть ніс висше від родових шляхтичїв. Такій сїльскій льорд їздить звичайно четвернею, носить бороду розчесану по англійски, голить вуси, убираєся в високі чоботи або шкіряні камаші, держить в руці райтпайчу, "ти"-кає жидам, кельнерам, ремісникам, возьним і полиціянам, і нїкому не платить нїколи готівкою. Шляхта галицка сталась від 15 лїт дуже льояльною, але маячить все о реставрації Польщі. Чи та Польща мала-би бути секундоґенитурою австрійскою, чи в персональній унії з Австрією, все одно. Висша аристократія єсть, як всюди, більше космополитичною, їздить часто за границю, говорить чужими язиками, має цивилизовані маніри, але супротив звичайних людей не поводиться так гордо, як дрібний шляхтич. Той нїяким світом не хоче зачислюватися до середного стану. Ласкаве мовчанє аристократа одушевляє єго більше, як умна розмова з професором.
Він кличесь звичайно "обиватель", а назви тої не признає нї міщанинови, нї селянинови, нї урядникови. Суть то згадки давного ладу в Польщи, де лиш більшій властитель земскій мав права горожаньскі.
Дрібний шляхтич їде на балї по містах і місточках, щоби дочки єгo вправлялися в танци. Але нїколи не являєсь він на першім бали. Се для него обидне дїло. Приїздить на другій, третій, забирає з товаришами своїми покутє в сали, а доньки єго "обивательки" идуть в танець лише з своєю рівнею. Перші балї взагалї не удаються в Галичинї: саля прибрана в зеркала та занавіси, музика грає войскова, при касї сидить комитетовий, але на сали нема нїкого, або лиш сміливійші жінки з міста. За то галерію заповнили служанки, вислані панями, щоби придивитись костюмам і зі всего дома здати точну справу.
Шляхтич галицкій, хоч держиться на боці від так званої интелигенції, буває чоловіком товариским. Він любить лови, коня, карти, випє без шкоди для себе і єсть звичайно в добрім гуморї. На поли росте єму збіже, убезпечене в якімсь товаристві, здоровля у него — именно у всхідній Галичинї — богато, то і чим би журитись? Але санґвинизм жене єгo дуже часто до житя гулящого і розтратного. Тогдї, придавлений довгами, продає він землю, ратує лиш останки, і бере за то або посесію, або йде до сусїда за пленипотента, навіть економа, або стаєсь тягаром маючому своякови. Тим способом богато більших земель перейшло в Галичинї до рук жидівских або француских і бельгійских товариств, а мабуть нїколи вже не вернуться до рук польских. Всї ґерманизаційні змаганя Нїмеччини обчислені на традиційну легкодушність польского шляхтича і длятого годї вірити, щоби "Банк познаньскій" з миліоном марок видержав конкуренцію з 100 миліонами прускими. На сей банк танцьовано і в Галичинї через два роки, збирано лепти, але чи не було-би практичнїйше — питає автор — обертати ті гроші бідної Галичини на викупно земель з рук жидівских у власнім краю?
Окрім пільної господарки не знає шляхтич галицкій нїякої другої. Він не ховає нї коней, нї красного рогатого товару, нї дробу, нї пчіл, нї не віддаєсь культурї лїсів, садовини, огородовини. Все то ведесь лиш нехотя. А на злі часи шляхтич плаче страшно, не знаючи, що з американьскою пшеницею трудно єму видержати конкуренцію і що єму доконче треба-би кинутись на якійсь промисл. Як котрий і кинесь случайно, то робить се так незручно і без фахового знаня, що правильно банкротує. В 1877 році була у Львові краєва вистава господарска. По замкненю єї давано пир в так званім "кіньскім" (аристократичнім) касинї. Один магнат жалувався, що не йде єму нї фабрика виробів зелїзних, нї фабрика макаронів. На те замітив хтось другій: "Ба, пане графе, коли-ж ваше зелїзо мягке як макарони, а макарони тверді як зелїзо." Одні горальнї цвитуть в Галичинї, а виробляють горївку дуже погану. Горївку ту кленуть всї захожі до Галичини Нїмці, але, на диво, по кількох лїтах побуту в краю стають взірцевими Schnapstrinker-ами.
