Ярина.

 

Повість.

 

Був гарний вечір весняний. Весна у нас все гарна і в жаднім краю она не така мила і привітна. Деинде зима не так сувора, осїнь не так сумна і розбудженє землї до нового житя приходить помалїйше, незамітно, а люде майже не бачуть єго, не можуть сильно почути. А у нас чудовий вид весни відслонюєсь, неначе на знак чародїйної палочки: нинї плинуть з гір потоки, вже трава зазеленїла над теплими жерелами, завтра піднялись трави по полях, на корчах ростуть бруньки, от уже і верби золотять ся; берези розчісують волосє і поважні дуби покривають ся листєм, котрих краску видко з далека і она цїхує пана лїсів. Хоч чоловік і привик до сего виду, а таки чує, як серце бє ся, коли єму ся молодість світа пригадає єго молодість; мусить идучи до працї, придивити ся зблизька, як розвиває ся житє у всїм, що єго окружає, і в таємній звязи з природою відмолоднїти, покріпити ся на хвилю. Нїгде мабуть нема такої весни, як у нас, так запашної, так ріжноцвітної, так звучної і веселої, так до серця промавляючої. Може она нам лиш такою видає ся, бо часто довго з поза снїгів мусимо єї виглядати, очікувати... А щож, як побачимо, як та весна в гарнім місци з завмерлого кістяка переміняє ся в образок, повний житя? Як же ту не усміхнутись, не задуматись, коли бачить ся, як нараз сухі, безфоремні дерева вбирають ся в зелену одежу, як під твоїми ногами маїть ся чорна земля, з невидимих корінцїв стріляють у гору цвітки, з невидимого пилу виростає листє; як воздух населюєсь гамірними птицями, нїмі і застилі води розпливають ся в воркотливі і блискучі филї; — як тут не радуватись тим чудом, що по тисячний раз повтаряє ся, а все здаєсь новим, все дивним і несподїваним?! Біда тому, хто не відчуває весни! Єму вже або житє надоїло, або він світови не потрібний; над ним або милуватись, або лякатись єго. Я не бажав би анї краю з безнастанною весною без зими, aнї товариства чоловіка, на котрім поворот тої пори не робить уже нїякого вражіня.

 

В гарній подільскій прогалинї сидів молодий чоловік, окружений весняним вечером, задуманий спокійно, задуманий глубоко. Весна, що кличе до житя дерева і цвіти, має той вплив на чоловіка, що будить у нїм вже тільки спомини, і то спомини з тих лїт, в котрих він найсильнїйше чув, найкріпше жив. Хтож не переконав ся, що запах розцвилого бозу, що спів соловейків, щебетанє пташок, далекій рев череди, випущеної на пашу, будить на веснї найбільше згадок і в памяти відтворює молодечі хвилї!

 

Ми не можемо відживати, як дерева новим листєм і цвітом, ми відживаємо споминами.

 

Околиця строїла ся, як гарна дївчина до церкви, яснїла свіжостю, дихала пахощами, гомонїла піснею людей і птиць. Глубокій яр подільскій залягала скрізь буйна рослинність, закрита від холодних вітрів, огріта сонцем полудня; змагаючи в гору неначе виривалась з тїсної землї, що держала єї в собі. До боків яру чіпали ся грубі дубчаки, гарно вигнуті берези, стрункі берести, випростовані і стрійні. Під ними терен заздрісник, змовившись з лїщиною, не хотїли поміж себе нїкого впустити: рідкій гліт, рідка калина або дика вишня вимкнули ся з их замотаних галузей трохи висше на вільний воздух. Низом на буйній земли під тїнею колючого терену розложилось зїлє і цвіти, приглядаючись сонечку тільки крізь малі віконечка межи галузєм. Ту скромна а запашна мелісса, червоний горошок, хміль, обвиваючій приязно дерево, поки єго не зсушить; сам маленькій, але з сильнии, далеким запахом і тисячі незнаних а гарних рослин — все то тиснулось одно попри друге, як Божій нарід тисне ся на Божім світї.

 

Вь глубинї яру стояв скромний домик, вкритий деревами, охоронений стїною прогалини. Два криві відвічні дуби з пнями, оброслими мохом, мов аксамітом, розводили над ним своє опікупче галузє. Від півночи сїрі утеси скал, вистаючи ту і там, покривали ся також мхами, а серед них росли молоді деревця і корчі, котрих зерно занесли вітри на утеси і котрих підрослий пеньок могли вітpи також вирвати. Потік, що з поміж скал ледви плив тоненькою cpіблиcтoю течією, спадав у вимите корито, котре, видко, тому кілька тижнїв було ширше, як тепер, бо пообривані єго глинковаті боки ще не мали часу порости травами. На право при домику стояв ще і другій домик під соломяною стріхою; оба окружав садок і пасїка, загороджена плотом з пнїв і галузя, що даремно силувались з весною віджити і даремно випускали зелене листє.

