Відчит виголошений на вечерницях, даних в Станиславови на честь Т. Шевченка с. р.
Серед величних, гарних, вершками і галузьми високо і широко сягаючих дерев красують ся долом малесенькі і скромненькі цвіточки своєю пишною красою, дишуть роскішними пахощами, осїнюють цїле місце, на котрому ростуть, і ті височезні дерева, у підніжа котрих тулять ся, райскою гожостію та любостію, і тим всїм принаджують к собі і співучі пташки і подивляючого природу чоловіка. Так і між велитними творами Шевченка, єго поемами историчними, суспільними і політичними, широкими і важкими від идей, притаїлись собі скромненько найкрасші Шевченкові "дїти-квіти" с. є. єго думки.
Читаючи Шевченкові велитні твори, пориваємось єго идеями, розпалюємось разом з ним єго ентузіязмом, чи то обурені на московскій царизм, що відібрав Українї і долю і волю, чи то уносячись над геройскими дїлами наших предків-лицарів, чи то клянучи гнобителям народним, що спиняють світло, а сїють темноту, чи то роями снуючи думки-мрії о идеалах народних і вселюдских, коротко сказавши, даємо волю нашим поривам і страстям, нашій симпатії і антипатії.
Тимчасом читаючи Шевченкові "думки", любуємо ся ними, веселимо душу і радуємо серце... тихенько і нїжненько. Коли читаємо думки Шевченка, стає перед нами наше власне житє, минувше й теперішне, зі всїма хвилями щастя й нещастя, зі всїми тайнами душі і серця, стає перед нашими очима доля або недоля наших сестер, братів, знакомих і цїлої людскости. Ми, входячи в себе, в наше кождому собі самому найлучше знане житє, повне щастя або горя, — ми, снуючи о не однім добру або лиху думку за думкою, находимо в думках Шевченка немов-би найвірнїйшій і найсимпатичнїйшій акомпаніямент. Думка Шевченкова власне тою згідностію з нами самими щодо змісту і тону трафляє нам до серця; тому ми єї так щиро голубимо, так притискаємо до серця, котрому она полекшу приносить. Ми, уколисані нею, забуваємо на хвилю на єї авторство і уважаємо єї наче б за свій власний утвір, а не Шевченків. А так, як найвисшою задачею поезії єсть вливати в душу чоловіка силу божественну, скріпляючу єго в борбі з филями житейского моря, потїшаючу в недоли і примирюючу єго з ним самим, так з тої точки погляду суть думки Шевченка дїйстно многоцїнними перлами нашої молодої народної літератури; они суть найкрасшими цвітами на нашій словесній левадї. Сам Шевченко називає свої думки "квітами-дїтьми", котрі висилає на Україну в небі, що она их прийме як свою дитину. Коли бо Україна прийме Шевченкові думай та пicнї і одушевить ся ними, то видно, що ще не призволила приспати свого народного сутя, свого національного биту; коли-ж не прийме, то видно, що вже стратила свідомість, питому культурній людскости, с. є. свідомість національну.
Бо що ж подає Шевченко в своїх думках? Подає він, яко першій і перворядний член свого народу, а при тім осіяний поетичним ґенієм, найвисші і найправдивійші идеї, до яких дійшла образована і Христовою наукою освічена людскість, отже идеї того, що єсть добре, правдиве і красне, — идеї передовсїм найкрасшої любови своєї ріднї, свого племени, свого народу, а через свій нарід і любови людскости. Шевченко в думках своїх виливає щирі а глубокі чувства за цїлу людскість і єї нещастних членів, — як: за нещастну матїр, за безталанну сироту, за бездомного і бездольного бурлаку, за скривдженого лихими людьми або лихими урядом чоловіка, за закріпощеного і гнобленого мужика. А вливає він тоті чувства правдиво, і вірно, і природно, бо черпає ті думи зі свого власного житя, так богатого в недолю.
