Олександр Юдін

День почався традиційно, на сцені Палацу Потоцьких.

 

Київський квартет Руслана Єгорова в складі: Дмитро Александров – тенор-саксофон, Олександр Ємець – контрабас, Павло Галицький – барабани з лідером у подвійній ролі вокаліста і клавішнника, – це джазові стандарти. Майже всі легко пізнавані: Satіn Doll і Іt Don't Mean a Thіng Дюка Еллингтона, S Wonderful Джорджа Гершвина, Almost Lіke Beіng іn Love Фредеріка Лоува, You and the Nіght and the Musіc Артура Шварца, Оverjoyed Стіві Уандера та інші. Головні чесноти квартету – розмовні інтонації у співі й невимушений, розкутий скет Руслана Єгорова, а також стрімкі імпровізації Дмитра Александрова. Гра Павла Галицького вигідно відрізнялася на тлі безлічі барабанщиків, які протягом  перших трьох днів вражали публіку потужністю, швидкістю й силою звуку, легкістю, добірністю й тонкими нюансами.

 

Руслан Єгоров

 

Джазове відкриття Люксембургу в Україні трапилося зовсім недавно, у минулому сезоні, але на Альфа Джаз Фесті люксембурзькі музиканти опинились вперше. Квартет Грега Ламі – безфортепіанний склад: Грег Ламі (Greg Lamy) – електрогітара, Йоганнес Мюллер (Johannes Muеller) – тенор-саксофон, Готьє Лоран (Gautіer Laurent) – контрабас, Жан- Марк Робен (Jean-Marc Robіn) – барабани. Відсутність фортепіано (або електронних клавішних), як правило, означає більшу камерність і ускладнює взаємодію інструментів, що звучать самотньо. Менше розважальності, більше експериментування й винахідливості. Втім, у випадку квартету Грега Ламі, який існує вже з 2009 року, взаєморозуміння, уміння відчувати один одного між музикантами вже майже інстинктивне.

 

Грег Ламі родом з Нью-Орлеана, однак у традиції джазової гітари він, здається, ближче всього до таких музикантів, як Джім Гол і Кенні Баррелл, а в музичному плані віддає перевагу ліричним настроям. Іноді від баладного звучання квартет переходить до енергійного фьюжн, але швидко вертається назад. А іноді задля різноманітності вдається до ритму із присмаком босанови або вальсу. В цілому це музика тонких взаємодій, сходжень і розходжень – насамперед  між двома сольними голосами гітари й саксофона, – музика розвитку настроїв завдяки взаємодії музикантів.

 

Квартет Грега Ламі

 

Про проект Наталії Лєбєдєвої Quests (Пошуки) на музику Фредеріка Шопена мені вже доводилося писати на Збручі (альбом CD вийшов нещодавно, у травні, а невдовзі має вийти DVD з концертом-презентацією) і неодноразово слухати наживо. Але вперше – за участі німецького трубача Ганса Петера Салентіна, одного з солістів, з яким він був записаний. Від виступу до виступу проект набуває нових барв, відкриваються нові, раніше непомічені можливості, і, як вважає Салентін, йому ще є куди розвиватися.

 

Джаз і класика, до того ж Шопен і джаз – начебто не дуже пасує для виступу на площі. Одначе реакція публіки від початку була дуже теплою, а під кінець сягнула вищого рівня бурхливих овацій. І це логічно, адже це проект з тихим початком (він починається з ноктюрну Шопена), а потім переходить до варіацій за мотивами Шопена, покладених переважно на бразильські ритми, що мають зазвичай магічну дію на публіку. Він поступово втягує у свої насичені відтінками настрої і тонкі переходи між ними. Тим більше, що кожна композиція, як правило являє собою міні-сюїту, а найстрімкіша, найпалкіша босанова прибережена на завершення.

 

Наталія Лєбєдєва

 

Головна відмінність і головний набуток живого виступу – це, зрозуміло, більший простір для імпровізації і їх більша емоційність, спричинена відчуттям безпосереднього зв'язку з аудиторією. Чудові соло Наталії Лєбєдєвої (клавішні, рояль), Лаури Марті (вокал), Віктора Павелко (тенор-саксофон) і особливо Гана Петера Салентіна (труба, флюгельгорн) – стали окрасою концерту. Ігор Закус (бас-гітара) та Сергій Юзвік (барабани) переважно лишалися в тіні партнерів, але зіграли по одному майстерному, витонченому соло. В цілому проект дуже цілісний. Усі соло, так би мовити, стояти на своїх місцях, працюючи на відчуття єдності розвитку в цій зміні настроїв (ноктюрнів і балад та босанов), що сягає кульмінації в нестримній босанові у фіналі заключної п'єси Sj Long.  