 

В глубинї поза домом у скали, в котрій видко було глубоку печеру, оброслу у входу хмельом, стояв розлогій самотний дуб: під ним мов би нароком кинена сїра скала була вигідною лавою до сидженя.

 

Висше на горі світив в промінях заходячого сонця хрест, збитий з двох дубових простих балків, пристроєний сухим тернем; знамя Боже, знамя, що на пустини заповідає чоловіка, поселившого ся ту в имя суспільности.

 

Під тим хрестом, на скалистім утесї, недалеко потока, cидїв той молодий чоловік в задумі, спозираючи на стїни зеленїючого яру, в котрім мешкав. Лице єго з ясною бородою, мужеске, поважне, гарне, було заразом і сумне; але сум той не був случайний, не хвилевий, не нагальний, а здавав ся давним, неначе услівєм житя. Сині очи навикли вже були пливати в слезї, замикати ся зі слезою, отвирати ся щоденною слезою і уста усміхнені лагідно, говорили своїм мовчанєм: не для мене світ, а таки я люблю єго! — На чолї висїла хмара, занавіса давного а незагоєного болю. Одежа того чоловіка була проста, а таки в нїй було єму гарно і до лиця. Мав на собі лїтну опанчу, сїру сорочку, червоний пояс, а з під полотняної шапочки показувалось зрідїле трохи, ясне єго волосє. Груди обпалені, зле закриті сорочкою, холодив вечірний вітер. Але він єго не чув; задуманий дивив ся, дивив ся видко на иншій світ, на иншій час, в далеку невидиму сторону, дивив ся серцем, а очи притім єму не служили. І в задумі від години майже він не порушив ся, не задрожав, не прижмурив ока, сидїв мов камінь: так десь душа від тїла відбігла. Думав так, як думаєсь на весну в самотний весняний вечір: о молодших лїтах, о безповоротній минувшинї, котрої лише тїнь маяла єму з далека, прощаючись з ним — на віки.

 

Ті останки житя — думав в дусї — не до мене они вже належать, а до людей; моїх було лиш кілька хвиль, на що менї по них здались останки? При тамтих все сїре, камінне, холодне, мов той камінь, на котрім сиджу. Я мов зголоднїлий гість на пирі, що дадуть єму спершу присмак, а потім з кождою стравою єго оминають. Він дивить ся, чекає, виглядає даремно — а ту вже черга на других. Бо й обманливеж то житє людске! Стільки обіцює, а ті цвіти обітниць першій приморозок зварить і они гинуть без слїду. Отже будьмо деревом, що не дає oвoчiв, а таки вирісши може на щось придатись: на будову для чоловіка, на охорону для птичих гнїзд — жиймо для других, жиймо для людей!

 

*) Повість "Ярина" се друга частина повісти "Остап Бондарчук", котру ми в 86 числї скінчили. Повість сю написав Крашевскій в Губинї ще 1849 р. і присвятив Осипови Корженьовскому, славному писателеви польскому.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 23.06.1892]

 

(Дальше.)

 

Дивна доля людска, — думав Остап дальше — в нїй криєсь якась невислїджена тайна Божа. Таже суть люде одні щасливі, а другі мов би від колиски призначені різні нещастя та заводи. Одним пливе стяжкою рожевою, другим струєю кровавою. Для чого? як би знати! Та Бог, що все урядив своєю мудростю, мусїв мати в тім цїль, мусїв зробити се добрим. І нам може колись з гори покаже ся се яснїйшим; може переконаємось, що так то й лїпше, а може й дякувати-мемо за муки та радуватись болями нашими. Хтож знає, чи ті, що ту на хвилю щасливі, не суть нещасливими в будучности, коли их се щастє земне одурить, привяже до землї, коли відтак в хвили прощаня з землею не найдуть крил, щоби підлетїти в небо? Моє житє тяжке — та чи менї плакати на него, чи менї жалїтись? Не знаю... Уродив ся я в нуждї, виріс сиротою, припадок добродїйною рукою вирвав мене зі стану звірини та піднїс до людского достоїнства; отворила ся душа моя, я побачив світло, — чиж можу я нарікати, коли тілько моїх братів боре ся у темнотї? Нї, нї! Нехай Бог благословить і вас, що дали менї не хлїб та одежу, а дорогу науку і думку неоцїнену — і тебе, Альфреде, що своєю приязню душу мою зростив, і тебе, — що твого имени сам перед собою сказати не смію, тебе, що глянула на хлопа, як на чоловіка, і тебе, що караючи і відтручуючи мене збудив у менї почутє власної гідности, пізнанє мого положеня, і всїх вас, котрих я стрітив в житю, вcїx, бо і заздрість ваша і ненависть принесли менї хосен. Нехай Бог милує і людей зичливих і ворогів моїх і подяка Єму за мій біль; бо в щастю може був би я забув про обовязки свої, був би знїжнїв і впав, а так терпінє дало менї збрую, дало силу і думку високу.