Шевченко, вийшовши сам з простого люду, перенїсши на собі тягар кріпацтва россійского, виобразувавши свого духа власною і безнастанною пильностію, як і розговорами та приставанєм з найосвіченїйшими на той час в Петербурзї мужами, а до того образований поетичним ґенієм, — Шевченко, що перенїс відтак незаслужену кару десятьлїтного засланя за те тілько, що важив ся в своїх поезіях виступити против деспотичної сили царизму, котрий навпаки всїм законам справедливости немилосердно угнїтав і поодинокі рухливші елєменти україньского народу, і держав цїлий той нарід в путах неволї та темноти, — той Шевченко, яко такій, cмiв і міг виливати в своїх думках чувства і идеали передовсїм за свій нарід, а відтак і за цїлу людскість. А як цїле житє Шевченка, повне горя і нещастя, повне жалю та роспуки, і за-для недолї поодиноких людей, і за-для політичної та національної недолї україньского народу, було невеселе, смутне, нероскішне, такими суть і Шевченкові думки. Ґенезою их єсть лихо. "Бо вас лихо на світ на cмix породило, поливали сльози", — каже про свої думки Шевченко в Заповітї з року 1859. Мотивами же думок взагалї і кождої з них з-осібна суть неправости, неправдиві і лукаві дїла, які він видїв нa різних полях і у різних станів, — мотивами суть многі річи, котрі не так, як по божому закону повинні були, — не по правдї дїялись, виходили на шкоду як поодиноким особам, так цїлому народови.
І так в думках Шевченка тягнуть ся червоною ниткою насамперед мотиви, достатчені самим єго житєм, бо в думках тих виступає перед наші очи цїле житє поета від перших дитинних лїт, від тої идеї, коли то Шевченко дитиною ще шукав зeлїзниx стовпів, підпираючих небо, аж до самої єго смерти. В думках єго вичитуємо, як він, бідне сиротятко, утїкав від побоїв лихої мачухи в огород сусїда в бурян, де то єго доглядала найлюбійша сестра Ирина; вичитуємо, як знущав ся над нам дячок учитель пяниця, — як-то Шевченко ходив по селах і у людей розуму та науки шукав, — як в 13-ім роцї житя пас непорочні ягнята за селом і як ще тогдї був щасливий, бо не чув і не пізнавав, що ягнята не єго, і поле не єго, і він сам не свій, а паньскій, бо кріпак.
Но найбільше проникають нашу душу і зєднують нашу цїлу любов і симпатію для Шевченка думки, що уродились в неволи, на засланю за Уралом, а відтак над Каспійским озером, — думки, повні такого смутку і жалю, такої роспуки і туги, яку може відчути добре лиш той, кого несправедливо силою відорвано від рідного краю, вирвано з-поміж земляків і загнано далеко між чужі, пів-дикі народи, в безприютні, неначе Богом покинуті, глухі пустинї. Но се вигнанє дотикало безпосередно тілько щастя єго власної особи, а не єго народу, — длятого-то поет не клене самоволї московского уряду, не злобить ся на несправедливість засуду; він в тих думках малює тілько своє прикре положенє, своє смутне житє без людей і утїхи. Мотивами "думок з неволї" не суть жалї на царизм, — Шевченко для своєї особи прощає нанесену єму страшну обиду, — тілько, яко чоловік обдарений людскими чувствами, бере за мотив своїх думок безвідрадне положенє засланника, єго мисли перемислені а чувства переболені в чужинї, на самотї.
Найвисшого зеніту идей, до яких доходить людскість найосвіченїйша, досягають "думки" Шевченка тоті, котрі за головний мотив мають любов до рідного краю і до рідного народу. В тих идеально хороших думках може все черпати відвагу і відраду кождий патріот, кождий пригноблений дїяч на поли народнім; тими думками може кріпити ся цїлий нарід у всяких антінародних переслїдуванях; тими думками може любуватись цїла людскість, у котрої любов свого народу і понятє народности не перестало бути одною з найкрасших идей. А як мотив тих патріотичних думок мусить здорова, непомрачена, моральна суспільність узнати за щось найгарнїйшого в духовім поступі чоловічости, так і думки сего рода буде читати все з найбільшим вдоволенєм і роскошію сердечною.