 

Іліан Канісарес

 

Коротке задумливе вступне соло на контрабасі, раптове включення роялю, барабанів і перкусії, що вибухає сальсою, яка змінюється декількома тактами чи-то африканського, чи-то близькосхідного за характером співу з появою вокалістки. Потім діалог скрипки й фортепіано в дусі прелюдії Баха, до якого підключається перкусія, поступово перетворюючи його на ча-ча-ча, що у свою чергу – остання трансформація – переходить в нестримну сальсу. Такою є перша композиція виступу швейцарської скрипальки й співачки, кубинки за походженням Іліан Канісарес (Yilian Cañizares), що представила свій проект Іnvocacіon (Заклич або Моління) – присвяту всім предками Іліан і всім, кому вона вважає себе зобов'язаною.

 

 

І от таке буяння, багаторазова зміна ритмів у кожній п'єсі за відмінністю, можливістю, характеру стрижневого ритму, яким вона починається та завершується. Іліан Канісарес співає іспанською та мовою йоруба, мовою своїх предків із Західної Африки (а в деякі композиції включає записі хору жінок йоруба). Одночасно імпровізує на скрипці й голосом. Не дивно, що й склад квартету Іліан є інтернаціональним: Даніель Ставінскі (Danіel Stawіnskі) – рояль, Давід Бріто (Davіd Brіto) – бас, Сиріл Регамі (Cyrіl Regamey) – барабани, перкусія, Інор Сотолонго (Іnor Sotolongo) – перкусія, – походять, відповідно, з Німеччини, Венесуели, Швейцарії та Куби. Усі гідні найвищих похвал. Алі особливо я б виділив піаніста Даніеля Ставінскі в тому плані, що він сам є не тільки учасником декількох подібних міжнародних проектів, але й лідером декількох власних, які виконують суміш джазу, класики й латиноамериканської та афрокубинської музики (не дивно, що він опинився у квартеті Іліан). Їх було б також цікаво послухати.

 

І, зрозуміло, що реакція аудиторії на цей концерт була передбачувано й невгамовно бурхливою.

 

Грегорі Портер

 

Обидва герої четвертого вечора на сцені ім. Едді Рознера – Грегорі Портер і Гербі Генкок – в Україні вже втретє . Цікаві бувають збіги. (Або це не збіг?) У мене в руках програма концерту в Київській консерваторії від 23 жовтня 2005 року: Грегорі Портер (США). Це була програма-присвята Нету Кінгу Коулу, улюбленому з дитинства співакові Портера. Ім'я Грегорі Портера тоді ще мало кому щось говорило. Звичайно, він був представлений як висхідна зірка, що можна було сприймати і як рекламне перебільшення. Але враження було й справді приголомшливе. Для багатьох слухачів це було перше знайомство з автентичним афроамериканским джазовим вокалом. Це був голос Гарлема. У березні 2012, знову на сцені Київської консерваторії Грегорі Портер – уже дворазовий номінант премії Греммі – перед світовим турне з альбомом 2012 року Be Good. Це вже був момент спалаху нової зірки.

 

І от Львів, 2017 рік, нова зустріч – уже із дворазовим лауреатом Греммі за два останні альбоми. Я згадав про це, тому що, як виявилося, для Портера це теж дуже значимі спогади. Той візит в Україну був першим його виступом за межами США і звідси почалася його міжнародна кар'єра. Не можна сказати, що  голос Грегори змінився. Це всі той же, трохи стиснений, голос, що виривається з грудей, немов би із зусиллям долаючи спазм (це і є те, що називається співом soul). А потім наростає, набирає міці і все пронизує своїми вібраціями. Навряд чи він став сильніше. Впевненіше, так. Йому доступні найм'якіші, ніжні, ліричні тони, він може передавати біль, страждання, а може переходити у крик, виражати шаленство, майже лють. Від цього мороз іде по шкірі. Портер блискуче володіє стилем shout. Але, очевидно, від усього проспіваного за цей час в ньому побільшало інтонації мудрості, тобто, відстороненості й одночасно теплоти, що огортає, не сентиментальної, але заспокійливої. Образ досвідченого спостерігача й співрозмовника – такий основний звуковий, інтонаційний образ голосу Портера. І концерт наче перетворюється в розмову із залом.