 

З одушевленєм плили думи у молодого чоловіка; але ось і здержав ся их потік, він зітхнув і слеза, з котрою боров ся, покотила ся по обгорілому лицю.

 

— Длячогож — подумав — серце тужить за молодшими лїтами, за нуждою, за тим житєм сирітским, котре попередило моє справдїшнє житє? Длячого рев тої череди зворушив менї серце до дна, викликуючи спомини про мої пастуші збитки? Длячого я плачу за моїм сирітством давним, за золотою нуждою моєю? Не знаю.

 

— A! — відповів собі — бо нема иншого щастя на земли, як надїя і привид щастя, відтак память на ті мрії, віра в них і нїчо більше... Нема иншого щастя.

 

Щастя велике, видумане, не було би трівке, і хто знає, може би ми, як в кaзцї про Мелюзину, побачили, як гарна єго стать перетворюєсь в гидку потвору, може би ми вже за житя і спомини втратили. Отже лїпше так, лїпше; так мусїло бути, чолом перед зелїзною конечностю.

 

З тими думками підвів голову і одеревілий з довгого сидженя, стряс ся, хотїв встати, та недалекій шелест вдержав єго.

 

Стежкою, що спадисто бігла в яр, отінений деревами, сходила біла стать дївчини: ясне зявище на тлї темного листя. І пісня з нею неслась, що раз тихша та тихша. То одною то другою рукою хапало дївча за гліг, за дубчаки, за берізки, щоби не поховзнутись та не впасти, і щораз швидше йдучи, скочила вкінци в долину та станула майже коло дуба, під котрим сидїв молодй чоловік. Побачивши єго, крикнула мов би налякана, почервонїла, розсміялась і пригладивши своє чорне волосє, почала оглядатись довкола, мов би шукала що кого, ще чого. Она не згубила нїчого в дорозї, але зажурена оглядалась та удавала, що чогось їй не стає.

 

Молодий чоловік — то був Остап Бондарчук, котрого перших пригод ви чей єще не забули. Побачивши дївчину він милосерно і цїкаво глянув на ню і мовою народною привитав ся з нею: Добрий вечір! — сказав.

 

— A! добрий вечір вам, — відповіла она все червонїючи та оглядаючись — ви ще під своїм дубом?

 

— А щож! Вечір такій чудовий, годї в хатї замикатись.

 

— Отож і я так, — перебила она — прибігла до вас звідатись, чи не потребуєте мене — до ваших коров?

 

— Спасибі тобі, Ярино, — відповів Остап — стара Лепиха вже мабуть давно их подоїла.

 

— Он як! — кликнула дївчина і з простотою плеснула в руки. — Ви вже, бачу, замовили собі стару Лепиху: но, то бутьте здорові, коли так. Ой якій же ти недобрий, мій Остапе, — додала міняючи що хвилї то ви то ти, мов не мала відваги на котресь слово рішитись — і того не хочете, щоби я вам віддячилась за те, що ви менї маму привели до здоровля.

 

— Спасибо тобі, Ярино, але ти сама одна при нїй, часу не маєш, в хатї все у твоїх руках. Як же би я міг позволити, щоби ти ще й менї служила та бігала так далеко?

 

— А чи то далеко? — живо відповіла Ярина, — чи то далеко? Через яр, поле, а там лука і дуброва, далї гребля і вже й село.

 

— А всего разом буде доброї пів милї.

 

— Де там! Вам то так здає ся далеко, бо мабуть від часу, як мати поздоровіла, ви були у нас щось лише три рази; а для мене то близько. Но, скажіть правду, — додала наближаючись — чи ваші корови подоєні?

 

— Не знаю, сказав Остап — та моя Ярино, тобі за тим бігати і не легко і — додав ще тихше — і люде готові ще поговорку на тебе пустити.

 

Ярина розсміялась і почервонїла заразом та плеснула знов в руки. — Мій Боже; як на мене то й на вас! А ви думаєте, що вас не шанують так, що нїхто й не посміє що злого про вас подумати? Киньте сю думку! От красше скажіть правду, я вам надоїла і ви волите Лепиху, бо Леписї дасьте молока, скажете "добрий вечір" тай годї; а я спокою не даю, мушу балакати, мушу зачепити, мушу хоч глянути, a се вас може й нудить!

 

Остап почервонїв і здвигнув плечима. — Що тобі в голові, Ярино? — сказав помалу. — Вжеж менї, що сиджу ту мов на пустини, мило з ким поговорити, мило до кого відозвати ся.