Наконець суть ще думки Шевченка, в котрих индівідуальність поета уступає на задний плян, а устами поетовими говорить сам нарід, сама людскість о своїх злиднях, о своїм горю. В тих-то думках являють ся тоті самі мотиви, що в пісняx народних взагалї, тілько, що поет освічує і обробляє тоті мотиви своїм поетичним ґенієм. В тих думках на причуд зливає ся народний поетичний ґеній з ґенієм поета в найкрасші артистичні поетичні твори, основані на мотивах народних, котрі-то твори дістали так знаменитого интерпретатора в музицї, яким єсть широко-звістний Лисенко, основуючій зарівно свої композиції на мотивах народної музики. До того-то рода думок Шевченка належить властиво віднести слова Костомарова, виречені в "Воспоминаніи о двух малярах", що, пісня Шевченкова сама собою єсть піснію народною, але новою, піснію такою, яку міг би заспівати тепер цїлий нарід, — та що Тараса наче вибрав цїлий нарід, щоби співав замість него. — Тими-то думками взагалї, яко правдиво ліричними творами поетичного ґенія станув Шевченко, — як заявляє Куліш в своїй "Хуторній Поезії" [стор. 40], висше московского Пушкина. Ба навіть московскій публицист, знаний Пипин [в "Вістнику Европи" за рік 1888 в статьї про поезії Шевченка] ставить за-для тих именно пісень Шевченка висше всїх поетів Славянщини. І за-для тих-то пісень думок народних назвав Григорєв в часописи "Время" за р. 1861 [стор. 637] Шевченка послїдним кобзарем народним і першим великим поетом нової великої літератури славяньского світа.
Коли так, то найкрасше почтимо память великого нашого поета, коли бодай в сю торжественну хвилю всї з піднесеним духом вглубимо ся в Шевчевкові "думки", яко образ єго душевного світа, єго бажань і молитов, єго цїлого житя, страдань і болїв за край, за нарід, за людскість, а бодай тую хвилю будем разом з єго тут над нами витаючим духом болїти тими страданями і терпінями, які поет терпів нераз цїле своє житє за идеї національні, за идеї свободи, за идеї цивілізованої людскости.
І так насамперед пригадаймо собі тоті думки, основані на народних мотивах, в котрих индівідуальніст поета ховаєсь, а устами поета говорять представителї людскости, сего падолу плачу і смутку, і розводять перед нами за міліони инших подібних осіб жалї на свою нещастну долю. Нема тут часу наводити в цїлости того рода думки, як "У недїленьку та ранесенько ще соненько не зіходило", "Ой не пють ся пива-меди, не пєть ся вода", "Ой умер старий батько і старенькая мати", "Не тополю високую вітер нагинає" і т. д., котрі суть мов-би пepecпiвoм самих народних пісень. Я наводжу тут тілько типовійші, з котрих можна докладно набрати понятя і о инших.
Насамперед наведу тую типову думку, в котрій містить ся як Шевченків суд, так і суд цїлого народу о світї, що в нїм не має щастя, що тому не треба завидувати нїкому:
"Не завидуй богатому: богатий не має
Нї приязни, нї любови — він все те наймає;
Не завидуй могучому, бо той заставляє;
Не завидуй і славному: славний добре знає,
Що не єго люде люблять, а ту тяжку славу,
Що він кровю та сльозами виллє на забаву.
І молоді як зійдуть ся, то любо та тихо,
Як у раю, — а дивиш ся: ворушить ся лихо...
Не завидуй же нїкому, — дивись кругом себе:
Нема раю на всїм світї, хиба що на небі!"
Так і безталанє і бездомність нещасного бурлаки представлені поетом на мотивах народних сумно і трогаючо в думцї:
"Вітер в гaї нагинає лозу і тополю,
Лама' дуба, котить полем перекотиполе...
Так і доля: того лама', того нагинає,
Мене котить — а де спинить, і сама не знає!...
У якому краї мене заховають,
Де я прихилю ся — на віки засну?
Коли нема долї, нема талану,
То нїкого й кинуть... Нїхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: Нехай спочаває,
Тілько єго долї, що рано заснув!"
Найприкрійше положенє матери, котрій сина-одинака віддано до війска в слїдуючій думцї:
"По улицї вітер віє та снїг замітає,
По улицї по-під тинню вдова шкандибає
Під дзвінницю сердешная руки простягати
До тих самих, до багатих, що сина в салдати
Позаторік загонили... А думала жити,
Хоч на старість у невістки в добрі одпочити.