Господарство шляхтича ведуть так звані офиціялисти, звичайно без фахового образованя і люде найгірше плачені. Економ бере річно 80—120 зр. плати і яких 20 кірців ординарії (= 120 зр.). Завідатель дістає два рази стілько. Але то не вадить, що-би ті люде за тую мизерну плату жили собі вигідно, часом навіть люксусово, синів своїх посилали до гимназій, платили за них річно по 300—400 зр., і щоб за кільканацять лїт брали собі посесію або купували село. Як тую рїч толкувати, кождий здогадаєсь. Такого нещирого слуги шляхтич навіть не відправляє. Він має свій добрий мов-то рахунок: "Віджену старого економа, що вже нажив собі при менї добра — каже він — то новий, голий економ зідре мене ще більше!"
Що-до духового образованя, то між шляхтою буває різно. Деякі суть навіть ученими професорами университетів, писателями, послами і дипломатами, але єсть і такі, що ледви упоралися з низшою гимназією. За то у всїх єсть товариска оглада, так званий "шик". Деякі, именно женщини, говорять плавно по француски, старші мужчини навіть добре по нїмецки. Француского язика уживають они головно в товариствах мішаних, де находиться plebs, в реставраціях, на двірцях, в ваґонах. У деяких можна подибати на столї стілько часописей, що в якій каварни. Другі знов не читають нїяких газет. Один такій, як розказув пок. Лям, вибрався в 1867 р. враз з своїм слугою до повстаня польского в повній збруї і на кони, а то длятого, бо жінка, вернувши з міста з якимсь купном, привезла єму газету з 1863 р., в котрій була відозва "rządu narodowego", щоби кождий, у кого єсть здорові руки, ишов на ворога.
Синів своїх віддають шляхтичї на вихованє до Єзуїтів, давнїйше в Тернополи, нинї в Хирові. Молоді паничі суть там, як у себе дома: ходять в мундурках, учаться ґимнастики, фехтунку, плаваня, танців, музики і ховзанки. Магнати не дають туди дїтей своїх, а посилають до заведень публичних. Для "обивателїв" треба видко з малку того китайско-єзуїтского муру, котрий в дальшім житю має их відгородити від прочої суспільности.
Женщини в великій повазї у шляхтичїв галицких. "Обивательку" можна вже з далека спізнати. Она уміє відрізнитись від плебеїв на кождім кроці. Деякі поводяться неначе яка Парижанка або воєводина француска. Єсть у них і окремий дар — держати чоловіків під пантофлем...
[Дѣло, 11.05.1889]
II.
Львів і Краків належать до міст, в котрих забудеш, що находишся в Галичинї. Як-би у Львові не було "краківскої" дїльниці та "Зарваниці", а в Кракові "Казимира", то не було-б і познаки мість галицких. Львів в послїдних 30 лїтах зріс в двоє та все ще росте. У него єсть вдача демократична і на скрізь поступова. Часописи, які тут виходять, пишуть в опозиційно-поступовім (?!) тонї. Єсть тут і рух торговельний і якій-такій промисл. Львів дбає більше про свою теперїшність та будучність, як бувальщину. Крім польского та жидівского суть тут елементи нїмецкій та рускій. На галицкого юнкра дивляться всї з усміхом і пожалованєм.
Нїмецкі родини мають свій товарискій центр в Frohsinn-ї, але они польщаться вже в другім поколїню. Им лишаєсь лиш имя. Причина сеї прояви лежить почасти в горячім патріотизмі Польок. Тому то нїмецкій канцлир був в праві перестерегти Німців перед подружями з Польками.