 

— Еге, зі старим яким зі знахором, або з таким, що давні часи тямить, а зі мною? (Притім здвигнула плечима). Но, та скажіть менї, чи корови ваші подоєні? Піду до обори та сама подивлюсь. А як там уже Лепиха єсть? Е, то нїчо! то я їй поможу.

 

І попри Остапа побігла жваво в город, що закривав обору. Остап лишив ся під дубом, зачав помалу проходжуватись по мураві та спозирати на гарну Ярину котра вже нераз оглянулась та усміхнулась до него.

 

Ярина справдї була гарна, хоч треба було незіпсутих очей, щоби доглянути єї незвичайну красу, бо єї вкривала незугарна одежа і занедбанє робучих людей.

 

Та красному у всїм красно і все до лиця. Мимо тїсної подільскої запаски, котра єї пишну богату стать робила виразною, мимо своєї грубої сорочки, мимо обпаленя, була она оріґінально і справдї гарною. Кругле єї личко хоч смаглаве, але повне крови і огню, червонїло живо; чорні очи горіли; носик у неї був малий, простий, гарний з роздутими мов у арабского коня ніздрями; уста вузкі, малинові, маленькі, а их прикраса, білі зуби при темнім лици здавали ся ще білїйшими. Густа коса буйна мов подільске збіже, обкручена довкола голови, обквітчана зїлєм, вінчала єї, так, як се видко на погрудях старих грецких моделїв. Та ще й руки та ноги були у неї малі і гарні, — що впрочім і у селян часто лучає ся — тільки они були занедбані; плечі мала мов виточені. Сама сильна і висока, а в пасї, обнятім червоним волічковим поясом, гибка і тонка, мов недоросла дївчина. З лиця видко було, що чутя у неї нагальні, воля сильна і розум бистрий.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 24.06.1892]

 

(Дальше.)

 

Ярина щезла за корчами, скакаючи через плоти, мов серна, а Остап знов задуманмй усїв під своїм дубом.

 

— Отсе — думав — оден з тих гарних диких цвітів, що трохи сонця, а розцвились би величаво. Та майже від матерної груди, з колїн матери мусила она скочити до працї; ще рачкувала, а вже учила ся служити. Промінь думки, коли засїяв в тій головцї, то хиба зіслав єго там Бог Ангелом-Сторожем, бо нїхто з людей нe подумав, що не досить їй поживи, одежі і сну, а треба їй ще й думки, світла, чутя, щоби в нїй засвітились, мов у лямпі...

 

А душа лине до того світла, котрого бажає, як дерева того яру підпосять в гору галузє і спішно ростуть, щоби видобути ся на сонце. Як она слухає, як ловить, як тямить кожде слово! як в нїй кожде зeренце розростає ся і розцвитає! Кількож то разів дивував ся я, коли по кількох днях повторяла менї мої власні слова, перероблені нею, сильнїйші здає ся і огнистші! Та якаж доля жде єї? Шумне весїлє, байдужій чоловік, пискляві дїти, недостача, праця невсипуща, ранна старість, сумна, холодна, cварлива...

 

Домавляв в душі ті слова, коли Ярина вибігла скоро з корчів і станула перед ним зі скіпцем в руцї.

 

— Нема і не було Лепихи — сказала весело, дивлячись єму в очи — навіть старий Йван признав ся, бо то такій добрий чоловік, що Лепихи не було ту анї разу. Дайте спокій, не замавляйте єї. Що то вам шкодить, що я собі що дня прибіжу і тих кілька коров подою. Менї то мило.

 

— Але такій кусень дороги ити що дня?

 

— Що вам до того? То за те я почую дещо від вас, а я так люблю слухати, коли ви говорите.

 

І закрила ся та спустила очи.

 

— А люде? — сказав Остап.

 

— Ну, вільному воля, нехай собі плетуть, менї байдуже.

 

— І замуж не підеш.

 

— Дайте менї спокій. Сто разів пішла би я, як би лиш хотїла, бо старого Кузьму люде знають, він помочи не потребує, а я у него одиначка. Та я сама не хочу.

 

— Чому?

 

— О то! — хочете знати? Ну, то скажу! Бо другого Остапа в селї нема! — сказала скоро і утекла.

 

На таку несподївану заяву Остап остовпів і станув на місци мов прибитий, засумований на довго. Хто знає, що в ту хвилю дїялось в єго серцю? Так прикро відкидати любов, той найдорожшій дар на земли!

 

Вже сонце скрило ся за гори і острий холод зачинав діймати, коли Остап вільним ходом прийшов до дому, але не увійшов в комнату, лише скинув шапку і усїв на порозї. Ярина вже смерком пересунулась через огород, видрапалась на стрімке узгірє по ледви значній стежцї і глянувши ще раз на Остапа, побігла скоро до села.

