Ті панове з Ляйпцігу і з Відня може не знають, скільки вони ясних хвилин приносять навіть не для німця своїми радіовими музичними понеділковими і вівтірковими зіставленнями. І це особливо тепер, коли життя таке важке, коли майже все довкола низьке і зматеріялізоване.
У таку пору єдиним моїм бальзамом є спів і музика, і це не поважні і сумні, бо смутку є довкола доволі та навіть не так в ясно освічених театральних чи концертних залях, бо часом годі дивитися на ту частину нашої публики, для якої "кожна ціна байдужа", а в тихій мешкальній кімнаті, в ясний червневий, переповнений пахощами квітучих акацій вечір перед радіовим апаратом. І коли з голосника рознесуться солодкі звуки віденського вальчика, вогнистого чардаша чи опоюючої неаполітанської пісоньки, людина забуває хоч-не-хоч про "денноє зло", піддається всеціло чарові золотих спогадів зі своїх юних днів, що на жаль, не вернуться вже ніколи, ніколи... І хотілось би часом продовжити, не знати на як довго, ту гарну трансмісію, кликнути тим панам при мікрофоні: "Заждіть ще, прохаю Вас; заложіть ще раз пластинки з Ерною Зак чи Беняміно Джілі. Влучіть ще раз велику чи малу радієву оркестру віденських фільгармоніків або Шраммель-квартет, той зі Сімерінгу, бо я так дуже хотів би догонити "мої літа молодії" на кленовому мості їхньої музики. Але, на жаль, радієва програма обчислена на мінути; якраз гонг подає десяту годину і треба ждати цілий тиждень на нову таку авдицію. А тимчасом воскресші спомини спати не дають...
IM PRATER BLÜH'T WIEDER DIE BÄUME...
А може вже тепер, коли пишу оці рядки, каштани Пратеру скинули, як у нас у Львові, багато-багато тисяч маленьких білих платків зі жовтими кружками в середині та застелили ними цілу головну алею від Різенраду по Фройденау, увесь Wurstelprater з його карузелями, гойданками, стрільницями, залізничками, рестораниками, може вже ті пахучі бозки в його затишних доріжках тратять свої чудові краски і пахощі, та тільки далекий ніжний тон скрипки або рефрен віденської пісоньки, тільки осяяна селединним сяйвом місяця ясна головка солодкого віденського дівчатка, що тулиться до свого урльопованого зі східнього фронту доктора, тільки усипляюча гра хвиль недалекого Дунаю, тільки запашний вітрець віденського лісу та запізнене тьохкання соловія пригадують, що над тим казковим, старим цісарським містом царить ще молода любка-весна.
Але вже розвиваються білі акації і пуки ясміну, вже Шенбрун, і Бельведер, Штадтпарк, Türkenschanzpark, Volksgarten, Kahlenberg, розцвілися різноманітними братчиками, тюльпанами, пеоніями і рожечками, вже панове Моцарт, Шyберт, Брамс, Гайдн і Йоган Штравс зі своїх пам'ятників, вже Міллєкер, Цірер, Лєгар, Кальман запрошують мене до гофопери, до віденського концертного дому і до театру "ан дер Він", а "дер айзерне Ман" з вершка головної ратушевої вежі прохає чемно, щоб я по білій "mit Оbеrs" в Аркаденкафе обняв своїм палаючим зором зі "Steferl'a" чи з Бельведеру це кохане місто, попив добрим австрійським вином смачний обід в "цум вайсен Ган" та опісля брав з цього міста повними пригорщами, що тільки дасться.
Так воно було колись, коли Відень, як столиця могутньої Наддунайської монархії, притягав своєю непереможною магнетичною силою всіх громадян цієї монархії від Сучави до Фельдкірху, від Ляйтмеріцу до Нового Базару, коли і я втікав хочби тільки на кілька днів до того міста усміху, що знає тільки людину, де все від звичайного вахмана до гегаймрата, відзначалося питомою віденською чемністю і ввічливістю, де мою людську гідність вповні шанували і не дивилися на мене, як на когось меншевартного, як на громадянина нижчої сорти, де не було славетної псевдошляхотської галицької бути, зарозумілости і бляги. І тому то кожний наш студент, кожний громадянин був такий дуже щасливий, як його поїзд переїхав довгий міст на Дунаю та наблизився до "Нордбангофу".
