Ярослав Підгора-Гвяздовський

Результати 10-гопітчингу кінопректів при Держкіно мають переконати масового глядача, що невдовзі у вітчизняних кінотеатрах з’явиться навала нових українських фільмів. Насправді, проекти стрічок і самі стрічки в Україні мають п’ять основних трамплінів для стрибку в океан уваги професіоналів та звичайних глядачів. Добре про це поговорити перед початком наступного – Одеського міжнародного кінофестивалю.

 

 

Минулий пітчинг продемонстрував могутність сучасного українського кіно. Теоретичну могутність: подавалися проекти фільмів, а не самі фільми, і виграли так само проекти. Об’єктивно вражає кількість, бо на вході було аж 289 проектів, а це більше ледве чи не вдвічі за будь-які результати попередніх років. І так само вражаюча цифра тих, хто пройшов у другий етап – 164 (хоч два проекти були й зняті самими творцями). В результаті переможцями стало так само рекордна кількість учасників – 78.

 

Якщо хтось любить рахувати і є доволі прискіпливим до цифр, він може дорікнути відсутністю неадекватності між прописаними в держбюджеті коштами на Державне агентство України з питань кіно і переможцями його конкурсу. Бо якщо попередній бюджет, на 2016 рік, складав 271 мільйон гривень, а цьогорічний – 516 мільйонів (разом з коштами, передбаченими законом «Про державну підтримку кінематографії», – близько 600-та мільйонів), то чому так само пропорційно не побільшало переможців 10-го пітчингу? (після 9-го їх було 48). Та вся справа в кошторисах нових проектів, які суттєво збільшились порівняно з попередніми роками. Наприклад, на деякі тільки-но представлені короткометражки продюсери просили по три і навіть п’ять мільйонів гривень (і виграли). А на повнометражні фільми суми очікуваної державної підтримки перевищували 50 і навіть 60 мільйонів гривень. Проект ігрового дитячого фільму «Тільки диво» від компанії «Казка Продакшн» потребував 47 млн. 40 тисяч гривень, маючи загальний бюджет в 67 млн. 200 тисяч, а ігровий тематичний «Довбуш» компанії «Пронто фільм» – 66 млн. 190 тис., із загальним бюджетом у 86 млн. 678 тис. гривень).

 

Але бюджети ростуть, переважно, не тільки через бажання деяких продюсерів заробити на державі, а й через банальні вимоги життя – збільшення курсу долара, цін на ринку за кожну конкретну роботу, конкретного працівника і, не забуваймо, зростання податків. Спробуйте зробити якісний історичний фільм з переконливими костюмами, вражаючими декораціями, великими масовками, знаменитими артистами і дорогими спецефектами за два мільйони євро, коли в Європі подібні проекти коштують в 10-20 разів більше. А ціни, подекуди, вдвічі менші, ніж в Україні, і з максимальним сприянням держави у проведені зйомок – поверненням коштів від регіональних фільмкомісій, пільговим оподаткуванням і прийнятними відсотками у кредитуванні. Натомість у нас банки взагалі відмовляються кредитувати кінобізнес (бо кіно в нас, за деякими винятками, неє бізнесом), а єдиний стабільний і серйозний інвестор – читай меценат – Держкіно.

 

Для людей, не знайомих із складанням бюджетів на кіно, з хисткою шкалою цін на ринку та мінливою природою поодиноких фінансистів та грошоутворюючих структур, навіть пояснення подібного буде виглядати казуїстикою, в яку, до того ж, і повірити важко. Та попри всі обставини, кіно все одно робиться – з дзявкотінням псів і поступово-невпинним рухом каравану. Але щоб цей рух не був позбавлений сенсу, власне, й існують покази, фестивалі, конкурси і ринки – способи просування кінотоварів та їх продаж. І можливе отримання місця у вічності.