 

На другій день погідний весняний вечір знов озолочував яр з Бондарчуковим хутором живим промінєм заходячого сонця, а Остап вернувши з вандрівки по сусідних селах, в котрих мав хорих (бо з весною найчастїйше показувалась пропасниця), обтерши піт з чола, поставивши палицю в кут, пішов під дуба усїсти, спочити і думати по свому звичаю. Кілька разів кинув очима на стежку, котрою звичайно приходила Ярина і пocyмнїв, неначе бажав, щоби она більше не приходила, неначе єї веселість стискала єму серпе, єї вид мучив єго.

 

По вчерашнім так дивнім висказї думав, що она хоч кілька днїв не явить ся; та він не знав серця женщини, а вихований в містї забув сїльскі обичаї. Ярина зявила ся знов о своїй годинї, весела, як була вчера, спокійна і сама перша промовила звичайне: Добрий вечір!

 

Єї очи навіть смілїйше нинї повтаряли то, що уста єї сказали вчера. — Остап же був сумнїйшій і зажурений.

 

В єго серцю були лише холодні спомини, там не могло бути і не було пристрастного привязаня, бо він всїм серцем, всею думкою своєю любив вже одну женщину; найпалкійші чутя не могли розжарити того застилого попелу. Мимо того чув він якусь вдяку, чув приязнь і зичливість для женщини, котра єго полюбила. Він видїв від давна, з яким трепетом і поважанєм, з яким тихим одушевленєм нераз слухала она єго слів. Нераз заглянув він огонь в оцї єї, почув голос тремтячій, побачив румянець на лицю, але думав, що се она єго так дуже — поважає, лякаєсь, вдячна єму. Любов, що зявилась нecпoдївaнo на дopoзї єго житя, вже запертій в вузкі границї, була для него журбою і непотрібним тягарем, хоч він витав єї радо. Чим за ню віддячитись? що з нею почати?

 

Совість казала єму відкинути сю любов, а милосердє не казало; хвилю боров ся, а вкінци подумав так, як не оден: Се лиш хвилева вподоба; великі пристрасти рідко лучають ся; у людей низшої верстви ще рідше, як де инде. Они не мають часу думати, анї піддержувати огонь; тяжка праця боронить их від всякого терпіня — то мине.

 

І подвівши голову, усміхнув ся та відповів на привіт гарної Ярини: Добрий вечір.

 

Ярина як звичайно була уквітчана польними цвітками, свіжа, майже вистроєна. Она глянула на него горячо, з залицянєм і оперши ся о пень дуба, під котрим сидїв зачала розмову.

 

— Бачите, як я звинула ся. Скопала кусень города, висадила і підлила розсаду, наставила вечеру і лишивши єї матери, прийшла до ваших коров. Звідувала ся я у Лепихи, чи ви єї замовили, але їй Богу, она і не чула про се. Она вже й не здужає.

 

— Спасибо тобі, Ярино, але тобі се також за тяжко.

 

— Тяжке, бачите, лиш се, що не миле, — відповіла дївчина сміло.

 

— Ти така добра, моя Ярино, що тобі мило все кождому добро зробити.

 

— Думаєте, кождому? Нї, не така я добра. Одному робить ся, аби зробити, а другому робить ся з цїлого серця.

 

— Дай Боже віддячитись тобі за твоє добре серце...

 

Дївчина зітхнула. — Та чи я потребую вашої дяки?

 

Піднесла голову, дві слези закрутились в єї чорних очах, але она здержала их, заким упали і знов усміхнулась.

 

— Як менї схочете віддячитись, то тямте, прикличте мене і позвольте слухати вас, коли будете говорити довго, довго, довго.

 

— Про що?

 

— А про що собі схочете. Я люблю слухати вас, коли й не розумію. Коли і слів ваших не понимаю, то голос ваш звучить менї в ухах, мов найгарнїйшій cпiв птички.

 

— Спасибі тобі, — сказав з примушеним ycмixoм Остап — се твоє добре серце так віддячуєсь менї за матїр.

 

— За матїр! — шепнула тихо Ярина — нехай і за матїр. Та менї здаєсь, що і без того я би чула те саме, що й тепер. Се якось Богь зна' з відки прийшло. Вперід я лякалась, дуже лякалась; думала собі: такій розумний чоловік, то мабуть дуже страшний. А як я пересвідчилась, що ви і розумні і тихі та добрі, то й цїкава була дещо почути від того розуму — і от так помалу, помалу — а тепер колиб я вас довго не бачила, то було би менї тужно. А колиб хто сказав, що нїколи не побачу....

