Відчинила вікно і висунула голову. Прислухалася. Тихо. Не повірили своїм вухам.
Та не може бути! Де скандал? Де обурені громадяни? Де свободівці зі смолоскипами і правосекторіанці з фаєрами? Де невмирущий «Союз українок» на чолі з небіжкою «Просвітою»?
Нема. Але ще не вечір. Ще, видко, новий роман Олександра Ірванця «Харків 1938» не дійшов до рук справжніх патріотів. Що ж, тоді залишається тільки мені донести всю правду про цей ганебний пасквіль на наш трипільський нарід.
Письменник, якщо дозволено буде так його називати, признається у тому, що ідею для цього роману подав йому Юрко Позаяк. Тобто вирішив хитро розділити всю відповідальність з іншим. Проте ця хитрість не спрацює, бо Позаяк далеко, аж у Хорватії в посольстві, а Ірванець тут.
Далі він признається в тому, що його роман елітарний: «Насправді я писав його для кількасот людей, які на моєму рівні знають історію України й історію української та світової літератур. Я не кажу, що мій рівень супервисокий, але я маю в голові таку картину XX сторіччя, і переробляю її, базуючись на всьому, що мені відомо. Але до кінця роман буде зрозумілий дуже небагатьом».
Що ж, таке визначення мені дуже полестило, бо вдалося розгадати усі псевдоніми та личини, за якими ховаються персонажі роману, а насправді – усім відомі історичні та сучасні персони.
Отже, цей роман – фантасмагорія і утопія в одному флаконі. Україна вистояла в українсько-московській війні 1918-20 років і витіснила загарбника, віддавши йому Білгородщину та Кубань. 9 травня 1920 року було підписано мирну угоду в Білгороді. Тому в Україні 9 травня – День Перемоги, в Росії – ні. Та цим розбазарювання України не обмежилося, бо Ірванець широким змахом руки віддав Польщі Волинь і Галичину, Буковину – Румунії, а Закарпаття – Угорщині.
«Михайло Грушевський передав правління Євгенові Коновальцю, тим часом як Симон Петлюра живе в еміграції, – розповідав письменник, презентуючи свій роман. – Бо є ж приказка про двох ведмедів, які не вживуться в одному барлозі. То у мене в романі Коновалець витіснив Петлюру, як найбільшу свою небезпеку, за кордон. Дихотомія типу Сталін-Троцький.
Держава трансформувалась з УНР в УРСР (Українська Робітничо-Селянська Республіка), яка не входить в СРСР, а окремо будує свій суспільний лад – націонал-комунізм. Владна партія називається ПУНК (Партія українських націоналістів-комуністів), англійською PUNK. Головний ідеолог – Микола Хвильовий. Усі живі, з митців ніхто не репресований. В романі фігурують: Аркадій Любченко, Валер’ян Поліщук, Остап Вишня, Василь Чечвянський – рідний брат Остапа Вишні, дуже талановитий письменник-сатирик».
На запитання, чому представлені лише ці письменники, Олександр скромно пояснив: «Просто не вмістилися».
Зате вмістилися спритна дівчинка Ліна з недобрими очима, яка торгує отруєними пиріжками, і безпритульний хлопчик Сергійко, якого ця ж Ліна копає в пах замість того, щоб показати те, що він просив. Не конче належати до елітарного клубу, аби здогадатися, що за цими карикатурними постатями ховаються Ліна, наша, Костенко і Сергій Жадан.
На «Книжковому Арсеналі» я навіть підгледіла, а шкода, що не розчула, як Ірванця картав Іван Малкович за такий безсоромний напад на Ліну.
Отруйні пиріжки! Всенародна поетеса! Я аж захлинулася від обурення і пішла смажити варення. Ця процедура дуже заспокоює.
Та я й не підозрювала, скільки ще на мене чекає жахливих несподіванок.
Автор і сам признався, що любить «брати друзів як модель, змальовуючи якогось персонажа, даючи йому зовнішність когось зі знайомих, приятелів».
Не пошкодував Ірванець живих, то чи міг пошкодувати мертвих? Звісно, що ні. У його романі Микола Хвильовий мало того, що нюхає кокаїн, то ще й спокушає чотирнадцятирічну падчерку Любоньку, добиваючись від неї згоди на секс.
Та це блюзнірство не йде в жодне порівняння з іншим: в романі описано трьох агентів, які живуть однією родиною: одна жінка й двоє чоловіків. Не втримаюся, щоб не зацитувати, а ви самі спробуйте здогадатися, хто є хто. Розмова про планування замаху на Симона Петлюру.
« – Чому ми його не вбиваємо?
Олег здивовано підвів очі на Степана, але Олена випередила його.
– Наївний Штефцю, хто ж ріже курку, яка несе золоті яйця? – вона підійшла до Степана ззаду й обійняла за плечі. – Зовсім ти зачучверів там, на своїй Галичині. А тут велика гра йде. Нам же кожну таку операцію фінансує СБУ. І цей готель, і переїзди, і та граната, яку ти сьогодні кинув у кафе, – все це від них.
– Але я справді хочу його вбити! – Степан вирвався з її обіймів і випростався, піднісши високо підборіддя. – А ви мені тільки одну кулю в револьвера зарядили! З другої я точно попав би.
Олена відійшла до Олега і тепер обійняла за плечі його. Він відхилився назад, припадаючи до її гарних, великих грудей.
Степан все не міг заспокоїтися:
– Він має бути покараний! Він зрадник! Він утік, і без нього Україна пішла не туди!
Олег хитнувся вперед, вивільняючися з Олениних обіймів.