Не довелось! Виблагала тую копійчину...
Та Пречистій поставила свічечку за сина."
Именно сироти-дївчата найшли як в народних піснях, так і в Шевченку найкрасшого співця своєї долї, а дїє ся се в думцї: "На що менї чорні брови, на що карі очи, на що лїта молодії, веселі дївочі? На що ж менї краса моя, коли нема долї? Тяжко менї сиротою на сїм світї жити. Свої люде, як чужії нї з ким говорити. Нема кому розказати, чого серце хоче, нема кому розпитати, чого плачуть очи. Чужі люде не спитають та й на що питати? Нехай плаче сиротина, нехай лїта тратить."
Но наймістернїйше оспівав наш поет сумне, гірке, бо одиноке, без всякої опіки зіставлене, завчасу вже вянуче житє дївчини-сироти в думцї, в котрій она жалує ся:
"Ой одна я одна, як билинонька в полї,
Та не дав менї Бог aнї щастя, нї долї;
Тілько дав менї Бог красу, карії очи,
Та й ті виплакала я в самотинї дївочій;
Анї братика я, нї сестрички не знала,
Між чужими зросла, та вже й вянути стала...
Де-ж дружина моя, де ви добрії люде?
Их нема, — я сама, а дружини й не буде!"
Знову-ж велика любов, сильне привязаннє і непоконана туга женщини за милим нїгде так поетично і так високо-идеально не представлені, я в в думцї:
"Вітре буйний, вітре буйний", котрого дївчина просить, щоби спитав сине море, де оно милого подїло, бо оно єго носило. "Коли милого втопило, розбий сине море; піду шукать миленького, втоплю своє горе, втоплю свою недоленьку... Найду єго, пригорну ся, на серци зомлїю. Тодї, хвиле, неси з милим, куди вітер віє! Коли-ж милий на тім боцї, — буйнесенькій, знаєш, де він ходить, що він робить: ти з ним розмовляєш. Коли плаче, то й я плачу; коли нї, співаю. Коли-ж згинув чорнобровий, то й я погибаю. Тодї неси мою душу туди, де мій милий, червоною калиною постав на могилї. Буде лекше в чужім поли сиротї лежати: буде над ним єго мила квіткою стояти і квіткою й калиною цвісти над ним буду, щоб не пекло чуже сонце, не топтали люде. А в вечері посумую, а в ранцї заплачу; зійде сонце, утру сльози, нїхто й не побачить! Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, збуди єго, заграй ти з ним, спитай сине море."
(Конець буде.)
[Дѣло, 16.07.1892]
(Конець.)
Преходимо тепер до думок, дотикаючих житя самого поета. Опустивши думки, котрі відносять ся до єго лїт молодих, увзглядню ті, що дотикають именно найнещаслившої части єго житя, с. є. житя в неволи, на засланю, а відтак обезсиленого і безнадїйного житя в старости по поворотї з неволї.
Безперечно найбільше роздираючими наше серце суть думки, зроджені в неволи, далеко від України, єї зелених степів, уквітчаних різнобарвними цвітами, з их могилами і курганами, — далеко від шумячого Днїпра, від тихих і спокійних україньских сел, оточених вінцями садів, далеко від тужних мельодій україньских думок. На вигнаню, насамперед в Орску за Уралом серед степів Кірґізских, а відтак в Ново-Петровскій кріпости на азійскім березї Каспійского моря, мусїв Шевченко, сам апостол волї, зазнавати горя, найгіршого для чолівіка зла, т. є. неволї. Тому ж в тім безвідраднім положеню співав поет року 1847:
"Самому чудно. А де-ж дїтись, що дїяти і що почать? Людей і долю проклинать не варт, їй-Богу! Як же жити на чужинї, на самотї, і що робити в запертї? Як би кайдани перегризти, то гриз би по трохи, — так не ті, не ті их ковалї кували, не так залїзо гартували, щоб перегризти. Горе нам, невольникам і сиротам в степу за Уралом..."