Краків становить яркій контраст Львова. Там иде горою двірскій, аристократичний, консервативний, ультрамонтаньскій та юнкерскій елемент. Єму здаєсь, що на Вавели заєдно ще сидять польскі королї. Всякого, хто в-перве заїде до Кракова, обвіє холод кладовищний, всюди бачить памятники католицкої слави. Занедбані і до половини розрушені плачуть они на тих, що власну справу клали все висше над справи держави, що з короля зробили ляльочку, ворогам ишли під руку, а вкінци стали з ним за одно. Примір відстрашаючій для всїх народів, що не хотять живцем йти в домовину... В Кракові на кождій улици дві-три церкви, у середмістю разом мабуть 46. Не даром звеся Краків "малим Римом". Женщини що ранку навіщають костели, мужчини більше торговлї з присмаками. На фронтї буває торговля, з заду 2—3 їдалень, в котрих дістанеш горївки, пива, вина і зимної страви, щоби собі попсовати обід. Жінки дуже недобре говорять про ті так звані "handelk-и".
На старім Вавели поміщено нинї войско. Оно діймає дуже, що на гробовищах королївских, де почиває і кілька архикнягинь австрійских, розтаборились жовнїри. В 1880 р. була бесїда о реставрації Вавеля, але по нинї нема грошей на касарню для вояків. За то танцює де-хто на "Банк познаньскій". Єсть се Немезис для тих, що хлопа цінять наче скотину. За то ті хлопи висипляються в спальнях королївен, а голосу загробного королїв нїхто не чує... Місто само гарне. Старі будови перемішані з новими, будованими з сирої, червоної цогли. На демократичний, безбожний Львів здвигає Краків плечима. Краковяне гордяться, що они ще 1848 р. мали свою републику. Впрочїм єсть се нарід досить веселий, пьє пільзненьске пиво "бомбами", почитає своїх аристократів, ксьондзів і свої "поваги". Кождий десятий єсть там "повагою". От чого годї відказати Кракову — то штуки і литературної роботи. На тім поли Краків дорівнує Нїмцям та Французам. На виставах подиблеш дїла Матейка, Семирадского, Kocсака і др.
Ще одно замітне в Галичинї, именно, що праса не попала (?) доси в руки жидівcкі. Она єсть переважно консервативна та ультрамонтаньска — все лучше, як би була жидівскою з епитетом "либеральної".
В Галичинї суть і свої типові середні міста о 15—25.000 жителях. Тут міщаньство становить найбіднїйшу верству і сидить по передмістях. Интелигенція складаєсь виключно з урядників, лїкарїв та адвокатів. Середину міста здобули жиди. Характеристичною стороною тих міст суть плетнї і то, що кождий дере ніс дуже високо. Всюди панує єгипетска кастоватість. Кождий стан має своє касино, окреме официри а окреме урядники, жиди, купці, промисловці, а ті послїдні різняться знов межи собою. Рукавичник не дивиться на шевця, на pyкaвичника знов не гляне цукорник. Цукорник числиться навіть декуди до лучших людей, часом має навіть вступ до касина урядничого. Що при таких обставинах всяке житє товариске нидїє, не треба й казати. За то суть котерії, кліки, навіть окремі жидівскі балї і официрскі окремі вечерки з танцями.
На брудї, порохах та ще де-чім містам галицким не збуває. Всюди, де не глянеш, плентаєсь замаргана жидова, бавляться голі жиденята. Всї гостинниці, каварнї, та заїздні доми суть в руках жидівских, — христіяне рідко беруться за той интерес. Христіяньскій господар не уміє навіть дбати про гостя. Як єму добре ведесь, то грає зараз в сусїдній від гостинниці комнатї тарока з своїми приятелями або маячить о купнї села, — про гостя єму байдуже. Як же бідує, то дефицит свій стараєся покрити нечемностію супротив гостей.
