Люстрація в Україні – не очищення.
Це просто промивання мізків.
М.Т.
Усі їздять на модних роверах. Модерних. Я – теж.
Аж тут мій ровер раптом поламався.
Я був здивований: нові технології, нові рами, нові матеріали, зрештою – нововинайдений ровер! Їде – та ні, не їде – літає. Легкий, правильний, доцільний і новітній...
Так, я був здивованим, проте потребував засобу пересування.
Отож – поліз у підвал. Маю повагу до старих речей, зроблених ще у минулому чи позаминулому столітті: надійні, метал витривалий, деталі взаємозамінні, тривкі і досконалі. Можуть служити сотнями років – без "романтичного" перебільшення.
Отже, поліз у підвал – таку собі концентровану "пам’ять минулого", і витяг на світ Божий свою стару, колишню "Україну".
"Мій ровер був чорний”, як співала незабутня і давно забута Віка Врадій. Мій ровер теж був чорним. Але – добрим: мій колишній ровер, велосипед – моя стара, уже забута "Україна".
І я собі подумав: а, може, саме тепер, коли мені треба добратися з місця "А" до місця "Б", не тлумлячися поміж натовпом споживачів міського транспорту, не пітнівши у домовинах секонд-гендівських автобусів на львівських міських трасах (де кондиціонер при +35 (Цельсія! – звичайно ж) – це недозволена, з погляду окремо взятого водія, розкіш для "паса-жирів"). І де ані увійти в це пекло, ані – вийти (хіба ВИШТОВХАТИСЯ, ВИПХАТИСЯ, переступаючи через "члени" інших пасажирів до передніх "вхідно-вихідних" дверей, втративши при тому усі додатки до гаджетів на кшталт навушників тощо, а, може, і щось суттєвіше).
Думаючи отак, я перечепився у підвалі об коробку з книжками. Боляче вдарившись, зупинився, щоби прочитати, що на тих книжках було написано. А написано було: Теодор Драйзер. "Фінансист. Титан. Стоїк".
І я пригадав собі, що виніс цю коробку, забравши книжки з шафи, бо з’явилися нові видання і треба було звільнити місце у квартирі, щоби люди та книжки не конкурували за житлоплощу. За життєвий простір.
І я пригадав собі, як читав ці твори і як переживав над долею чоловіка, який, борючися за свої ідеї, намагався здобути (тобто, наголошую для тих, хто не читав, – ЗАРОБИТИ) кошти, потім їх правильно вкласти – побудувати залізницю у країні, де тої залізниці не було. Пізніше (пройшовши ще й в’язницю), він усвідомив, що його потуги корисні, проте у певному сенсі примітивні. Що є інші цінності й вартості у цьому нашому грішному світі.
Ґеній! Еволюція уклалася у тріаду. Три бажання. Трилогія бажань. А результат – одне велике розчарування.
Він дозрів, щоби стати стоїком.
Вам смішно? Вам уже смішно? І з цього фінансиста, й із класика світової літератури, який вважав за потрібне саме про це писати...
Нині хіба так: уже смішно. Але лише у нас. Лише у нас – НА СХІДНО-ЦЕНТРАЛЬНІЙ території. Інші – читають.
Так, про що це я? Ат: захопився спогадами, дивлячись на коробку із книжками.
Отож – витяг я свій ровер із глибокого забуття підвалу. Виніс на світло дня. Подивився на його стан: воно не їхало.
Змазка забруднилася, затужавіла – ото й не їде, подумав я.
І я собі подумав: брудна змазка – значно гірша від іржі. Брудна змазка м’яко і непомітно гальмує рух уперед, а ти й не здогадуєшся, що ж воно коїться... Бо нічого не діється.
Розкрутив ровера. Розібрав на деталі.
Зібрав ці деталі у жменю, та й... залив бензином: зробив ЛЮСТРАЦІЮ. ОЧИЩЕННЯ себто.
Відтак зібрав ті деталі знову, скрутив, як треба, та й змонтував цілий ровер. Тоді сів на нього і – поїхав!
Мій чорний ровер плавно котився асфальтом, ні – ковзав, а навіть летів бруківкою рівно і гладко: легко і доладно по наших українських дорогах! Віз мене туди, куди мені було потрібно, віз мене так, як я хотів, віз мене до мети. Моя стара славна "Україна"!
Повернувшись додому, глянув у мидницю. Під брудним бензином, на дні – брудний солідол – усе, що накипіло роками на тій моїй "Україні".
І все, що вимите тепер із моєї "України" – аби вона могла їхати.
***
Назавтра я пішов до адміністративного органу України (мало не написав останнього слова в лапках). Сів навпроти чиновника. Спробував говорити, тобто донести до нього свою "точку зору". Довести свою правоту.
Дивина. Я говорю українською. Він – теж. Ми говоримо ті самі слова. Ми їх вимовляємо так само. А фрази звучать цілком по-іншому.
Я намагаюся щось пояснити, роз’яснити, викласти суть свого бачення, переконати. Не йде.
