Нарис зі сучасного життя.
— Чого ти вибалушив тії балухи, як теля на нові ворота, чого дивишся на мене, як кіт на каганець? Ані що зварити, ані чим посолити, хоч сядь та в кулак труби, а він і рукою не кивне. Хочби ти побив мене, легше було б.
Іван нерушався. Сидів, і як несповна розуму дивився на свої босі ноги. Жінка приставала до нього:
— Десь у других людей ґазда, як ґазда, а в мене опудало якесь, хоч у горох клади. Ні то розуму в нього, ані сили, — навіть злости не має. Розтвори раз тую ґавру та зареви що, най чую, що не онімів, що тобі ще не позакладало.
Івана біда довела до того пункту, що його навіть жінчині слова не чіплялися. Відлітали від нього, як від стіни горох.
Якої роботи не брався, не везло. Чиє поле найгірший град зіправ? — Його. Чиє збіжжя миші найгірше струбіли? — Його. Чию курку віз переїхав? — Його. Щастя не мав.
Одного йому Пан Біг не жалував, — дітей. Що годок — то пророк. Кількоро — Бог дав, Бог узяв, але троє жиє. Голі, босі на вулиці вганяють. Як вони жиють, чорт його знає. Іванові соромно дивитися на свій приховок. Ноги, як патички, черева, хоч тарабань по них, брудні, що й очей їм не видно, дивно, як Богові не стидно. Все ж то, ніби якийсь образ і подобіє боже... Гарно...
А жінка? Колись була як мак, а тепер зробилася як гак. Нема жінки, тільки язик лишився. Що дня гірше кричить:
— Кажу тобі, на, бий. Бий мене, і слухай, чи дишу. Може мені менший жаль буде, а то такий туск, такий туск, що хоч повішся.
Піднесла брудну запаску до очей і плаче. Іван сліз стерпіти не може. Палять його. Доводять до злости, до розпуки, до кровопроливства.
Хапається обома руками за голову і вибігає з хати. Але на порозі стає.
— Горить.
— Де?
— Мабуть у містечку.
Їх хата крайна, з другого боку від містечка. Але з воріт видно, як люде до гостинця біжать, з торбами, з кобелями. Дехто возом жене. Баламкають дзвони, літають птахи попід хмари і як птахи горючі і сніпки попід небо в'ються. Згаром заносить.
Іван про свою біду забув, на людське нещастя задивився.
Іваниха з чорної, як земля, зробилася червона, як грань. Обгорнув її той страх, якого селяни на вид пожежі позбутися не можуть, і той неспокій, що жене їх до вогню, щоби його гасити, і ще якісь почуття, котрих вона перше не знала, а з котрими й тепер не знає, що робити. Казати їх чоловікові, чи ні?? Скаже.
— Іване.
— Що?
— Бачиш?
— Горить.
— Мабуть підпалили.
— Щоб панів та жидів грабувати.
Іван пригадав собі, що тепер такі часи, ні мир, ні війна, — божевілля. Палять, грабують, убивають. О, як народ біжить. Гадаєш — гасити? Ага. Навантажать торби й вози, щоби добро не пропало.
— Іване.
— Га?
— А ти не підеш? — питається Іваниха несміло. А не діждавшись відповіді від чоловіка, приговорює солодко:
— Піди, Іване, піди. То не далеко. До вечера вернеш. Беруть другі, або ти від мачухи, що? Дивися, ані що на хребет вдягнути, ані що дітям у рот встромити. Іди, йди. Що принесеш, то й добре.
— Кажеш, що принесу, то й добре? — питається Іван.
— Та так. У нас і миші нічим поживитися, нужда така. Бог простить.
Іван спускає очі. Соромно йому себе, жінки, Бога, цілого світа.
Бебевкають дзвони, згар у носі вертить, як повіє вітер, здається крик і плач чуєш.