Промисловці галицкі відзначаються неточностію. Годинникар направляє годинник звичайно 3 місяці. Як чого тобі треба на суботу, то замовляй на минувшу недїлю.
За містом, хочби оно лежало в найкрасшій околици, нема нїяких огородів і прогульних гостинниць. В такім містї не ходить навіть нїхто на прохід за рогачку. Радше буде тобі ціла родина шлятись брудними улицями, бо тут, — кождий єї бачить. А як єсть до того свій візок, свій екипаж, то їдеся лиш по містї: най люде дивляться і завидують!
Жінки на улицях поводяться дуже по орієнтальному. Поздоровлена ледве тобі головою кивне, звичайно лиш спустить очи. Голосно говорити або засміятись на улици — зраджує недостаток доброго вихованя. Перед десяти роками годї було яку женщину наклонити, щоби зайшла в гостинницю.
Купці відзначаються знов грубою непривітливостію. На "добрий день", що скажеш вступивши до склепу, не відповість тобі жива душа! Нераз в твоїй присутности принципал свариться з хлопцем на всї заставки. Як хочеш на себе увагу звернути, то мусиш повестись грубо. Грубостію перейдеш цілий край.
Я вже давнїйше сказав — пише Galizianer наш — що в Галичинї, з виїмкою у Львові та Кракові, нема середної кляси. Первістні жителї були хлїборобним народом: пани і хлопи. Міст навіть не було, лише двори та села. З часом аж зайшли сюди для вигоди панів Греки, Вірмене, Нїмці, а вкінци жиди, і принесли з собою торговлю і промисл. Захожі ті громадились коло замків панських, а з них витворились громади міскі. Нїмецкій елемент мав звичайно перевагу, міста здобували для себе деякі свободи, от приміром сказавши, магдебурске право, але яко чужинецкій елемент Нїмці жили заєдно в погордї у тубільців, головно під той час, як по містах взяв верх жидівскій елемент. Жиди з давна привластили собі по містах найрентовнїйші галузи промислу. Они були рїзниками, пекарями, ткачами, кравцями, золотарями. Нїмців, Вірмен та Греків витиснули скоро, а містам галицким надали тип міст орієнтальних. Нинї то лиш жиди становлять в Галичинї стан середний і суть державою в державі, відокремлені від прочих жителїв вірою, звичаєм та кривими носами. Жидами гордять всї, а як котрий христіянин возьмесь на их лад за торговлю або промисл, то загал гордить ним наче жидом. Буде тобі кравець, пекар, слюсар або столяр найчестнїйшою людиною та навіть интелегентним чоловіком,— мимо того не мав він з своєю родиною приступу до товариств урядників. Там радше бачать діюрниста о 20 зр. місячної плати...
Галичане люблять дуже титули. Кождий сїльскій учитель звесь професором, авскультант судією, лїкар консиляром, — всюди чуєш лише: начальник, директор, инспектор. Дати комусь титул о три степенї висшій — належить до звичаю.
Що-до женщин з середного стану, то они нї красні, нї погані, над міру приличні, при тім крихту неповоротні, дуже сентиментальні і дуже мало образовані. Дома ходять як-небудь, на улицю-ж виходять як пави. Де-хто каже, мов-то они лихі господинї. Так не єсть. Нїмкиням не дорівняють в держаню чистоти та в хованю дїтей, але за то уміють вижити з малого гроша. Суть се вірні чоловікам жінки, добрі матери, а передовсїм горячі патріотки. Ті три честноти вирівнують их хиби.
Менші галицкі міста, так звані місточка, суть властиво жидівскими селами з бездонним болотом по улицях. Лише хрест на церкви і цісарскій орел на судї пригадують на — Европу.
[Дѣло, 13.05.1889]
ІІІ.