Вправді ми мали різні жалі, головно до Міністерства Внутрішних Справ і Галичини, де достойники із сусідського загумінка клали нам, де тільки могли, ковбки попід наші ноги, але віденський бюргер завсіди симпатизував з нашими еманципаційними змаганнями від ворожої нам кормиги. Однак несподівано прийшов день 28 червня 1914 р., що так фатально зазначився на долі нашого народу, і в часі війни, коли більшість нас молодих мусіла взяти в руку кріс, Відень остав для нас чи не єдиним островом, до якого могли причалити тисячі наших гонених, мучених й інтернованих громадян. Ми ж не знали ніякої іншої орієнтації, як на Відень, і здається за багато ідентифікували це місто з монархією, якої воно було престольним городом. Опісля почалися сумні для нас роки 1920—1939. І тоді, коли ми могли, хочби тільки на студії, втікали до цього міста.
(Докінчення буде)
[Львівські вісті, 01.07.1942]
(Докінчення)
Але не було воно таке, як передше. Нужда заволоділа тут. А рівночасно підгризало його, переважно, галицьке жидівське шумовиння, що втікло там перед московською окупацією і віддячилося гостинному містові в той спосіб, що захопило в свої руки усе його економічне життя, а навіть життя цілої мініатюрної державки, якої воно столицею являлося. Аж страшно було тоді дивитися на це прегарне місто. З одної сторони розвинене до небувалих меж паскарство і накопичення багатств в переважно жидівських руках, а з другої сторони пролетаризація найширших мас питомого віденського населення, проституція у нутрі і на зовні. Сум і жах, важкий тягар, закріпощення духа, доноси і переслідування в широкому масштабі. Аж врешті прийшов національно-соціялістичиий переворот з 11 на 12 березня 1938 і законом з 13 травня того року стала Австрія країною Великої німецької держави.
Дня 15 березня 1938 року міг вже фюрер заявити на площі Героїв: "Ich mеldе der Geschichte nunmehr den Eintritt meiner Heimat in das dеutsche Reich". А перед тою заявою фюрера міг останній австрійський канцлєр Сайс Інкварт сказати, між іншим, таке: "За що боролися віки німецької історії, за що безчисленні міліони найкращих німців проливали свою кров і померли, те, що в гарячій боротьбі було останньою ціллю, що в найбільше гірких годинах було останньою втіхою, це нині увінчалося завершенням. Східна Мархія вернулася до свого дому. Створено народну німецьку державу. Я завидую тим, що були в цей історичний день на площі Героїв!
І тоді двоє дівчаток вручили фюрерові в'язанку перших весняних квітів, а він погладив їхні ясні головки. І, здається, ніколи передше так весело не світило сонце над тим чудовим наддунайським містом і ніколи так гарячо не звepтали до нього своїх пупянок дерева Пратеру. Ніколи навіть за найкращих часів панування Габсбургів!
________
А ще недавно, коли нас усіх дома прибивало те страшне почування, що там не цілих сто кілометрів на захід, виріс над Сяном, височезний мур, якого ніяк переступити і коли мій Данко питався мою жінку: "Чи я колись буду мати змогу промуватися на тому самому університеті, що ти, мамо", ми, старі, відповіли йому твердо, щоб не завдавати серцю болю: "Так, сину". І коли у січні цього року, — я до нині не знаю для чого — не приняли моєї Оленки до гімназії, то єдиним приводом, з якого я вніс відповідне представлення до Дистрикту, було її спазматичне хлипання "що це тато — доктор, мама — доктор і вона хоче бути доктором, але тільки віденського університету".
Не знаю, чи тепер вдасться мені хоч на кілька день там поїхати, але прошу Господа, щоб дозволив нам старим бути присутними на промоціях обоїх наших дітей на тамошньому університеті, a безпосередньо опісля по святочному обіді Rаthauskeller, чи у Caxepa стрілити в Пратері хоч кілька разів до ціли, переїхатися всякими залізничними та "ручбаном" послухати "бавхреднера" і "Марксля", обійти на переконуюче запрошення: "Hereinspaziert, meine Неrrschaften", можливо найбільшу кількість буд, вивіндуватися "Різенрадом", вечором поїхати до Кобенцль і бути хоч пару годин так щасливими, як наші молоді доктори.
Те, очевидно, в товаристві свідка промоції моєї жінки, посла З. У. Н. Р. Сінгалевича.
[Львівські вісті, 02.07.1942]
02.07.1942