— Ну, тай гарно там нині — гадає собі Іван, і його уява малює картини полум'ям, сажею і кров'ю. Один жах. А невже ж таке життя, як його, не жах? Невже ж дивитися, як діти з голоду пухнуть менше страшно, ніж шах-мах і полетіла душенька до Бога?
Івана збирає злість, якої давно не чув. Злість на крамаря, що не хотів зборгувати ні соли ні сірників, на коршмаря, що відмовив келішка горілки, щоб хробака залити, на побережника, що чоботи з нього здер, як сушняк у лісі збирав, — на економа, на вчителя, на всіх.
Ніхто його не пожалував, ніхто йому не поміг, всі його обдирали, як липу з кори.
— Жінко. Давай мішок, іду, — промовив рішучо.
Іваниха метнулася в хату. Витягнула спід лави одинокий на господарстві мішок, скрутила і чоловікові ткнула під паху.
— Поспішайся Іване, щоб не спізнився, — наказала. — Люди розклюють, як круки, біжи.
— Ну, ну...
Пішов.
Іваниха очима його підганяє. Чого ж він так лізе, як рак? Відома річ, хто скорше прийде, той більше візьме, а хто пізно приходить, той сам собі шкодить.
В її уяві також малюються жахливі картини пожежі. Пригадується муравлище, коли в нього палицю встромити. Яка там метушня. Муравлі з подушками біжать, втікають, спасають життя і добро.
Таке нині у містечку буде. Ще гірше, бо що чоловік, то не мурашка. Костеломство, душогубство, чути кров і згар шквареного м'яса. Діти живцем горять, мами дітей шукають і то не таких, як її марних і брудних, хоч до них хрестися, а гладких і чистих, виплеканих. Добре їм так.
А все ж таки це — діти... І Йваниха бере своє найменше на руки, цілує і несе в хату, щоб голод переспало.
Сама щораз на ворота біжить. Уймається огонь. Тільки дими послалися кругом, як мряки.
Вечоріє. Брудно-червона заграва пів неба вкрила. Дзвони втихли. Добре, що вітру нема. А то вогонь міг на село піти.
Заспокоюється Іваниха і дітей присипляє.
— Цитьте, цитьте, завтра обід зварю. Батько щось принесе з міста; як заснете, — прийде. Спіть.
Діти збігалися, зголодніли, заснули.
Іваниха в село йде. Цікава, з чим люде повертали.
Боже ти мій, якого добра навезли. Навіть фортепіяни. А подушок, перин, про їжу і не нагадуй. Білий хліб, сало, цукор, чай, — поживилися. Івана нема. Неспокійна за нього. Мимравий такий. Може вбили? Міщани бороняться. Буває, що з револьверів стріляють.
Але хати не лишить, не побіжить за ним. Як дурний, най пропадає. Тепер і мудрому важко.
Стурбована, втомлена і голодна — заснула, засунувши з привички хату, хоч воно сміх, бо голий розбою не боїться.
***
Збудив її грюкіт у двері.
— Який там чорт?
— Відчини, жінко, це я.
Іваниха з постелі знялася.
В хаті було ясно, від місяця і від луни. Побігла до дверей.
Відчинила і стала, як Лотова донька. На порозі стояв Іван. В одній руці тримав якусь надсмалену книжку, а другою тулив до себе дитину, хлопчика, дволітка.
— Батьків, — говорив, усміхаючись якоюсь ласкавою, повною задовілля усмішкою. — батьків порізали, а воно забилося в кутик і плакало, коло нього книжка з кунштиками, — диви яка.
Іванисі мову умкнуло. Тільки й спиталася: де мішок?
— До чорта мішок, добре, що врятував дитину.
— А їсти?
— Дав Бог діти, то дасть і на діти — відповів бадьоро Іван. Чув, нові сили в тілі і в душі, — в собі.
*) У перші роковини з дня смерти Поета. Ред.
[Львівські вісті]
19.07.1942