Приступаючи до опису сел галицких, зробив наш Galizianer малу поетичну екскурсію. Суть люде, каже він, що подивляють природу там лиш, де она виступає cyпpoтив них з цілою величавостію, огромом і дикостію. Великаньскі скали, країна альпейска, розгойдане море видобувають з грудей их слово: "чудесно!" Але по-при тиху, горбковату околицю, тихенько плескучій ручай, лїс зелений, идуть они рівнодушно. Все то видаєсь им такою буденьщиною, так чимсь звичайним, монотонним. І годї им ту рівнодушність вміняти в провину. Они не в силї підслухати природу там, де она в щоденній одежи заходиться коло щоденного газдівства свого. Они любуються природою тогдї, як она лїзе им на очи вичепурена, стрійна, на високих корочках. Инші знов рознервовані в борбі о хлїб насущний або прибиті тяжкими ударами лихої долї, коли не стане вже терпеливости, уходять на уєдинені місця, далекі від людей та шуму світового, і там, де другі скучали, находять для себе прохолоду, бодряться до нових житейских борб і вертають відтак в світ сильні на тїлї і обновлені на души.
З виїмкою Карпат вся Галичина представляєсь краєм досить монотонним. Легка і горбовина на полудни і заходї, рівно простерта на півночи і всходї, поперерїзувана численними водами, розлитими нераз в стави, озерця та мочари, — от і весь образ Галичини. Менї однакож не зійдуть з памяти тихі вечори, які прийшлось менї переживати в найбільше монотонній части краю, на Поділю, де, як далеко оком глянеш, мов на столї ростуть збіжа і лиш збіжа; де, як на угорскій "пустї" , око не має на чім спочити. Перед заходом сонця, закинувши рушницю через плече, виходив я звичайно щодня на ті безкраї поля і таборився по-над широким рокитником, т. є. ставом, окруженим дрібним очеретом. Воздух чистий, нї одної пилиночки в нїм, повний природної музики. Миліярди комарів бренять гармонійним широким акордом понад полями, до котрого перелїтаючій жучок доспівує басом. З рокитника взноситься allegretto жабячого хору, риболівки посвистуючи шмигають по-над головами, а гупало, закритий очеретами, заступає своїм гу-гу контрабас. А на тім тлї несесь из далека мольовий, тужливий хор вертаючих з поля женців... То були для мене оперові вечори, повні чару і роскоши, і тогдї зрозумів я, що не лиш альпейска природа, не лиш сама Италія мають свої принадні, чаруючі красоти.
Запало сонце, пора диким качкам злїтати на жир. З середини озера обізвався голосний зазив; ква-ква! Єго зрозуміло ціле стадо і готовиться до вилету. Гнет злопотїв крилами старий, здоровий качур, збився в воздух в прямій линії і, кружлячи широкими колесами довкола озера, розглянув всю околицю, о скілько она свобідна від ворога. Відтак стрїлою запав в очерет, і знов по хвили далось чути єго ква-ква! трохи змінене. Оно значило: можна вилїтати, поле свобідне. Ще раз квакнув і ціле стадо качок знялось горї.
Не раз, не два помічав я ті маневри диких качок і запримітив, що, як ті прозорні птиці мене лиш заглянули, то вже кружляли довкола озера так широкими колесами або так високо, що годї було взяти их на стрїл.
Колосисті, непроглядні поля Галичини успокоювали душу мою на рівни з широким морем і мирили мене з країною, в котрій на кождім кроці по містах гнївить тебе жид своєю влїзливостію та нехарностію.
Як оази посеред пустинї, як острівці посеред моря, так з того моря збожевого виринають в Галичинї села і оселї селян руских та польских. Стоять они тихо, привітно, звичайно в долинках, ярах, понад річками. Одно похоже на друге як капля води. З боку видко двір паньскій, деревляну церковцю і — коршму. Рїдко де бачать школу. В Галичинї "на яких 5000 громад єсть ледви 1500 шкіл".