 

— То що, Ярино? Чей же то може бути? Я не тутешний і коли будь можу відійти.

 

— Не кажіть! По що таке казати! — кликнула скоро, а очи єї були сухі — то не може бути. Ну, а як би ти пішов де від нас далеко, то я за тобою.

 

— Жартуєш, Ярино, — сказав Остап, а в серцю було єму прикро, — а мати? а батько? додав лагіднїйше.

 

— Мати, батько, то правда! — відповідала она сумно. — Мати, батько, наша хата, поле — тяжко то покинути. А що би они без своєї одиначки почали? Ну, то як би я за тобою не могла піти, то би — от — і сама не знаю.

 

Відскочила від дерева, пірвала скопець і закривши собі очи, побігла до обори. Остап встав задуманий, сумний, майже розгнїваний і замкнув ся у своїй комнатї. В годину потім Ярина шукала єго під дубом, в городї, на порозї, закрала ся під віконце, побачила, як він сидїв за столом і додумалась, що утїкає перед нею: в тій порі, коли звичайно сидить на подвірю, замкнув ся в хатї.

 

— Так то! — шепнула тихо до себе. — Хоче, то не побачить мене більше, але я буду єго бачити.

 

І скорим ходом пішла в село.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 25.06.1892]

 

(Дальше.)

 

Остап перемучив ся в запертї до пізна і аж коли був певний, що Ярина мусїла вже відійти до села, вийшов своїм звичаєм на поріг, бо навик був до пізної почи сидїти на камени біля дверей в думах і молитві.

 

Зі всеї молодежи, що разом з ним учила ся в Берлинї, він може оден молив ся. Він був занадто розумний, щоби мав втратити віру, щоби найвисше добро чоловіка хотїв посвятити гордим а пустим розумованям. І здавалось єму, як богато иншим, що розум зовсїм не суперечить вірі, а віра не може проклинати розуму.

 

Місяць зійшов на небо і блїде єго світло побілило золотисті перед хвилею дерева. Чудово виглядав теперь яр зі своєю гущавиною, був таємним, повним тїни, серед котрої дрожали розкидані промінї Місяця. Тонкій ручай блестїв у темнотї, ловив ті промінї і грав ся з ними. Остап думав довго-довго і молив ся також, але по просту, по свому, перериваючи молитву, той злет душі до неба, задумою над собою. Північ уже надходила. Глубока тишина весняної ночи, таємна, чарівна, непокояча розливала ся довкола та аж лякала своєю невислїдженою великостю. Бог призначив той час на сон для вcїx творів, щоби им заощадити дум, які будить глухе та могуче мовчанє. Остап слухав власних думок. Нараз здалось єму, що з далека долїтає єго тупіт коней та гомін людей.

 

Не були то нічлїжане, бо в тій сторонї не збирали ся нїколи парібки з кіньми та волами, не було на чім пасти.

 

— Може хто їде кликати мене до хорого — подумав собі і пішов до дому.

 

Тупіт і голоси зближали ся помалу. Легкій вітрець, що вiяв зі сторони, з котрої йшов гомін, доносив виразно слова, котрі в тишинї нічній Остап почув:

 

— А не помиляєтесь ви, брате?

 

— Нї, пане, от ми вже й під яром.

 

— А єсть він дома?

 

— Мабуть єсть.

 

Останні слова заглушив тупіт коней. Пан питав ся по польски, а запитаний відпoвiдав по руски.

 

— Се до мене хтось їде. Слава Бoгy, що я готов.

 

Він станув в порозї. Ворота отворили ся і вїхав оден їздець, а другій ишов пішки та вiв за собою коня. Місяць освітив вїзджaючoгo мущину, убраного в темний плащ. Той здержав коня під ґанком, зсїв з него і мовчки ступав до хати. На порозї побачив Остапа, пізнав єго і кинувсь єго обнимати.

 

— То Альфред!

 

— Остапе, се ти! — кликнули оба разом.

 

— Що за гість! що за гість несподїваний, дорогій! — сказав господар, ведучи єго до темної ще хати. — Ти прибув до свояків, до знакомих і не забув про мене. Та чому так пізно?

 

Вже були в комнатї і двері замкнулись за ними.

 

— Якій же я вдячний тобі!

 

— Нe дивуй ся, aнї не дякуй — сказав гість сумним голосом. — Я приїхав до тебе нароком і пpивiз тобі не привіт від приятеля, а тягар на плечі.

 

— Тягар? Ти для мене тягарем? Ти невдячний, недобрий!

 

— Ой! не про себе я кажу — та пожди, не маю сили сказати тобі все нараз, нехай відітхну, спічну. Відправмо вперід чоловіка, що мене ту привів. Скажи єму, нехай мовчить, бо готові мене шукати. Нехай нїкому не каже, що мене ту привів.

