Делятин і Станиславів (тепер Івано-Франківськ) наприкінці червня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.
Продовження серіалу. Попередня серія – «Водоспад врятували, а гроші знайшли у стрісі»
Околиці містечка Делятин, розташованого в мальовничій долині Пруту, біля відомого вже на той час курортного Яремча, на початку ХХ століття потерпали від численних лісорубів. Недавно прокладена залізниця, яка у той час сполучала Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) із Ворохтою та Вороненкою, а згодом як Транскарпатська дорога з’єдналася у Ясінях з закарпатською колією, не лише спростила життя в Карпатах для любителів гірського відпочинку, але й заохотила масове вирубування лісів, бо тепер деревину стало простіше доставляти за призначенням.
«Вирубування старих, прегарних лісів відбувається тут у великих масштабах, тож ціле пасмо гір, зокрема, тих, що тягнуться вздовж колії, світять нині пусткою та мертвотою. Дерева зрубані, лише видніють голі гірські схили та блискучі біля їх підніжжя жовті стоси нагромадженого у величезній кількості лісоматеріалу, призначеного для тартаків, які працюють вдень і вночі», – оповідав про роботу делятинських лісорубів Kurjer Stanisławowski у числі за 30 червня.
На делятинських тартаках у той час з’явилася нова, значно потужніша техніка. В одному з нових парових підприємств пильне око тодішнього газетяра зауважило напис на одному з верстатів «Відень – Аустерліц», навіявши йому асоціацію з відомою битвою наполеонівських часів. «Поле битви заслане незчисленними трупами дерев», – зауважив він. Ще одну символічну назву, на думку дописувача станиславівської газети, мав розташований поруч із тартаком шинок «Камфора», де, «ніби ота камфора випаровуються заробітки тутешніх робітників».
Делятин у той час був доволі великим і заможним містечком, в якому проживало близько 6 тисяч осіб. Окрім лісозаготівель, тут також віддавна займалися видобутком солі, але австрійська влада всі маленькі солеварні закрила, залишивши тільки одну державну саліну. Оскільки місцева ропа мiстить сiрку, бром, йод і залiзо, її почали використовувати для лікування, створюючи в містечку соляні купальні на зразок подібних закладiв у Райхенгалi та Зальцбурзi. Делятинську ропу згодом також привозили до Яремча, де були облаштовані великі водолікарні.
Делятин. Купальня
«Якби Галичина не була Галичиною, а лежала принаймні сто миль далі на захід, Делятин без сумніву належав би до найбільш відвідуваних літніх курортів і приносив би прибутки його мешканцям, а здоров’я і розкішний відпочинок – тим, хто до нього по здоров’я та відпочинок прибував би», – наголошував автор допису, підписаний як М.В.
Можливо, й справді Делятин не перетворився у визначний курорт саме через своє розташування. У той час це був важливий транспортний вузол в Карпатах. Звідси відходила ще одна залізнична гілка – на Коломию. Окрім того, згодом тут збудували вузькоколійку (власне для потреб лісозаготівлі) до присілку Луг, яку після Другої світової війни використали радянські військові, облаштовуючи під’їзну дорогу до секретного об’єкта – складу ядерної зброї, приміщення для якого вирубали у горі московські метробудівці.
Зараз вiд колишньої слави лишилися тільки криницi з ропою чи, як тут кажуть, сировицею. Мiсцевi мешканцi здебiльшого беруть її для квашення капусти та солiння сала. Зрештою, у лісозаготівлі тут теж не сягнули якихось висот: збудований у радянські часи лісокомбінат хоч і вважався одним із найбільших таких підприємств на Івано-Франківщині, тепер стоїть пусткою та руйнується.
…Тим часом у Станиславові також відбувався жвавий залізничний рух. Наприкінці червня через тутешню станцію було призначено кілька додаткових пасажирських потягів з Коломиї до Львова. Однією з причин була природничо-лікарська виставка, яка відбувалася тими днями у столиці краю. Спеціальні потяги відправлялися зі Станиславова о 5.18 ранку і вже через три з половиною години прибували до Львова. Цікаво, що, як повідомляв Kurjer Stanisławowski, пасажири, які придбали квитки на відстань понад 50 кілометрів, могли розраховувати на 50%-ву скидку на вартість проїзду.
Ще один додатковий потяг відправлявся безпосередньо зі Станиславова і був фактично зафрахтований для перевезення учасників ювілейного зльоту «соколів» (членів польського спортивно-патріотичного товариства «Сокіл), запланованого на 28 червня у Львові.
«Із сьомого округу (Станиславівського) у зльоті бере участь 400 обмундированих «другів» [тобто, членів товариства. – Z], з яких понад двісті будуть учасниками показових виступів», – інформувала газета, зауваживши, що станиславівських «соколів» супроводжуватиме у Львові оркестр залізничників «Гармонія колійова».
