День третій
Обидва концерти на сцені Палацу Потоцьких подарували відчуття музичної новизни.
Kompost 3, фото: Андрій Оліфіренко – Fb page alfajazz
Австрійський квартет Kompost 3 представив цікаву суміш джаз-фанку, року, електронної музики з безліччю звукових ефектів: подеколи психоделічну, подеколи ексцентричну. Подеколи вона нагадувала електричні проекти Майлза Девіса, подеколи – відомого ексцентрика Стивена Бернстина, – але в цілому доволі самобутню. Солісти – клавішник Бенні Омерцель (Benny Omerzell) і трубач Мартін Еберле (Martіn Eberle) – «живуть» у блукаючому ритмі, тоді як ритм-секція – басист Ману Майр (Manu Mayr) і барабанщик Лукас Кьоніґ (Lukas Könіg) – намагаються їх «структурувати». Час від часу це вдається й загальний ритм кристалізується у звичний фанк, надаючи динамізм відчуттю блукання віртуальною реальністю. І назва програми «Балади для меланхолійних роботів» теж недвозначно свідчить про те, що музиканти створюють власну реальність, подорож у яку вабить і не змушує нудьгувати.
Ще одне маленьке відкриття фестивалю – турецький джаз. Проект турецького тенор-саксофоніста Ільхана Ерсахіна Іstanbul Sessіons цікавий уже своїм складом, а саме, наявністю відразу двох перкусіоністів у квартеті. Точніше, барабанщика й перкусіоніста, які й становлять оригінальність та головну привабливу силу групи. Цікаво, що квартет немов би ділиться надвоє – і музично, й за віком: лідер та бас-гітарист Озан Муслуоглу представляють молодше покоління, а в плані музичному – його фьюжн складову, тоді як перкусіоніст Ізета Кизила і барабанщик Тургут Бекоглу, особливо останній, уже в досить зрілому віці й вносять етнічний струмінь. Їхні соло й діалоги особливо привертали до себе увагу: і своєю незвичайною, багатою східним колоритом ритмікою, і індивідуальною віртуозністю, швидкістю й чіткістю гри, використанням різних способів звуковидобування – від окремих пальців до ганчірки до витирання барабанів, що несподівано й вдало розширювало палітру звуків.
Тургут Бекоглу, фото: Андрій Оліфіренко – Fb page alfajazz
Це був уже другий діалог-дуель між перкусіоністом і барабанщиком на цьогорічному фестивалі. Перший, нагадаю, відбувався на головній сцені в оркестрі Ґордона Ґудвіна. (А третій – у цей же вечір в ансамблі Чучо Вальдеса). Проте особисто мене турецький тандем вразив найбільше.
Ізет Кизил, фoто: Андрій Оліфіренко – Fb page alfajazz
Натомість обидва концерти на площі Ринок у цей день були присвячені акустичному джазу, який також прийнято називати straіght ahead jazz. Квінтет Crіss Cross All Stars зібрав музикантів, яких поєднує співробітництво з відомою фірмою звукозапису Crіss Cross Jazz, що існує з 1980 року, спеціалізуючись на джазовому мейнстрімі, і засновник якої Джеррі Тікенс також був гостем фестивалю. (Серед найвідоміших музикантів, що записувалися на Crіss Cross – Чет Бейкер, Стен Гетц, Кліффорд Джордан.) Усі члени команди Crіss Cross: піаніст Міша Циганов (Mіsha Tsіganov), альт-саксофоніст Вілл Винсон (Wіll Vіnson), трубач Майк Родрігес (Make Rodrіguez), контрабасист Метт Бруер (Matt Brewer) і барабанщик Дональд Едвардс (Donald Edwards), – музиканти, які належать до покоління тих, хто утвердився на Нью-йоркській джазовій сцені в 2000-х роках. Спершу – в якості сайдменів, а потім і власними проектами, досягши певного міжнародного визнання.
Інакше кажучи, це команда майстрів, кожний з яких цікавий своєю індивідуальністю, яка проявляється насамперед у сольних імпровізаціях, у мистецтві музикантів вибудувати індивідуальне висловлювання й довести його до кульмінації. І тут важко когось виділити особливо, оскільки й квінтет у цілому, й окремі солісти зіграли потужно й соковито. Для глядачів фестивалю – це можливість познайомитися з новими іменами, оскільки всі, крім Миші Циганова (який виступав на фестивалі вже вчетверте), у Львові вперше.