 

— Як то? щож се? криєш ся?

 

— Утїкаю.

 

— Ти?

 

— Я. Иди, подиви ся, ти знаєш єго. Проси від себе, отут гроші для него — тебе всї люблять, для тебе будуть мовчати. Не питай мене, зроби так.

 

Остап стояв нїмий і не міг зрозуміти, о що розходить ся. Та хоч до тепер майже нїчого не знав, додумав ся, що Альфред хоче скрити ся. Отже вийшов.

 

Провідник був добрий єго знакомий. Відправивши єго, щоб спочив та поживився, заплатив єму і наказав, щоби нїкому а нїкому слова не казав, що до хутору завів якого незнакомого чoлoвікa.

 

— Ти би менї тим міг пошкодити — додав, числячи на любов народу до него.

 

— Будьте спокійні, жива душа знати не буде, — шепнув провідник і вийшов тихо.

 

Коли внесено світло, Остап аж здивував ся, так Альфред за той час, як не видїлись, змінив ся. Завчасна старість поморщила та висушила гарні колись своєю нїжностю черти лиця, котрі тепер стали острі і сухі та вкрились жовтою шкірою. На голові Альфреда зрідїло волосє і вже зачинало cивіти; лице запалось глубоко, очи погасли, а похилені плечі робили єго ще меншим.

 

— Що такого? — спитав скоро Остап обнявши єго скорим поглядом, і ycїв при нїм. — Скажи, прошу тебе, що стало ся? Я не можу стерпіти такої непевности! Що будь Тобі лучило ся, мусиш менї розповісти. Змилуй жи ся, говори скорше! Як позбудеш ся того тягару, то менї і тобі буде лекше.

 

— Менї? Може тобі, — не знаю, — сказав Альфред сумно. — Нам обом мабуть не скоро стане лекше, мій добрий приятелю. Та сказати мушу, потреба, отже слухай. Ми лиш самі, так буде се щира сповідь. Бачи мене? Трудно пізнати, як я змінив ся. Глянь на мене: се моє щастє такі слїди лишило на лицю.

 

— Не хули Богу, Альфреде! — сказав тихо Остап, стискаючи єго руку. — Коли ти нещасливий, то сам винен тому.

 

— Я не кплю собі, анї не хулю; — відповів поважно ґраф — нї, нї, я говорю щиро і кажу тобі правду. Я був і єсмь щасливий, а щастє моє мучить мене. Михайлина єсть найлїпшою в світї жінкою, ангелом доброти. Але коли що дня дивлюсь на се, кілько коштує єї моє щастє, бачить, на що мене грижа змінила? Гризуся і трую ся посвятою тої женщини.

 

— Она тебе любить.

 

— Она мене не любить і не любила, не могла любити — відповів суворо ґpaф. — Се одна з тих рідких жінок, що кохають лише раз в житю і то на завсїгди.

 

Остап спустив очи, почервонїв, удав, що не розуміє, і мовчав. Альфред говорив дальше:

 

— Але Міся мов свята. Коли раз присягла перед престолом жити зі мною, то сповняє свою присягу по геройски, мов мучениця. Жиє зі мною і лише для мене, хоч серцем єсть деинде. Бог дав їй потїху: дитинку; аж у колиски єї набрала она трохи сили. Так я показав тобі з під занавіси, котра для цїлого світа покриває наше житє, найважнїйшу частину того житя. Нїхто з чужих, крім тебе не прочуває, не догадуєсь, посудити єї не може о посвяту, так сповняє она свої обовязки з веселим лицем, з усміхом резиґнації і спокою. Я лиш і ти знаємо, що дїє ся в єї серцю.

 

— Альфреде, — перебив єму Остап. — Позволь coбі пригадати, що я тобі нераз ще в Беpлинї давнїйше говорив. Ви люде зіпсуті злою цивілізацією, привикли в кождім цвітї шукати хробака, що єго точить, вперід, нїж запаху та краски; в пилу чаші творите собі нераз потвори. Схорована уява ваша снує вам перед очима привиди та мари.

 

— То не мари! то свята правда! Що би я дав за се, як би то була неправда. Але досить того, серце в менї кровавить ся. Зваж тільки моє житє. Я не можу їй показати того, що знаю, як она терпить, і не можу єї потїшити. Люблю єї і все бажаю взаїмности, а на ту взаїмність я вже не маю надїї. Словом, я нещасливий. Від двох лїт стратив я всяку надїю, всякій проблиск надїї, що Міся змінить ся для мене. Она мене поважає, цїнить, але кохати не буде нїколи.

 

— Бідний Альфреде, як же ти хочеш, щоби тебе любила? Говориш, як би ти мав двайцять лїт.