По тім поетичнім уступі переходить Galizianer наш до великої прози, а навіть до фикцийних річей. Єму здаєсь, що побіч двора і коршми ще і приходство безусловно і безвиїмково єсть найбільшим експльоататором селянина. Сказанє дуже сміле. З фактів поодиноких судить він на загал і тим кривдить честь загалу. Яко либералови чи раціоналистови не подобаються єму також всякі обряди религійні. Він смієсь з надмірної побожности селян, з их ходів по відпустах, з поминок по померших, З Освящень піль і т. д., і думає, що все то єсть обчислене лиш на визисканє селянина. Автор відай підслухав суд такій по дворах, де обертався і де, як звістно, золота молодїж любить нераз посміятись чи то над "dominus vobiscum", чи над "аллилуя".
Факту, що жиди експльоатують селянина, ми перечити не хочемо і не можемо, але і тут допустився Galizianer наш великої пересади, розказуючи, що селянин галицкій єсть чи не найдурнїйшим під сонцем сотворїнєм. Селянин зичить у жида 5 зр., обіцюючи в осени звернути 10 зр. Він йде вже домів, жид завертає єго на порозї і каже: тобі може тяжко прийдесь в осени звернути 10 зр. нараз, то лучше дай тепер 5, а в осени 5 зр. Селянин вертаєсь, віддає позичену пятку, а другу відтак додає в осени. Но, того добра мабуть за богато, так само, як невірним єсть сказанє, що вінчанє на селї не обійдесь без 30 зр.
Автор уважає відтак горївку яко то arcanum, що жидам служить за головне средство до операцій на хлопскій шкірї. Нїякій торг не обійдесь в Галичинї без коршми і чарки, а запоморочений селянин не в силї відтак устоятись против краснорїчивости жидівскої і даєсь всесторонно визискувати. Фактів тих не перечимо, але можемо замітити, що буває і инакше. Селянин галицкій відчуває дуже часто достоїньство своє і не єсть повсюди на стілько темний, щоби самохіть кидався в пропасть жидівску.
Яко официр ц. к. армії, автор наш одушевляєсь дуже урльопниками. Після єго погляду рекрут галицкій єсть миршавим, дуже неповоротним существом, з котрого доперва дресура войскова робить чоловіка. Автор не припускає, що та дресура наносить нераз більше деморализації в нарід, як хісна. Ми знаємо урльопників і з иншої сторони.
По тих всіх елюкубраціях, в котрих Galizianer наш смієся з віри і обичаїв наших, стає він знов більше обєктивним і каже путні річи. Він признає, що галицкій селянин єсть культурним матеріялом; він хвалить успіхи шкіл промислових і продукти промислу домашного. Мережаня і вишивки рускі удостоїлись у него високих похвал. І люде подобались єму з виїмкою тих, що суть малого росту та не конче гарного лиця. Але мимо всего подобались єму відай дївчата галицкі, наколи і він сам даєсь им опутати.
Говорячи про дївчата галацкі, Galizianer наш згадує і про звістні всїм рїчи, що питомці рускі женяться, що у священиків відбуваються гучні празники і що як-раз нa тих празниках знайомляться з собою молоді люде.
Наговорившись о селянах галицких і не одушевившись ними, Galizianer наш не щадить добрих слів для кольоністів нїмецких в Галичинї. У них єсть все хороше, добре, розумне і приличне. Нїмцеви годї навіть инакше говорити про своїх — Landsmann-ів.
[Дѣло, 15.05.1889]
IV.
Жиди становлять четвертий стан в Галичинї, але о них, мимо найлучшої волї, годї сказати що-небудь доброго. То воплощений еґоїзм. Що-небудь роблять, роблять лише для себе, нїчого для краю і єго жителїв. Льояльність их хитка як очерет. Надїя зиску зробить з жида зрадника і не даром наказують приписи воєнні в Россії, де жидів єсть також тьма тьменна, щоби в часї війни мати их дуже на оці.