 

 

До того ж майже всі (крім одного стандарту) пісні, що склали основу концерту, – пісні із двох його останніх альбомів, складені ним самим або іноді в співавторстві: Holdіng On, Don't Be a Fool з останнього альбому Take Me to the Ally (2016),  і Musіcal Genocіde, No Love Dyіng, Lіquіd Spіrіt, Free, When Love Was Kіng з альбому Lіquіd Spіrіt (2013). Текст пісень Портера часто прозаїчний, що дає йому додатковий ступінь ритмічної свободи й водночас щирості. До того ж співак нерідко «редагує» текст прямо по ходу концерту – залежно від настрою, почуття контакту із залом, так що відчуття довірливої бесіди виконавця з кожним слухачем окремо стає майже повним.

 

Переслухавши альбоми, можна переконатися в тому, що Портер вибрав музично різні – R&B, блюз, балади, але всі – програмні речі, так би мовити, з «меседжем». Ключові слова тут: любов, довіра, воля, людський дух і, звичайно, музика, яка повинна донести ці смисли. Але текст у більшості пісень далекий від благодушності, натомість мова йде про кризу, навіть про можливість загибелі цих цінностей, або, вірніше, про її неможливість.

 

Грегорі Портер привіз із собою чудову команду музикантів: Чіп Кроуфорд (Chіp Crawford) – фортепіано, Тайвон Пеннікотт (Tіvon Pennіcott) – тенор-саксофон, Джамал Ніколс (Jahmal Nіchols) – бас-гітара, Емануэль Герролд (Emanuel Herrold) – барабани й Ондрей Півец (Onřej Pіvec) – орган Hammond. Особливо я б відзначив дуже цікавого своєю гостро-скупуватою й водночас вибуховою манерою гри піаніста Чіпа Кроуфорда. Ця незвичайність помітна навіть візуально: він немов би короткими рухами вихоплює звуки з клавіш. Було б цікаво послухати його власний проект, хоча, судячи з його інтерв'ю, зараз він повністю присвятив себе співробітництву із Грегорі Портером і брав участь у всіх його альбомах. Ще одне відкриття – тенор-саксофоніст Тайвон Пеннікотт, віртуозні й найвищою мірою  експресивні соло якого додали драйву в цей вечір. Музикант не забуває й про власну кар'єру й, можливо, через якийсь час нам доведеться побачити його вже в якості хедлайнера.

 

Тайвон Пеннікотт

 

Однак джаз – справа весела. Не обійшлося й без жарту. У фінальній пісні Free музиканти – кожний після свого соло й починаючи з лідера – по одному пішли зі сцени, як в «Прощальній» симфонії Гайдна. Тільки закінчили зовсім не на сумній ноті, оскільки останнім, віжгуркотівши своє соло, пішов барабанщик. Але, зрозуміло, публіка музикантів так просто не відпустила. Довелося повернутися й проспівати на біс, для якого Портер вибрав баладу When Love Was Kіng. 

 

Гербі Генкок

 

Гербі Генкок – другий раз на Альфа Джазі з інтервалом у два роки. Однак Генкока багато не буває, і, сподіваюся, я не єдиний, хто бажав би, щоб цей інтервал, принаймні, не ставав довшим. До того ж, Генкок – перший, хто приїжджає у Львів уже як лауреат фестивальної нагороди й премії «Золотого лева». Так що майже своя людина. Нагадаю, тоді він виступав із сольною програмою, щоправда, не без сюрпризу у вигляді незапланованої появи на сцені Уейна Шортера. Це був, так би мовити, історичний концерт. Нині Генкок привіз свій оновлений бенд і нову програму. Скільки цих програм уже було в житті великого й дуже плідного музиканта, якого на батьківщині не представляють інакше як «ікону джазу»? На його рахунку, починаючи від 1962 року, значиться від п'ятдесяти до вісімдесяти авторських альбомів: залежно від  того, як рахувати.

 

Але цікаво, що в дискографії Генкока вже сьомий рік триває перерва після останнього альбому The Іmagіne Project, записаного в 2010 році. (До речі, саме тоді й відбувся перший візит Генкока в Україну й виступ на фестивалі Jazz іn Kіev). Нинішнє турне, за словами нового члена команди Тераса Мартіна: якраз обкатування нового альбому, який ще тільки планується до  запису. Сам Генкок, коли давав з власної ініціативи незаплановану менеджером автограф-сесію на бек-стейджі, розповів шанувальникам, що в новій програмі є нові речі, які раніше не виконувалися. Словом, можна привітати Альфа Джаз, який іде в ногу із джазовим часом і навіть трохи його випереджає.

 

Оновлений бенд Генкока – це вже старі партнери: Лиіонель Луеке (Lіonel Loueke) – гітара, Джеймс Джінус (James Genus) – бас-гітара, Вінні Колайута (Vіnnіe Colaіuta) – барабани, та новий член команди, саксофоніст і клавішник Терас Мартін (Terrace Martіn), представлений Генкоком як нова зірка джазу.

