Ви, що жили під "сонцем сталінської конституції", дуже добре знаєте, що це значило "прогул" і кого названо "прогульником". Але є багато наших громадян, які (щасливо) не мали нагоди погрітися під цим "сонцем" і тому для них ці терміни та їх зміст (як багато ще інших piчей) є незрозумілi, дивоглядні та вимагають коментарів. Отже: зробити прогул — це значило запізнитися або не прийти зовсім на роботу. Виновника називали "прогульником". Точніше це була людина, яка робочий час прогулювала, так принайменше думали всякі "сторожі совітського ладу". Прогульник ставав перед судом і йому проголошували вирок. Рік, два, пять — або на важкі роботи. Просто вистарчило спізнитися на 10—15 хвилин, щоб опинитися на довгі місяці в тюрмі. Однак не думайте, що "прогульників" не було. Були, але це в 99% прогульники припадкові. Просто — запізнилися на роботу й кінець. Про одного такого прогульника хочу тут розповісти. Історія, так би ставати, правдива, з літературною обробкою. Можна сміятися, але тоді, як це все скоїлося, "прогульникові" направду не було до сміху. Послухайте.
____________
Федь Муха, помбух (помічник бухгальтера) "Пчиххрінсмакторгу", глянув на стінний годинник. Не вірив. Закліпав віями і рвучко скинув зі себе ковдру. Його жінка, розбуджена несподіваним поштовхом, крикнула:
— Що? Що сталося?
Федь Муха сидів на ліжку і показував пальцем на малий стінний годинник.
— Заспали. Вже пів до десятої, а я в девятій мав бути на роботі.
Хотів ще щось сказати, але слова забулькотіли в роті, як у водотяговій трубі. Жінка перелякано дивилася на чоловіка.
— Ну, і що тепер буде?
Сиділи обоє на ліжку непорушно, якби прикручені гайками. Вкінці Федь Муха видусив зі себе:
— Капут. Посадять у тюрму за прогул. A я знaв, що колись таке зі мною станеться. Відчував. І таки сталося.
Від цих слів жінку аж підкинуло.
— Що ти? Та за що? За марних тридцять хвилин?
Муха відзискав мову зовсім. Відчув у собі приплив злости.
— А ти що думала? Доплатять ще й дадуть ордер "Червоного прапора"? Засудять і кінець! І це все через тебе! Я ж тобі говорив учора вечором: іди спати і не крутися по хаті. А ти своє: зapаз, зараз! А тепер маєш — згнию в криміналі, або засудять на важкі роботи,
Жінка безрадно дивилася на стрілку годинника, що непомітно посувалася вперед, і її почало нудити. Бо й справді часом приключиться так, що й на кінську голову за багато. Муха мабуть думав те саме, бо махнув рукою і натягнyв на себе ковдру.
— Все одно на роботу сьогодні вже не піду. Як пропадати, так хоча знати, за що! Висплюся.
Вже хотів накритися з головою, як жінка вистрибнула з ліжка і почала швидко вдягатися. Муха здивовано підніс голову,
— Ти куди?
— Йду на поліклініку по лікаря.
— По лікаря? Нащо?
— Ти хворий!
Муха аж сів.
— Я? Я ж здоровий як риба.
Жінка, вбираючись, обяснювала:
— Але будеш хворий, а точніше: ти повинен бути хворим. Розумієш? Зрештою, хто знає... Може ти й справді хворий? Маєш такі підкружені очі. Я тобі зміряю гарячку.
Муха не вспів ще отворити уст, як жінка витягнула з шуфляди термометер і встромила йому під паху.
— Накрийся.
Муха мовчки повинувався. Жінка говорила далі:
— Мусиш мати лікарське посвідчення, що ти сьогодні був хворий, бо інакше...
Так, дійсно, треба було роздобути таке посвідчення. Муха зітхнув. Вже бачив себе перед суддею, який грімким голосом проголошує присуд: Федора Амвросієвича Муху, помбуха "Пчиххрінсмакторгу", за прогул, зроблений дня... засуджується на...". Б-р-р! — затрясся, як у пропасниці. Жінка з надією кинулася до нього.
— Гарячка?
Муха зітхнув.
— Коби!
Жінка не вірила, витягнула термометер і пильно почала його досліджувати. Нa її обличчі позначилось розчарування.
— Гарячки нема. А чейже ти так погано виглядаєш. Блідий, небритий, лиця запалися. Тебе ніщо не болить? Може все ж таки...
Муха заперечно головою:
— Ні.
— Це неправдоподібно. Минулого тижня тебе щось у боці кололо.
— Мене? Ні! Це тебе кололо. Я був здоровий.
— А голова тебе болить! Покажи язик!
Муха висолопив язик на пів аршина. Жінка пильно придивлялася.
— Гм, щось невиразний. А хребет як? Ніщо не болить? Може ревматизм?..
Муха призадумався. В нього виник сумнів. Обмацав руками хребет і нерішучо здвигнув раменами.
— Чи я знаю?...
Жінка розпромінилась.
— О, бачиш! Коле? Правда? Бoгy дякувати!