Дуже тяжка була неволя Шевченка: єго стерегли, не пускали на волю, заказали поезії писати, заказали рисувати й малювати. Дїйстно, заказ гідний темної управи, котра бідного поета — за що? — за те, що, належачи до товариства рускої молодежи, відданої праци науково-літературній, хотїв ширити освіту в рідній мові між селяньством і пропаґувати идею знесеня кріпацтва, — так тяжко покарала. Хотїли в неволи убити духа Шевченка, та не могли сего доконати. Творчій ґеній не дасть ся закувати в кайдани! Сама тая неволя достатчила Шевченкови всяких мотивів до думок пронимаючих кожде людске серце.
Стережений вартою і не пусканий на волю пише поет в думцї з 1848 року:
"Та не дай, Господи, нїкому, як менї тепер старому у неволї пропадати, марне лїта коротати... Ой піду я степом-лугом та розважу свою тугу! — "Не йди, кажуть, з cїї хати!" Не пускають погуляти!"
Або нишком, крадькома виходячи з казарми на поле, співав поет в думцї з року 1847:
"Неначе злодїй по-зa валами в недїлю краду ся я в поле, валами вийду по-над Уралом на степ широкій, мов на волю, й болящеє, побите серце стрепенеть ся, мов рибонька над водою тихо усміхнеть ся і полине голубкою по-над чужим полем, — і я нїби оживаю на полї на волї... і на гору високую виходжу, дивлю ся і згадаю Україну, і згадать бою ся. — "Айда в казарми, айда в неволю!" неначе крикне хто надї мною — і я прокинусь. По-за горою вертаюсь, краду ся, по-над Уралом неначе злодїй той по-за валами."
Неволя відобрала поетови людске товариство, лишила єго на самотї, де він не чув людского слова, і се було другим мотивом до єго думок. Розмовляє поет з травою, но тая до него не обзиваєсь. От як співав Шевченко в думцї з року 1849:
"І небо невмите, і заспані хвилї,
І по над берегом геть-геть,
Неначе пяний, очерет без вітру гнеть ся.
Боже милий! Чи довго буде ще менї
В отсїй незамкнутій тюрмі
Понад отсим нїкчемним морем
Нудити світом?... Не говорить,
Мовчить і гнеть ся, мов жива,
В степу пожовклая трава, —
Не хоче правдоньки сказать,
А більше нї в кого питать."
З тої самотности виробила ся туга і страшна нудьга: години тягнули ся віками. Се третій мотив Шевченкових думок на засланю. В четвертім роцї неволї, в 1850-ім, співав поет в думцї:
"Лїчу в неволї днї і ночі і лїк забуваю! О Господи, як то тяжко тії днї минають! Каламутними болотами і між бурянами за годами три годи сумно протекли і в море нишком однесли мої лїта, моє добро, мою нудьгу, мої печалї, тії незримії скрижалї незримим писані пером."
А вже-ж се положенє повне роспуки змалював поет найяркійшими барвами в отсїй думцї, що посвячена Козачковскому:
"Приходить ніч. — Осядуть думи; розібють на стократ серце і надїю, і те, що вимовить не вмію, і все на світї проженуть и спинять ніч: Часи лїтами, віками глухо текуть... а я кровавими слезами нераз постелю омочу."
Неволю тую робила тяжшою ще безнадїйність на визволенє, бо Шевченка цар Миколай засудив був на неволю досмертну. Тому Шевченко попадає в розпуку. і се новий мотив до єго думок. Поет кличе:
"О моя доле, моя країно!... Чи я то вирвусь в cїї пустинї, чи може тут [крий Боже!] тут і загину.... і почорнїє червоне поле".
В слїдуючій думцї з року 1848 ще виразнїйше перебиває ся тая безнадїйна роспука:
"Ой гляну я, подивлю ся на той степ, на поле: Чи не дасть Бог милосердний хоч на старість волї? Пішов би я в Україну, пішов би до дому, — там би мене привитали, зрадїли-б старому, — там би я спочив хоч мало, моливши ся Богу, — там би я.... Та шкода й гадки: не буде нїчого! Як же єму у неволї житя без надїї? Навчіть мене, люде добрі, а то одурію!"