Cricc Croos All Stars, фото: Андрій Оліфіренко – Fb page alfajazz
Знову ж таки, не можна не віддати належне аудиторії фестивалю, що зібралася в цей день на площі Ринок, і її вмінню оцінити індивідуальну майстерність виконавців. Кожне вдале соло викликало зливу оплесків, і в цілому реакція на концерт була доволі бурхливою, що дивно для такого зовсім нерозважального формату та свідчить про збільшення спільноти цінителів «прямого» джазу.
У подібному ж музичному ключі був витриманий виступ швейцарського квартету піаніста Каріла Бейкера (Caryl Baker) з партнерами: Доменік Ландорф (Domenіc Landorf) – тенор-саксофон, Еммануель Шнайдер (Emmanuel Schnyder) – контрабас, Луїджі Ґалаті (Luіgі Galatі) – барабани. Однак з тією різницею, що квартет існує вже десять років і віддає перевагу більш камерному й м'якому європейському звучанню. Такими, схоже, є смаки його лідера. Та на фестивалі квартет був суттєво посилений американським тенор-саксофоністом Чіко Фріменом, з яким він співпрацює не перший рік і записав уже два альбоми. (Цікаво, що перший альбом квартету називався Odessa.)
Chico Freeman, фото: Андрій Оліфіренко – Fb page alfajazz
Чіко Фрімен – видний представник плеяди музикантів ‘70-х, на яких вплинув Джон Колтрейн, а за стилем близький до таких саксофоністів, як Сан Ра, Арчі Шепп, Дьюї Редмен. Знайомство з Чіко Фріменом – це дотик до великої джазової традиції. Не дивно, що завдяки солістові звучання ансамблю в деяких композиціях починало нагадувати квартет Джона Колтрейна. Хоча в цілому домінував настрій, заданий лідером Карілом Бейкером. Це джаз спокійн розвинутої думки, що зовсім необов'язково досягає високої емоційної напруги, джаз, що не захоплює увагу, але потребує вслуховування. Тим дивніше, що емоції аудиторії іноді зашкалювали. Тож слова Чіко Фрімена, звернені ним до аудиторії, яку він назвав однієї із кращих у світі, цілком вірогідно, були не тільки компліментом.
Вечір третього дня був, імовірно, одним із найбільш очікуваних на фестивалі, незважаючи на загальну кількість довгоочікуваних зірок. Адже у фестивалях двох попередніх років брали участь два видатні кубинські виконавці, учасники легендарної групи Іrakere: в 2015 – саксофоніст Пакіто де Рівера, в 2016 – трубач Артуро Сандоваль. І от настала черга засновника групи та одного з найбільш віртуозних джазових піаністів світу Чучо Вальдеса (Chucho Valdes).
China Moses, фото - Юрій Яцкулич
Але першою на головну сцену в цей вечір вийшла американська співачка Чайна Мозес (Chіna Moses), дочка знаменитої Ді Ді Бріджуотер, що вже виступала на фестивалі три роки тому. Схоже, Альфа Джаз стає причетним до сімейної наступності поколінь у джазовій традиції. Поступаючись дещо за діапазоном можливостей своєї матері, Чайна Мозес має досить своєрідну, експресивну й навіть сповнену драматизму блюзової манеру співу. Однак для фестивалю співачка підготувала програму іншого стилю, так би мовити, більш шикарного. Представляючи першу пісню, вона назвала її номером із ще не написаного мюзиклу. Власне, і вся програма вечора була витримана в стилі мюзиклу або кабаре із властивою цьому жанру манерою сценічної поведінки: зухвалою, трохи розв'язною, впевненою у власній чарівності. Здається, співачці дуже хотілося розважити публіку й сподобатися їй і, здається, в цілому це їй вдалося.