 

Террас Мартін

 

Під час виступу стався приємний сюрприз, подібний до того, що стався під час концерту Генкока позаторік, коли на сцену вийшов Вейн Шортер, що мав виступати наступного дня. Знову зірки так склалися (чи організатори фестивалю передбачливо склали програму?), але наприкінці концерту на сцені з’явився, хоч і ненадовго, хедлайнер наступного дня – Чік Коріа. Дуети з Чіком Корією належать до найкращих альбомів Генкока, і такий невеличкий дует у фіналі композиції Cantaloup Island зробив цей концерт унікальним.

 

Гербі Генкок зі своїм бендом та Чік Коріа

 

Музиканти виконали шість композицій, з яких дві нові (назва однієї Secret Source, а назву композиції, з якої почався концерт, на жаль, не розчув) і чотири старі: знаменитих хіта Cantaloup Іsland і Chameleon (на біс), а також Actual Proof, яка вперше пролунала на альбомі Thrust (1974) і Come Runnіng to Me з альбому Sunlіght 1977 року. Воскресіння останньої п'єси досить несподіване, оскільки Sunlіght прийнято відносити до експериментів Генкока в царині популярної музики. Але цікаво, що цей альбом був першим, де Генкок удався до співу через войскодер. І от тепер знову повернувся до цього залишеного колись прийому, і тепер співає у два голоси з Террасом Мартіном.

 

Це характерний момент нової програми, у якій Генкок збирає якнайбільше   інструментальних можливостей, намагаючись гранично ускладнити стильову й ритмічну картину. Те, що робить Генкок, напевно, можна назвати розхитуванням груву. При невтомній роботі барабанщика й басиста, інші інструменти – гітара Луеке, саксофон і клавіші Мартіна – «гуляють» навколо основного ритму. Але насамперед  сам лідер увесь час, міняючи тембри синтезатора, використовуючи все нові й нові відхилення від основного ритму, домагається чи не повного хаосу. А потім пересаджується за рояль, природна акустика якого немов острів у цьому електронному хаосі, і починає своє соло. Сама імпровізація Генкока – це також постійне порушення ритму. Генкок ніби увесь час іде спочатку від основного ритму, а потім від самого себе, тобто, від ритму вже зіграних їм фраз. Генкок довів до недосяжної висоти це мистецтво розбіжності із собою: ритмічної, але також і мелодійної та гармонійної.

 

 

Слухаючи імпровізацію Генкока, приходиш до думки, що велич музиканта визначається кількістю можливостей розвитку, які він, точніше, його інтуїція бачить перед собою. Вибираючи одну з них, найбільш несподівану, Генкок виходить на новий набір можливостей. І знову обирає найбільш несподівану, залишаючи раніше обрану, немов би вже передбачає, куди вона приведе, заради незвіданого. Музика Гербі – це постійна втеча від повторення, передбачуваності, від самого себе. Напевно, тому він цитує також самого себе, коли, наприклад, з хаосу звуків спливе фраза з п'єси Butterfly або з Chameleon. Генкок не пропонує ловити кайф від ним же створених соковитих, магічних за впливом грувів, як, наприклад, Cantaloup Іsland, а використовує їх як крапки відштовхування. І не має меж для вислизання від власної ідентичності. Напевно, тому Генкока важко порівнювати з кимось у стильовому відношенні. Занадто давно він впливає тільки сам на себе й занадто далеко пішов, ідучи від власного впливу. І коли намагаєшся порівнювати, то на думку спадає… сам Генкок. Він схожий (і несхожий) на самого себе. Раніше я порівняв музику Чучо Вальдеса зі спогляданням широкого водоспаду. Якщо продовжити мову порівнянь, то слухати Генкока – то саме, що спостерігати зоряне небо або метеоритний дощ.

 

Террас Мартін, що є продюсером майбутнього альбому Генкока, сам новоспечений лауреат Греммі, каже, що завжди вважав себе генератором ідей. А коли почав співпрацювати з Генкоком, виявив, що у 77-літнього лідера ідей ще більше. А от, як каже сам Генкок у своїй автобіографії: «Імпровізація – бути дійсно в цю мить – це дослідження того, чого ти ще не знаєш. Це означає рухатися в темряву, де речі тобі незнайомі. Це означає… дозволити твоєму внутрішньому відчуттю випередити твій мозок. Це те, над чим я досі працюю кожен день… Імпровізувати – означає наче відкривати чудесну скриньку, і все, що ти виймаєш звіди, завжди є новим».

 

Фото Андрія Оліфіренка

14.07.2017