 

«Іней»

 

Для українських проектів та фільмів наступним трампліном – після весіннього пітчингу – є літній Одеський кінофестиваль, який за останні роки став центральним фестивальний майданчиком України. А цього року може стати найбільшим місцем промоушену конкретно вітчизняної кінопродукції. Адже окрім національного конкурсу, такої собі традиційної виставки продукції українських режисерів, навіть в міжнародному конкурсі цього року до України мають стосунок три з дванадцяти фільмів. До литовсько-польсько-французького «Інея» Шаунаса Бартаса долучилась вітчизняна продюсерська компанія «ІнсайтМедіа», «Рівень чорного» Валентина Васяновича повністю зроблений українською компанією Garmata Film, а «Січень-березень» Юрія Речинського вироблений нашим «Пронто Фільмом» спільно з австрійцями. Так само в програмі «Спеціальні покази» п’ять з п’ятнадцяти фільмів українські, а серед гала-прем’єр чільне місце займає «Лагідна» Сергія Лозниці.

 

«Рівень чорного»

 

«Січень-березень»

 

Не менш важлива – якщо не більш – секція фестивалю FilmIndustry Office. В її межах пройде конкурс повнометражних кінопроектів українського виробництва, або в копродукції з Україною, де представлять 11 проектів. А також – презентація 11 фільмів українського виробництва (+копродукція з Україною) на фінальній стадії виробництва. І це НЕзвичайна річ, це не банально, не буденно – це заледве чи не сенсаційно. Принаймні, коли оцінюєш зі сторони. Звісно, на національному фестивалі природно має бути більше національної продукції. Але таке правило не діє у нас (інакше не було б сепаратизму в Криму і на Донбасі). І українське на Одеському кінофестивалі, де більшість навіть серед організаторів говорять російською, виглядає дивиною. Точніше виглядало, і цьогорічний конкурс це переконливо демонструє. І може показати результати, як показав, скажімо, минулий рік. Бо чому б не вважати саме фестиваль в Одесі за трамплін для фільму «Стрімголов» Марини Степанської, що 2016-го року брала участь в секції , а цього – була запрошена до конкурсу кінофестивалю класу «А» в Карлових Варах? Або для україно-італійського фільму «Ізі», який так само презентувався в межах , а зараз – представлятиме Україну на іншому фестивалі класу «А» в Локарно?

 

«Межа»

 

Тріумфальний стрибок зробила також словацько-українська «Межа» Петера Беб’яка, чиїм трампліном був дев’ятий пітчинг Держкіно. На згаданому фестивалі в Карлових Варах стрічка отримала приз за режисуру, а ресурс присвятив їй статтю-панегірик, називаючи «Межу» сумішшю «Хрещеного батька» з серіалами «Клан Сопрано» та «За вовчими законами».

 

 

…Підійти до краєчку дошки, відштовхнутися і – плавно увійти до води. Після цього готуватися до наступних стрибків. Вони – восени і їх два: найстарший українськи кінофестиваль «Молодість» (хоч це і звучить як оксюморон) та осінній пітчинг. «Молодість» традиційно показує все (найкраще?) з національного виробництва, автоматично виявляючи свою оригінальність – даючи дорогу початківцям і їх першим фільмам. Це важливий форум: і тому, що широко презентує саме наше кіно, і через свою вже знаність та офіційну приставку «міжнародний». Наше кіно «Молодість» підсумовує і водночас розпочинає, показуючи всі попередні фільми і прем’єри, котрі після закінчення форуму стартують у кінотеатральному прокаті. Дати його проведення – сталі – посеред жовтня, чудово вписуючись у фестивальний регламент світу, адже на початку жовтня відбувається фестиваль класу «А» у Варшаві, а наприкінці жовтня – в Римі.