Сплеснула долонями й надягнула на себе плащ. Уже в дверях кинула останню пораду.
— На всякий випадок що хвалини здержуй віддих, може це вплине на серЦе. Знаєш, як лікар відразу прикладавє вухо до серця. Розумієш? А топер уважай на себе. Па!
Муха залишився сам. Сам, як билина в полі, тобто в ліжку. Дивився у вікно. А за вікном мелянхолійна погода. Сніг і дощ і вітер. Одне слово: березень. Нічого в ньому веселого, В душі Мухи почало щось ліричити. Ну, щож, раз козі смерть. Засудять напевне. Муха знає. Читає щодня в газеті. А може й розстріляють за контрреволюцію? Скажуть: буржуйський вишкребок, дезорганізатор праці, укритий ворог народу, аґент капіталістів. І що тоді? Що з того, що прийде лікар, коли він, Муха, на нещастя здоровий як риба. Коби хоч гарячка. Кольок в боці не чути. Хочби де спухло. А може випити пляшку оцту? Думка добра, але де взяти оцту?
Муха безнадійно задивився у вікно. Дивився, дивився — і несподівано на його устах виникла усмішка. Усмішка розтягнулась по цілому обличчі і Муха сів на ліжку. Ні, він таки вродився під щасливою зіркою. Тепер напевне його не засудять! І лікар буде задоволений, і жінка буде спокійна, і він дістане посвідчення. Муха вискочив з ліжка і сказав: "Харашо". Єдине слово, яке він з московської мови знав (не враховуючи "вот" і "панімаєтє").
___________
На малому стінному годиннику стрілки показували одинадцяту. Пані Муха (по новому: Евдокія Пантелеймоновна) здивовано розглядалася по кімнаті. Хворого (вона так і подумала!) не було. Лікар (малий панок в окулярах і з лисавою головою) підозріло дивився на ліжко і мугикнувши кілька разів, запитав:
— А де ж хворий?
Евдокія Пантелеймоновна засмутилась.
— Зараз, товаришу лікар. Він мабуть пішов за потребою. Знаєте, хворий.
Але Мухи не було і там. Побігла в другу кімнату — нема. Заглянула до кухні — і там не було. Здивована й одночасно неспокійна зупинилась. От, маєш бабо паляницю! Зник, як камфора. Лікар не дасть посвідчення, навіть щоб тепер і зявився. Не повірить. І Муху засудять. Засудять і нема на це ради.
Але Муха не дурно вродився під щасливою зіркою. Евдокія Пантелеймоновна востаннє заглянула до кухні — і тоді побачила свого чоловіка, а радше здогадалася, що це він. Муха в одних лише підштанцях і сорочці сидів на кухонному бальконі (що звисав над подвірям), примістившись на маленькому стільчику. Крізь шибу закритих дверей він виглядав наче розтаяна снігова баба.
Е.П. (пишемо самі ініціяли, щоб підкреслити її здивування й остовпіння. Зрештою, це також з огляду на приспішеність акції) — отже Е. п. кинулась до дверей і вбігла на балькон.
— Федю, а тобі що сталося?
Муха дивився на неї мокрими від снігу і дощу очима і не відповів нічого. Не міг. Скривив уста і Е. П. почула лише кілька звуків, подібних до: "пах, пах, пах" і "бу, бу, бу". Це було все, що Муха міг сказати. Е. П. взяла його за руки.
— Ходи швидко, прийшов лікар.
Але Муха не міг не то швидко, але й поволи. Не міг рушитися зовсім. Бачите, заковяз. Та всеж таки за допомогою лікаря Е. П. перенесла Федя Муху вкупі зі стільцем до кімнати і поклала в ліжко. Лікар здивовано дивився на Муху (що трясся, як дриглі на підносі) і, звертаючись до жінки, показав пальцем на своє чоло.
— Він, може щось теє?...
Е. П. торкнуло це до живого.
— Як? Божевільний? Він? — А потім спамяталася. (Що за щаслива думка!)
— Авжеж! Він часом має такі приступи. Це, здається, з причини його професії. Помбух. Ви розумієте? А крім цього в нього ревматизм, кольки, но і ще дещо.
Лікар довго не барився. Навіть не прикладав до серця вуха та не пхав термометра. Виписав листок хвороби, дав рецепту на аспірину, сироп, терпентину (щоб натирати хворого), наказав напувати гарячим чаєм та обіцяв прийти за три дні, порадивши ще покликати психіятра.
E. П. і Муха залишилися самі. Тоді Муха випустивши з уст кілька разів "пах, пах" і "бу, бу", відцокотів, як телеграф.
— А всеж т-т-такн н-е з-засудять! А г-га!
І не засудили. Навіть у нікого про це й думки не було. Засуджують прогульщиків, а Муха був дійсно хворий, бо тяжко перестудився. Пролежав він так у ліжку два місяці. Малощо не помер, але якось з цього вийшов. Можна сказати, що йому пощастило. Лише одного дня (коли вже ходив по хаті) дістав повідомлення з "Пчиххрінсмакторгу", що у зразку зі скороченням штатів його звільнили з праці. От і все.
[Краківські вісті]
14.07.1942