Но не довго перебував Шевченко в Орскій кріпости, бо вже 1850 року казав московскій уряд, підозріваючи ґенерала Обручева о прихильність і поблажливість для поета перевести єго в місце, положене в зовсїм відлюдній пустяни, до твердинї Ново-Петровска в Азії над Каспійским морем, щоб зовсїм зірвати всяку стичність Шевченка зі світом. Тут житє поета було ще гірше. Старшина нелюдска. Цїлими днями муштровано поета, не уйшов поет навіть ганьби тїлесної кари, як сверджує Білозерскій в "Кіевскій Старинї" за рік 1882. Одною здавала ся поетови бути прихильною верба, котра виросла из засадженого ним свіжого костура, що поет по дорозї знайшов в Гуреві, коли єго гнано з Орска до нової сеї оселї. Сю вербу він підливав і в тїни єї за призволом фельдфебля часом відпочивав. А як то тяжко приходило поетови в тій пустини, без приятеля одного, серед самих ворогів, переживати именно свята, коти-то на Українї весело святковано. Се новий мотив в єго думках. І так в думцї, писаній над Каспійским озером до Лазаревского, говорить поет:
"Завтра paнo [нa Різдво] заревуть дзвіницї в Українї, завтра рано до церкви молитись підуть люде. Завтра-ж рано завиє голодний звip в пустинї і повіє ураган холодний, і занесе піском-снїгом курінь, мою хату. Оттак менї доведеть ся свято зустрічати! Що-ж дїяти? На те лихо, щоб з тим лихом битись... Знай, що на світї тілько й тяжко, що в пустини жити!"
Индівідуального житя Шевченка дотикають також думки писані по визволеню між роками 1857—1861. Но мотиви их природні суть зовсїм инакші від попередних. По визволеню царем Александром II. осїв Шевченко в Петербурзї, відбувши серед того подорож на Україну. Та житє єго вже не могло буте веселе. Неволя підтяла єго здоровлє. Надійшла немічна і безнадїйна старість; до того не мав поет нїкого коло себе. Мріяв Шевченко о женитьбі і заведеню хозяйства на Українї, та на-дармо, не клеїлось. Тому й мотиви думок з сего часу випливають то з идилічного настрою поета, то з немічної і безвідрадної старости. Поет співав в думци з 1860 року:
"Як би з ким сїсти, хлїба зїсти, промовить слово, — то воно-б хоч і як-небудь на cїм світї, а все таки-б якось жилось. Та ба! нема з ким! Світ широкій, людей чимало на землї... а доведеть ся одиноким в холодній хатї кривобокій або під тином простягтись."
Щоб того уйти, поет задумав дїйстно бодай на старість одружитись і виставити собі на Українї хатину. Поет представляв собі в своїй уяві таку на будучість иділю:
"Посажу коло хатини, на спомин дружинї, і яблонку і грушечку на спомин єдиній! Бог дасть, виростуть. Дружина під древами сими сяде собі в холодочку з дїтками малими. А я буду груші рвати, дїткам подавати... з дружиною єдиною тихо розмовляти: "Тодї, серце, як брали ся, сі древа садив я... Щасливий я!" — "И я, друже, з тобою щаслива."
Но поетові горячі бажаня не сповнились раз за-для злого вибору суджених, а по-друге задля великої чутливости і дразливости поета. Сеї дразливости пpимip маєм у поета ще давнїйше перед вигнанєм року 1847 в Кіїві. Поет, ще молодий, залюбив ся був в одну доокола знану краснооку красавицю, рисував єї головку, писав о нїй стихи, хотїв женитись. Но коли одного разу прийшовши увидїв єї сидячу між студентом, гусарином і ґенералом та усміхаючу ся на всї сторони, засмутив ся і вийшов з постановою нїколи не вернути, хоть єї очей довго не міг забути. От яку думку зложив Шевченко по сему случаю:
"Не журю ся, а не спить ся часом до півночи, усе світять ті блискучі твої чорні очи. Мов говорять тихесенько: "Хоч, небоже, раю? От у мене тут у серци!" А серця немає й не було нїколи. На що ж хороше і пишно так ти розцвіла ся? Не журю ся, а не спить ся часом і до світа, — усе думка побиває, як би так прожити, щоб нїколи такі очи серця не вразили."