Численне потомство уважаєся жидами за благословенє боже, а бездїтне подружє уважаєсь великим нещастєм і управняє до розводу. Подружя жидівскі не мають законної ваги в очах правительства, а дїти уважаються незаконними. Дїтей заправляють родичі вже з малку до промислу торговельного. Шести-лїтний хлопець дістав рано від батька четверака з наказом, щоб на вечер принїс шістку. Верне він домів без шістки, то дістане по-за уха і ляже без вечерї спати. Другого дня мусить на ново шукати щастя. На прожитє потребує жид дуже мало: кусень хлїба, люри кавової, дрібочку селедця, одну цибульку, шкаралущу з помаранчі, в лїтї кілька вишень або сливок. Лиш на шабас буває лучша страва. В той день і миєся жид чистенько, надягає на себе саєти, молиться трохи та не бересь за нїяку роботу. Деякі (90%) не беруть в той день і грошей до рук. В недїлю стаєсь він на ново драним, замараним і вонючим лаптярем.
Деякі жиди бідують страшно, і то єсть може причиною, що в Галичинї нема антисемитизму. Поляк взагалї не єсть антисемитом в значіню антисемитизму нїмецкого. Він не любить жида, обходиться з ним грубо і з гори, але дає себе при тім ошукувати. Галицкі жиди суть навіть лучшого серця, нїж нїмецкі взагалї, або віденьскі, пештеньскі, берлиньскі та парискі. Всї они ошукують, але коли галицкій жид при тім кориться, гнеся в пояс а навіть признаєсь своєї нечестноти, то віденьскій жидок єсть зухвалий, ароґантний, удає честного, лїзе у всяке товариство і забирає там перше слово. Поляки, можна сказати, люблять навіть жидків своїх, а их поет Мицкевич в "Тадеуші" зидеализував жида Янкля.
Біднота галицких жидів виявляєсь і в их хатах. В низькій, вогкій та душній комнатці сидить нераз по кілька родин. Лїтом спить одна часть на соломі або на земли під голим небом. Нераз идучи ранком до моїх занять, переступав я по дорозї сплячих жиденят, розвернених, розкритих. В наслїдок того половина жидів галицких єсть коростява і терпить на єгипетске запаленє очей. Жиденята, по 40, 80 дїтей разом, учаться в хайдерах читати по гебрейскі і елементів "ґешефту". Вирісши, они займаються всїм. Нинї торгують сїрниками, завтра овочами, позавтра дробом, факторством, кельнерством, щоби лиш не умерти з голоду. Побіч того занятя єсть кождий лихварем. Як щаститься, то деякій дійде і до маєтку.
По малих місточках галицких плентаються жиди цілий божій день улицями, громадяться, шваркотять, здаєсь, нїби дармують. Несвідомий рїчи подумає, що их не бересь нїяка робота. Однакож так не єсть. Люде ті трудяться гірко на поли, котре христіянам зовсїм не єсть приступне. Предметом розмови их суть всї пригоди дня, вісти политичні, процеси, нові закони і розпорядженя. Они помічають все, знають, де хто мешкає, розпитують слуг, заглядають в хати і комбинують дуже бистро і остроумно. Один другому удїляє нових вістей і за добру вість одержує навіть заплату. Єсть то рід биржи, на котрій нотуєся не тілько курс цінних паперів, але і вартість поодиноках людей з их пристрастями і немощами. Все то визискує жид як найлучше і всесторонно, за всего робить гріш.