 

І після нього розпочнеться другий за рік конкурс кінопроектів Держкіно, чиїм важливим моментом є те, що проекти, які з тої чи іншої причини не пройшли у попередньому пітчингу чи не отримали прохідних балів після нього, можуть провести роботу над помилками і переподатися. А прикрих ситуацій на весінньому пітчингу було чимало. Наприклад, парадокс, який широко обговорювався в соціальних мережах і серед професіоналів, – відсутність підтримки вже визнаних молодих українських режисерів. Вікторія Трофіменко кілька років тому дебютувала чудовим фільмом «Брати», який мав прем’єру на Індійському фестивалі класу «А» в Гоа. І цьогоріч намагалась отримати підтримку від Держкіно і на другий свій проект – «Яків», про голову села, що під час голодомору ‘32-33 років не дав померти з голоду нікому зі своїх підопічних, попереджаючи односельців про прихід представників влади і даючи їм можливість сховати худобу і зерно. Та попри логічність підтримки режисера з першим добрим фільмом за спиною Експертна комісія вчинила навпаки. Власне, так само, як і з проектом Аркадія Непиталюка, чий перший короткометражний фільм, «Кров’янка», мав шалену популярність на різноманітних українських і міжнародних кінофестивалях, і цього року отримав «Золоту дзигу» за кращу короткометражку. А вже у вересні вийде в покат його перший повнометражний фільм «Припутні». І ось він подавав свій новий проект – «Їдло», серію окремих історій, поєднаних спільною темою і комічним підґрунтям, на якому вже виростив малий, але якісний врожай… Дивина та й годі. В Голлівуді будь-якого режисера, що вже відзначився і має перспективи, обов’язково залучать в новий проект, а кошторис обов’язково збільшать, як і гонорар. У нас чомусь не так.

 

 

Крайній спосіб року з’явитися на очі знаючих, професійних людей – потрапити за Зимовий кіноринок. Це відгалуження Одеського фестивалю, таке собі перенесення його професійної, індустріальної частини з Південної Пальміри до столиці. Він проходить у другій половині грудня і збирає дистриб’юторів, директорів кінотеатрів та режисерів з їх продюсерами. Останні проводять презентації своїх проектів на стадії завершення, шукаючи або додаткових грошей на постпродакшн чи рекламу, або прокатника. Все відбувається протягом трьох-чотирьох днів дуже стисло і максимально практично. Зрозуміло, це не Канський чи Берлінський кіноринок, тож не варто покладати великі надії на появу грошовитих фінансистів. Але як майданчик для інтенсивного обміну корисною інформацією на особистому рівні він дуже навіть підходить, і є правильним завершення кінематографічного року.

 

У підсумку варто сказати, що наведені п’ять «трамплінів» – не єдині для просування національного продукту. Але вони головні й найбільш пружні, дають можливість принаймні спробувати відштовхнутися і показати, як і скільки ти можеш зробити піруетів, аби отримати бажане. З цього приводу згадується кілька показових виступів. На кшталт презентації фільму «Іван Сила» в індустріальній частині Одеського кінофестивалю 2012 року, коли актор-аматора і пауерліфтер-професіонал Дмитро Халаджі рвав на собі ланцюги і гнув цвяхи пальцями, або забивав їх в колоду. Чи цьогорічний особистий пітчинг на конкурсі Держкіно продюсера ісландсько-дансько-українського проекту «Жінка на війні» Маріанни Слот, яка спродюсувала «Німфоманку», «Меланхолію», «Антихриста», «Танцюючу в темряві» та інші фільми Ларса фон Трієра. Чи можна було не відзначити «Івана Силу»? Ні, якщо ти не сліпий. Чи могли експерти відмовити у підтримці пані Маріанні? Ні, інакше це була б ганьба мінімум європейського розмаху.

 

 

Рацію мають ті, хто намагається шукати не тільки під носом, а й далі за обрієм. На щастя, таких, які бачать далі свого носа, у нас достатньо. Хочете підтвердження? Вже з вересня між українськими стрічками в прокаті почнеться конкуренція, бо наші фільми будуть виходити щотижня.

13.07.2017