Так і тепер сталось. Поступки Харити і Лакерії зразили поета. Він на старість лишив ся сам, самотний, без утїхи і надїї. З-відси виплили нові думки, повні роспуки:
"Минули ся молодії веселії лїта, — не має з ким остилого серденька нагріти, нема кому зострінути, затопити хату, нема кому води тої калїцї подати."
Безнадїйність поета ще лучше виспівана в думцї, писаній 15 жовтня року 1860:
"Минули лїта молодії... Холодним вітром од надїї уже повіяло... Зима! Сиди один в холодній хатї... Нема з ким тихо розмовляти, анї порадитись. Нема. Сиди-ж один, поки надїя одурить дурня, осміє, як морозом очи окує, а дума гордії розвіє, ту снїжину по степу... Сиди-ж один собі в кутку, не жди весни, святої долї! Она не зійде вже нїколи, садочок твій позеленить, твою надїю оновить... Сиди і нїчогосїнько не жди!"
Приступаємо наконець до четвертого poзряду думок, котрих мотивами єсть любов своєї вітчини і побиванє о долю свого народу.
Шевченко своєю цїлою истотою, можна сказати, єсть олицетвореною идеєю любови своєї вітчини, нещастної України, дбаня про долю свого народу україньского, а погорджуваня і обличуваня зрадників народних, апостатів, котрі для мирної мамони або для пустих почестей перекидують ся в антінародний табір, переносять Москву над Русь і стають ся розпинателями свого народу, гребателями і своєї вітчини і глумителями дорогої національної идеї. Тую велику любов до своєї давної, историчними подїями славної, а Москвою закутої України вилляв Шевченко в многих своїх думках і став ся ними воскресителем великої идеї україньско-рускої, освяченої і зміцненої терпінями вже многих мучеників. Любов вітчини у Шевченка виходить з самої глубини горячо чуючого серця, і то така любов, яку звичайний чоловік тяжко зрозуміє. Находить ся і у инших поетів у инших народів любов до політичних мрій народних, до національних поривів, а лиш рідко най ті спомини любої вітчини, горячійші і щирійші як у Шевченка. У него Україна — то найвисші святощі; за ню готов він все перетерпіти.
Своє житє і гаразд ставить Шевченко нїчим проти добра краю. Чудно хороша думка, в котрій співає пoeт, як високо цїнить добро України, не домагаючись навіть посмертної молитви за cвoї терпіня:
"Менї однаково, чи буду я жить в Українї, чи нї, чи хто згадає, чи забуде мене в снїгу на чужинї, — однаковісїнько менї. В неволї виріс між чужими і, неоплаканий своїми, в неволї плачучи умру і все з собою заберу, малого слїду не покину на нашій славній Українї, на нашій несвоїй землї. і не помяне батько з сином, не скаже синови: "Молись... молися сину! За Вкраїну єго замучили колись..." Менї однаково, чи буде той син молити ся, чи нї, — та не однаково менї, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огни єї окраденую збудять. Ох, не однаково менї!"
За Україну зносить Шевченко терпіня і мимо того не перестає любити єї. Се виспівав в думцї, котра зачинаєсь словами "Хиба самому написать" ось як:
"Чи доля так отсе зробила, чи мати Богу не молилась, як понесла мене, що я неначе лютая змия розтоптана в степу здихає, заходу сонця дожидає. Оттак-то я тепер терплю, та смерть из степу виглядаю... А за що? Їй Богу не знаю! А все таки єї люблю, мою Україну широку, хоч я по їй і одинокій аж до погибелї дійшов."
Хотїв Шевченко, щоб і инші освічені земляки любили свою Україну, старались піднести нарід просвітою, шанували своє рідне слово. Та на жаль, yвидїв що иншого, коли в рр. 1844—1847 подорожував по Українї. Видїв, що пани україньскі, потомки кармазинових козаків, московщать ся, забувають рідне слово, не дбають про свою народність, пють, бенкетують, майна тратять, що на них, яко до висших идей недорослих, не можна в народних дїлах в нїчім покладатись. Се дало Шевченкови мотив до написаня в тім часї думки, з котрої чотири перші стихи списав Гербелеви в Нїжинї в альбом:
"За думою дума роєм вилїтає: одна давить серце, друга роздирає, а третяя — тихо тихесенько плаче у самого серця, може й Бог не бачить. Кому-ж єї покажу я і хто тую мову привитає, угадає великеє слово? Всї оглухли, похили-сь: в кайданах... — Байдуже! Ти смієш ся, а я плачу, великій мій друже! А що вродить з того плачу? Нїчого, мій брате! Не заревуть в Українї вольнії гармати, не заріже батько сина, рідної дитини, за честь, за віру і за братство, за славу Вкраїни не заріже, викохає тай продасть в різницї Москалеви! Се-б то, бачиш, лепта удовицї престолови, отечеству та Нїмотї плата! Нехай, брате! А ми будем сміять ся та плакать."