У самому ж Станиславові також проходили інші урочистості, винятково військові. 14. полк драгунів, а також 24. і 58. піхотні полки, які були в той час розквартировані в місті, у четвер, 27 червня, відзначили річницю своєї участі у славетній битві біля міста Трутнова (у Чехії) під час австро-прусської війни 1866 року. Саме про неї розмірковував вигаданий кадет Біглер із «Пригод бравого вояка Швейка» як про битву, що не повинна була відбутися, а цілком реальний прем’єр Пруссії Отто фон Бісмарк назвав її «ляпасом прусському війську».
«З цієї нагоди згадані полки у супроводі музикантів пройшли парадом до латинського костьолу та катедральної церкви, де відбулися богослужіння, після чого в казармах було влаштовано офіцерський банкет та забаву для солдатів», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Вулиця Карпінського
Треба сказати, що у Станиславові австрійських вояків представники тогочасного польського істеблішменту недолюблювали. Про це свідчить допис до газети, в якому вояків різко критикують за звичку ходити на «шпацери» та фліртувати з місцевими служницями у велелюдних місцях. Анонімний дописувач нарікав, що під час таких променадів «оборонців краю» зі своїми «сердечними приятельками» у святкові дні вони переповнюють вулицю Карпінського, площу біля катедральної церкви та ринок.
«Визнаємо, що кожна людина має право на відпочинок, на використання приємності святкового дня, але ці величезні шпацери з нашими дамами від мітли та горщиків трохи ображають громадську пристойність. За містом є Пасічна [тепер – мікрорайон Івано-Франківська. – Z] й інші місця, в яких такі «полюбовні прогулянки» можна влаштовувати без образи пристойності», – писав Kurjer Stanisławowski, образливо наголосивши, що зовнішній вигляд таких пар негативно впливає на апетит і навіть може викликати блювання.
Поки ж станиславівські вояки влаштовували, як уміли, своє особисте життя, тутешніх школярів літо покликало у мандри. Як писала газета, з міста зник учень другого класу реальної школи Альфред Гунґендорфер, батько якого мешкав у селі Пасічна біля Надвірної. У Станиславові родина довідалася, що хлопець поїхав до Львова у супроводі ще двох студентів, «всі троє були вдягнуті в шкільні мундири, один з них є дуже рудим», зауважив Kurjer Stanisławowski.
Ще одного студента на ім’я Павло Крат також оголосила у розшук поліція. Виходець з-за Збруча, з «Великої України», він був одним із звинувачених у справі «гайдамацького нападу» на Львівський університет. Щоб уникнути судового переслідування, повідомляла газета, Крат утік до Швейцарії.
Колоритна постать Павла Крата варта того, щоби не обмежуватися написаним у польській газеті Станиславова. Після погрому Львівського університету наддніпрянський бунтар невдовзі опинився в Канаді, де продовжив діяльність соціалістичного активіста. Але в Країні Кленового Листа з палким революціонером поступово відбулася дивовижна метаморфоза, і через 16 років він повернувся до Галичини євангелістським пастором і майже до початку Другої світової війни (з перервами) розбудовував на Західній Україні громади Української євангелістської реформованої церкви.
В'язниця "Діброва"
Клопоти з утікачем мала й адміністрація тутешнього карного закладу під назвою «Діброва». 19-річний в’язень із Рави-Руської Михайло Дзівота, який відбував півторарічне покарання за крадіжку, накивав п’ятами. Сталося це, коли утриманців «Діброва» вивезли на польові роботи для потреб в’язниці.
А от звинувачений у причетності до крадіжки з поштового фургона Гринь Гаргат (саме так правильно пишеться його прізвище), вуйко раніше арештованого поштаря, Войцеха Павликовського, був звільнений після того, як дав покази, що допомогли слідству знайти більшу частину викрадених під час резонансного злочину грошей – 54 тисячі корон. «Гаргат є заможним ґаздою і володіє в Іваниківці 14 моргами поля [майже 8 гектарів. – Z]», – зазначав Kurjer Stanisławowski.
Але згаданий арештант Павликовський недовго залишався без компанії. Поліція затримала Івана Вацебу, ще одного поштового візника, який уже потрапляв у поле зору правоохоронців як спільник Павликовського, коли допомагав йому тратити гроші у місцевих борделях. Під час першого арешту довести вину обох поштарів не вдалося. Вацеба, як стверджувала газета, й тепер заперечував, що був причетним до крадіжки.
Продовження теми – "Випускні, зустріч однокласників і смерть від блискавиці"
02.07.2017