– Тобі ж пояснили: ми будемо це робити ще і ще. Колись-таки, можливо, і вб’ємо його.
– Але тоді припиниться фінансування. – Олена сіла на широку зелену канапу і, поправляючи розшитий золотом оксамитовий халат, неголосно додала:
– Завтра змінюємо дислокацію. Нам винайнято будиночок у Нантері. Далі працюватимемо звідти. В цьому готелі стає небезпечно.
Степан трохи вже заспокоївся...
– А в «Мулен Руж» ми досі так і не сходили. Кажуть, там дівки французькі все, що хоч, показують, – ображеним тоном промовив він.
– Ніби я вам тут мало показую, – гмикнула Олена. Стефко подивився на неї й не втримав ласої, вдоволеної усмішки. Аби приховати її, опустив обличчя і вдав, ніби роздивляється щось на собі, навіть погладив себе по сорочці на животі...
Тим часом Олег... вийняв із серванта... темну пляшку із домашнім абсентом... Олена дістала з шухляди три чималенькі кульки гашишу. Не змовляючись, усі троє швидко проковтнули кульки і запили їх абсентом. Олена всміхнулася. За кілька секунд усмішки осяяли й обличчя чоловіків. Розставивши руки, Олена пригорнула їх обох. З Олегом почала цілуватися, проте правицею далі пестила Степана. Він у відповідь почав порпатися біля зав’язки її халата. Поли халата розійшлися, під ним не було нічого. Усі троє водночас зробили кілька кроків і впали на широку канапу. Та за мить Степан схопився, підбіг до дверей і вимкнув світло. Темряву кімнати тепер заповнювали тільки блідий промінь ліхтаря за вікном і вдоволене Оленине муркотання…»
Ну, як? Здогадалися? Ех, ви... Добре – підкажу: Олена Теліга, Олег Ольжич і Степан Бандера. Як вам таке сексуальне тріо? Ірванець стібається зі святого!
Кому невідомо, що наша цивілізація давніша за єгипетську? Та й ту ми самі ж і створили. Але й це викликає кпини збоченого письменника.
В романі автор зводить докупи ще одне тріо: канцлера Німеччини Ернста Тельмана, Еву Браун та Бертольда Брехта, які їдуть в Україну. «– Ось і українці, брати наші, до яких тепер летимо. Вони також ведуть свій рід від прадавніх цивілізацій: трипільців, оріїв. Два наші народи зберегли прадавню снагу й енергію, успадкували міць від пращурів, аби ще зміцнити її, ту міць, новими звитягами у нових боях!» – проголошує Тельман. А трохи далі він радиться з Коновальцем, як їм ділити Польщу.
Є в романі і Коцюба, він же Юрій Коцюбинський, є й Котовський, і Буденний. Є також лауреат Нобелівської премії Ольга Кобилянська, яка прибула в Україну з румунських Чернівців у супроводі свого «помічника-охоронця, Алессандро Бойческу, знаного бесарабського фізкультурника, майстра фехтування і кулачного бою. СБУ, щоправда... попереджала про його схильність до насильства у вирішенні суперечок. Його також було підозрювано в кількох пограбуваннях банків у Кишиневі, Яссах та Сучаві, проте ці підозри важко було підкріпити реальними доказами. Бойческу не лишав свідків, а своїх умів залякати надійно й переконливо».
Таким чином, відомий перекладач Олександр Бойченко перетворився на гангстера і хтозна, чи не на коханця старенької Кобилянської. Добре, що автор тут змилосердився над читачами і не деталізував цей підозрілий зв'язок.
Окрім українських письменників 20-30-тих років, є в романі й американські: Генрі Міллер та Ернст Гемінґвей, якого луплять Остап Вишня, Аркадій Любченко і Василь Чечвянський. Є й російські: Анна Ахматова і Ніколай Ґумільов, яких в Україну прикордонники не пропустили. Є також сучасні персонажі з відомої київської кнайпи «Купідон» та режисер Олесь Санін (Алекс Сейні), а ще Олєся Бузіна – тут вона дєвушка. З сучасних письменників фігурують, окрім Ліни й Сергійка, критик Тетяна Трофименко та Юрій Винничук. Останній – як учасник дуету коміків «Юрко і Стефко зі Львова». «Публіка реготала з їхніх жартів не тому, що розуміла сенс, а лише через комічність вимови й незвичність мовних зворотів».
Велике українське свято називається День Їжака, коли усі чиновники повинні щороку голою задницею розчавити їжака, інакше їх нізащо не поновлять на державній службі. Воно начебто й дотепно, але їжачків шкода, бо чавлять їх просто немилосердно. З якимсь неймовірним садизмом. І описано це з такими деталями та ще й на одинадцяти сторінках, що я мусила тричі перериватися до свого варення, інакше б мене знудило.
О. Ірванець обіцяє доповнити роман і доопрацювати. Не зайве було б і почистити від вставної драматичної поеми, занудної методички про те, як цей роман вивчати у школі, а ще скоротити сон полковника Коцюби до одного абзацу. Це, очевидно, дуже інтелектуальний текст, але мого ай кю не вистачило, аби второпати, що це таке: «Сіфань-хайот пардужбакиніль. Варіх уцой воат біхбунакуль»... І так цілих чотири сторінки.
А загалом Україні давно вже бракує книжки, яку можна було б з насолодою привселюдно спалити на Майдані. Вогонь, як відомо, очищує. І Олександру Ірванцеві таке очищення не завадило б. Поки ще до нього не добралися патріотично стурбовані громадяни. А то чого доброго упіймають та примусять їжака голою задницею розчавити. Адже це не Ліна, а він торгує отруйними пиріжками у вигляді роману.
17.07.2017