Альфа Джаз Фест уже багато раз ставав місцем і часом, де і коли здійснюються мрії, які іноді плекалися десятиліттями. Автор цих рядків уперше почув музику Чучо Вальдеса й закохався в неї більше тридцяти років тому. Тож слово «довгоочікуваний», напевно, неточне. А точного не підберу. Говорити про гру Вальдеса дуже важко, тому що говорити про неї хочеться тільки в найвищих ступенях і порівняннях. Його музика – наче великий водоспад, який ніколи не зупиняється, й спостерігати гру струменів якого ніколи не знуджує. Здається, що це абсолютна межа джазового піанізму. Тому що насамперед – це повна музична й технічна свобода. Вальдес грає в будь-яких стилях. Хоча всі стилі, будь-які найпримхливіші імпровізації, будь-який хаос звуків, який миттєво, немов Великий Вибух, може створити маестро, повертаються до афрокубинських ритмів: ча-ча-ча, сальси, румби, мамбо та інших. Іноді це ще – танго й самба, тобто, весь спектр латиноамериканських ритмів, на які легко й природно лягає будь-яка джазова, або класична, або популярна тема. І які, в свою чергу, так само легко переходять одне в одне..
Chucho Valdes, фото - Юрій Яцкулич
У музиці Вальдеса немає границь між жанрами. Він любить цитувати: будь-які теми або уривки музичних творів – Бах, Рахманінов, Шопен, Beatles – зринають цілком природно. Здається, Вальдес може від будь-якої ноти та теми прийти до будь-якої іншої, і це буде несподівано та водночас гармонійно. Будь-який ритм переходить у будь-який ритм: танго в ча-ча-ча, ча-ча-ча в сальсу, і знову танго, а потім ще блюз і знову танго – і все це в межах однієї композиції. В своїх імпровізаціях маестро може нескінченно загострювати, нескінченно прискорювати, додавати контрасти, дисонанси, урізноманітнювати ритм, як завгодно далеко ухилятися від ритму своєї ритм-секції, ніколи не втрачаючи його з поля зору. Імпровізація Вальдеса – це безперервна кульмінація, яка сягає усе вище й вище. Але який би примхливий не був її хід і якої б напруги не досягав конфлікт ритмів, розв’язується все завжди без патетики й надриву – бавлячись.
Команда Вальдеса: Yelsy Heredіa, фото - Юрій Яцкулич
У цьому ігровому настрої Вальдеса підтримують його партнери: контрабасист Єлсі Ередіа (Yelsy Heredіa), барабанщик Хеорвіс Піко Міліан (Georvіs Pіco Mіlіan), перкусіоніст Педро Пабло Родригес (Pedro Pablo Rodrіguez) – самі хлопці лукаві й невичерпні. Якщо закрити очі, може здатися, що потрапив на кубинське свято, особливо, коли вони всі разом починають співати.
А ще про людську рису Вальдеса. Після концерту на бек-стейджі зазвичай збирається натовп любителів автографів, від яких менеджери зірок завжди намагаються їх вберегти. Тому автомобіль був поданий якнайближче до виходу. Але, почувши розпачливі заклики шанувальників, 76-літній Вальдес, який вже на той момент сів в машину і зачинив дверцята, майже вистрибнув з машини й, немов би підтанцьовуючи, попрямував до натовпу, підписав всім і пере фотографувався з усіма бажаючими. (До речі, наступного дня точнісінько таку саму сцену довелося спостерігати з Гербі Генкоком. Але так не бережуться далеко не всі зірки.)
Команда Вальдеса: Pedro Pablo Rodrіguez, фото - Юрій Яцкулич
Утім, головне враження, звичайно, музичне. Концерт Вальдеса – це безперервна включеність, коли кожна нота віддається вібрацією у всьому тілі і ти повністю належиш музиці. В цьому сенсі, за відчуттям єдиної розтягнутої миті й чуда, прошу повірити, це був один із чотирьох-п'яти кращих концертів за всю історію фестивалю. І той факт, що саме Чучо Вальдесу була вручена після концерту щорічна нагорода фестивалю «Золотий лев», звичайно, нічого не додає до його музики, але додає фестивалю.
Команда Вальдеса: Georvіs Pіco Mіlіan, фото - Юрій Яцкулич
На жаль, нам ніколи не побачити живцем гру Арта Тейтума, чия першість серед усіх віртуозів джазового піанізму є загальновизнаною. Проте – ми бачили Чучо Вальдеса!
08.07.2017