Він мені теж говорить українські слова. На кожну мою фразу знаходить спростування і заперечення. На кожну мою фразу знаходить багатослівну відповідь, яка не несе відповіді.
І тут я собі раптом подумав, що хоч ми говоримо таки одною мовою і повинні себе розуміти, бо мова – засіб комунікації, спів-розуміння, доходження згоди, насправді ми говоримо ТАКИ РІЗНИМИ МОВАМИ.
Різними, бо я щось скажу – а він розуміє це цілком інакше. А я не розумію, що він хоче мені сказати, бо не знаю тої "знакової системи" слів і фраз, якою послуговується ВІН. Отож, ми говоримо однією мовою, проте водночас різними.
Парадокс?!.
Ні – закономірність.
На дні під люстраційним бензином залишився брудний солідол – все, що вимито роками із МОЄЇ "України" – щоб вона могла їхати.
Так, навпроти мене сиділа особа. Вона була одягнута у костюм від "...", мала на руці годинник (пардон, "котли") від "...", краватку від "...", мешти від "...".
Переконаний, що у "нев’їзній" центральній зоні у цієї особи стояло авто від "...". І через те, що воно, це авто, стояло у тій забороненій для в’їзду для всіх інших українців центральній зоні міста, ця особа почувалася повноцінною особистістю.
Навпроти мене сиділа особа з певним набором визначальних рис, які мали показати мені, ХТО ВІН Є.
Я цього не зрозумів. Я не зрозумів основного: як із ним говорити. Як спілкуватися. Про що з ним говорити. Що мало бути предметом нашої розмови. Про що, простіше кажучи, ми мали розмовляти. І якими словами.
Я цього не зрозумів. І це – винятково моя проблема. Моя, звісно, особиста.
***
СОЛІДОЛ?
Так: костюм і краватка... При зустрічі: "О, ти сьогодні – СОЛІДОЛ!"
І це звучить гордо. І це комплімент, який покликаний сповнити мене гордістю.
Отож, почнімо від початку.
СОЛІДОЛ – стопроцентно, стопроцентово – це частинка України.
Це – багатометрова квартира. Або квартири. Це – сотки і гектари. З будинками. І басейнами. Та й з іншими аксесуарами...
Це – приватна власність. Власна власність, якщо й незаконна. Власне власність.
Зрештою, це просто годинник, який коштує тисячі українців.
Ви здивовані?..
Учора була такса – скільки доларів за одного українця, нині такса інакша – скільки українців за один долар.
Це також і костюм. Є декілька прізвищ, на які ви покликаєтеся, коли приходите, щоби отримати послугу. Прізвища, ні – краще імена знайомих, знайомих знайомих, іще знайоміших наших знайомих, врешті – зовсім незнайомих, які мають стосунок до конкретної галузі.
А чи не простіше у цій ситуації не покликатися на цю пострадянську псевдокриптоономастику, а просто: приходити у КОСТЮМІ ТА КРАВАТЦІ.
Колись приходили у мундирі й у лампасах. Щоправда, з "мандатом". Нині – у "лампасному" костюмі та/або/і лампасній краватці. Прийшов, побачив/побачили і – "всьо понятно". Наступне питання: "Цена вопроса?.."
Отож: "чьорний нал", "чьорноє" золото, "чьорноє золото". Загалом – "брудні гроші". Брудний солідол.
СОЛІДОЛ – це власники сучасної України. Це – володарі нашої власності. І душ, як вони гадають (чи, може, все-таки – лише думок?).
Чи "галочок"? Які ми традиційно ставимо.
У всякому разі – це база, фундамент. Але водночас і ДНО!
***
Отож, прийшовши додому, я перечепився у коридорі за стару миску, як кажуть в Галичині, за мидницю. Оту саму, де на дні плавав густий масний шар брудного солідолу, який я перед тим щойно вимив зі своєї старої "України".
Узяв миску обіруч, та й пішов її утилізувати. Нижче поверхами мало не зіштовхнувся із сусідами, які мирно сиділи на виступі сходової клітки (вони на новий манір чомусь її зазвичай називають "клітиною" – бо так "тєпєрь нада"), причому один, за звичаєм, – навпочіпки. Курили дешеві цигарки без фільтра, щось наливали із малої плящини.
На чому світ стоїть матюкали "новиє понятія”. Проходячи повз, я навіть розгубився, бо зрозумів, про що ідеться (звісна річ – про "парядкі в нашей странє і што із етого будєт").
"Етот дурной СОЛІДОЛ – ти ж панімаєш, што я імею в віду, – так вот, етот дурной солідол нас всєх пагубіт. Всєх! А так всьо харашо складивалось. Дуракі! Нада же…"
А я собі подумав, що таки зарано виніс до підвалу коробки із книжками. Треба би їх зберегти для нащадків. Може, і знадобляться. Комусь, хто колись здогадається і пригадає, що саме потрібно було би читати... Нехай і через століття.
Щоби оцинізація понять і стосунків не сягала дна.
05.07.2017