Любов до України злекшала єго тяжкі терпіня в неволи. Ha самотї пригадував собі поет україньскі степи, могили, Днїпро, селяньскі хати, веселих людей і зявляв собі, що думки єго прилїтають з України і тїшать єго бідну душу. Мисль о Українї піддержує поета в неволи і родить нові думки. Поет співав в думцї "Козачковському" року 1847:
"А инодї так буває, що й сльози не стане, і благав би я о смерти, так тая Україна і Днїпро крутоберегій і Ти, друже-брате, не даєте менї Бога о смерти благати."
Не диво, що Шевченко через цїлий час своєї неволї так горячо бажав побачити свою Україну і закріпощений люд:
"О Господи! [молить ся поет] Дай менї хоч глянуть на народ оттой убитий, на тую Украйну!" — або знову в другій думцї співав: "Хоч на годину на Вкраїну, на неї погляну, подивлюсь, і мов добро кому зроблю, так любо серце одпочине."
Бажав же поет і просив Бога, щоби бодай по смерти єго похоронено на рідній земли.
Люблячи Україну, любив поет і народ; длятого сумував і скорбів над єго закpіпoщeнєм. Се кріпацтво, заведене Катериною II а рівняюче ся невольництву, давало поетови неодин мотив до єго думок. В одній з них "І виріс я на чужинї" з року 1848 змалював поет яркими, серце роздираючими красками се кріпацтво.
З тої-то безграничної любови до України походять ті живими образами змальовані і звеличені україньскі степи, могили в Шевченкових думках. Се свіжій мотив до думок, в котрих Шевченко малює Україну питаючу ся безконечною красою, приміром в сїй думцї:
"Нехай думи козацкії в Вкраїнї витають, — там широко, там весело од краю до краю, як та воля, що минулась: Днїпр широкій — море — степ і степ — ревуть пороги — і могили-гори! Там родилась, гарцювала козацкая воля, там жидами, Татарами засївала поле."
"Аж страх погано на селї! — каже поет. — Чорнїйше чорної землї блукають люде, — повсихали сади зелені, погнали бі ленькі хати, повалились, стави буряном поросли. Село неначе погоріло. Неначе люде подуріли. Нїмі на панщину йдуть і дїточок своїх ведуть... Погано дуже, страх погано в отсїй пустинї пропадать, а ще поганше на Вкраїнї дивитись, плакать і мовчать".
Як видно, з тих думок четвертого розряду перебиваєсь як найблагороднїйшій патріотизм, котрим всї дальші поколїня, цїла людскість може кріпити упадаючого в борбі з противними елєментами духа народного. Зі всїх-же прочитаних типовійших думок, маленької частини усїх думок Шевченка, можна пізнати як високість і встесторонність Шевченкового поетичного ґенія так і пізнавши их мотиви та ґенезу, переконатись о національній их основі. Тими самими вже думками положив Шевченко основу сильну до нашого самостійного розвитку духового і утвердив нашу відрубну національну літературу. Доки нарід народом а людскість людскостію, доти мусить видїти в думках Шевченка дїйстно твори найвисшого ґенія україньско-руского. Длятого з цїлою слушностію можемо повторити тут слова, висказані Кулїшем в "IV. Листї з хутора": "Шевченко став мов би високим коругвом серед роспорошеного на тисячах миль нашого люду; слово єго животворяще сталась ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревского найрозумнїйші з наших земляків, а та нова сила: народність. Она нас родичами поміж собою зробила, у братню семю зєднала і наше українско-руске суть на віки вічні утвердила".
[Дѣло, 18.07.1892]
18.07.1892