Жиди визискують і почту. Звичайний чоловік, коли хоче другому подати якусь вість пише лист рекомандований і платить 15 кр. Жид робить се дешевше. Він купує за 5 кр. переказ почтовий, надає 1 крейцар, а на боці пише по гебрейски все, що потребує і єсть певний, що лист єго не пропаде. Нової хати жид нїколи не ставить, бо о всяких нових будовах треба повідомити міскій уряд будівничій остемпльованим письмом. Він будь-то пересипує стару хату, будь-то лиш поправляє, але на дїлї поставив новий будинок. Закон о лихві заборонює брати високі відсотки. Жид обходить закон сей тим, що бере проценти в натураліях. Від кількох лїт заведено в Австрії щадниці почтові. Як хто 10 марків по 5 кр. налїпить на книжочку щадничу, то щадниця почтова прийме єму се за 50 кр. і платить річно 3%. Жиди манипулюють инакше. В их руках єсть гуртовна продаж марків листових. Він йде на почту, купує там 200 марків, дістає на 10 золотих опусту 50 кр., завтра несе то все до щадниці, а винявши позавтра, заробляє чисто 50 кр. В Галичинї обовязує закон о святкованю недїлї, о так званім випочинку недїльнім. Для жида сего закона нема. Він зачинив з-переду склеп, але фактор впроваджує покупнїв задними дверми. Буває і так, що і передними дверми він кукає від часу до часу на улицю і запрошує гостей.
Фактів таких можна-би начислити на сотки. Найяснїйшій закон уміє жид обійти кількома стежками.
Жаден христіяньскій купець або промисловець не видержить з жидом конкуренції, бо жид обходиться малим зиском, держить склеп дуже дешево, а службу свою або лихо платить або зовсїм не платить. Одно француске товариство заложило в Карпатах тартак на велику скалю. При тартаку побудовано доми і канцелярії для директора, инжинира, веркмайстра, касієра і для цілого численного персоналу. Самі урядники коштували річно 15 000 зр. Розумієся, що по двох роках ціле предприємство збанкротувало, тим більше, що жиди підустили селян, a ті навіть за добрі гроші не хотїли з лїсів довозити дерево до тартаку. По двох роках взяв жид ціле дїло в руки. Сей відправив зараз всїх урядників, полишив тілько веркмайстра, а місце директора заступив так званим „вірником" без всякої плати. Вірник обходився тим, що держав кантину для робітників, касієр мав право кождій фірї вірвати 5% з належитости за довіз дерева, а всї кошти предприємства зменшились до 2000 зр.
Коло Кракова будовано форт. До будови і для людей занятих при роботї черпано воду з кількох сусїдних приватних кирниць. Через чотири днї се уходило, але вже пятого дня вернули сапери з порожними бочками і заявили, що им спинено черпанє води. Капитан, ведучій роботи, був в найбільшім клопотї. Але вже під вечер явився жид і заявив, що він за дешеву ціну буде доставляти воду. Капитан рад-не-рад мусїв пристати на предложенє. А що показалося? Жид брав воду з тих самих кирниць і — розумієся — даром.
Деякій жид буває вже так хапчивий на гроші, що і свого товариша не пожалує. От такій случай. В Галичинї на великодні свята пекуть повсюди "баби" і всякі тїста. Все то разом звеся "свячене". Муки і дріжджей доставляють, розумієся, жиди. Именно розходиться о добрі дріжджі! Тож один жид купець в малім місточку замовив собі тих дріжджей аж з Чехії. Присилка мала наспіти в сам великій тиждень. Однакож минає день, другій, третій, а дріжджей Бог має. Жид телеграфує до фабрики, але і се не помагає. А штука в чім лежала? Сусїд єго, завидуючи интересу, вислав в цвітну недїлю телеграму до фабрики ческої такого змісту: "Мій склеп в конкурсї, дріжджей не висилати." Сам мав дріжджі і продав их за добрі гроші.
При тім всїм насуваєсь питанє, як устерегтись перед жидовою? Я не національний економ, — каже Galizianer наш, — анї не чую в собі таланту реформаторского. То одно лиш певне, що силою нїчого против них не вдїєш.
На тім відкритім питаню кінчить незвістний автор свою розвідку о шляхтї, міщаньстві, селяньстві і жидах "обітованої землї".
[Дѣло, 16.05.1889]
16.05.1889