 

— Справдї, дитинїю! Як я хочу, щоби мене полюбили, то я знаю! Так, як уміє любити і любить кого иншого. Знаю єї серце, бо я цїлі лїта слїдив єго, знаю.

 

— Говориж дальше — перебив Остап.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 26.06.1892]

 

(Дальше.)

 

— З веселим лицем, удаючи також часливого, терплю і мучу ся, цїлуючи єї руки з вдякою. Але ту — додав Альфред ударившись в груди — о! ту маю цїле пекло. Не дивуй ся, що коли я роздразнений, скажений, то гнїв на себе, свою заїлість виливаю на людей, як лиш можу.

 

— Щож они винні?

 

— Я знаю, що не винні, та в страсти чоловік не розважає. Я винен сам, то правда, та на кім же пімщу ся?

 

— По щож тобі мститись?

 

— Бо хочу пімсти.

 

— Мій Боже! Альфред, я тебе не пізнаю.

 

— Я сам не можу себе впізнати, aнї в зеркалї, анї в серцю свому.

 

— Бідний Альфреде!

 

— Шукав я тої дурної пімсти і напитав собі нещастє, що мене добиває. Всїх, що жили в сусїдстві, потрафив я обурити, звернути против себе, знеохотити, прогнївити. Зробив я собі ворогів подостатком — з людей, що мене окружають, і зі свояків подразнив ся я з всїми.

 

— Змилуй ся, Альфреде; сеж божевільність!

 

— Справдї, се божевільність. Я не вмію панувати над собою. Мучу себе і других. Божевільність, справдї так, та вилїчте мене!

 

— Хто зможе?

 

— Затруїв я собі житє і щастє; загородив собі дорогу. Я був би найшов собі иншу. Я єї не любив, коли з нею женив ся; а бажав єї, бо годї було єї дістати. Впрочім я не знаю нїчого, не розумію нїчого, я нещасливий тай годї!

 

— Чогож ти утїкаєш? чогож маєш крити ся? що се знов значить?

 

— О, се послїдне і найбільше нещастє. Я мушу і край покинути.

 

— Чому?

 

— От дурницю зробив — відповів Альфред понуро. — Я був гнївний, бажав на кімсь вилити свій гнїв; навинув ся менї під руку якійсь гультай, я плюнув єму в очи, той візвав мене на поєдинок, ми стріляли до себе і...

 

— Ти єго вбив! — крикнув Остап, заломивши руки.

 

— I щож з того! Убив! — сказав Альфред, здвигнувши плечима. — В тім тілько лихо, що втїкати мушу.

 

Остап стрепенув ся.

 

— І та кров не тяжить на тобі, кров невинна, кров братна!

 

Альфред склонив голову і зітхнув. Дотепер говорив мов би в горячцї, тепер же кинув ся на постїль і сказав:

 

— Не кажи, досить того.

 

По хвили піднїс поблїдле лице і говорив дальше:

 

— Я убив єго. Мушу втїкати, бо гонять за мною. В тих днях при помочи приятелїв дістанусь за границю. Але хоч би менї грозила і найбільша небезпечність, я не вступлюсь з відси так довго, поки ти менї не даш слова, що возьмеш мою жінку і дитину під свою опіку аж до мого повороту, аж до.... не знаю, доки, бо чи я верну?

 

— Під свою опіку! — кликнув Остап, як би не розумів — як то?

 

— Завтра відїзджаю я за границю, а ти їдеш до Скали, яко опікун Місї і Сташка.

 

— Я их опікуном? Що тобі, чоловіче? Глянь на мене! Що там поможе такій простий хлоп, як я?

 

— Ти зробиш усе, бо знаю, що схочеш зробити, що потрафиш. Маєток мій лишаю в як найгіршім ладї, процесів безлїч, люде злою адміністрацією панів управителїв знищені і з розпуки готові до бунту; сусїде неприязні, вірителї дошкулюють. Міся сама одна. Коли менї відмовиш, то ми пропали.

 

— Скажи радше: коли тобі приречу... Як же я міг би тому всему дати раду?

 

— Серцем, волею, розумом. Ти можеш, що схочеш.

 

— Я не розумію интересів, управи маєтком, справ, нїчого.

 

— Для тебе нема нїчого трудного.

 

— Що за дика думка, Альфреде!

 

— Так я помиляв ся, числячи на твою приязнь?

 

Остап замовк. Альфред глянув єму в очи і живо додав:

 

— Я тобі вірю, ти мене розумієш, я тобі зовсїм вірю.

 

— Але я собі не вірю — відповів Остап сумно.

 

— Повтаряю: ти сильний, ти можеш усе зробити, що схочеш; коли схочеш, то і нас уратуєш.

 

— То над мої сили; колиб я тобі давав надїю; то завів би тебе.

 

— Отже слухай, Остапе, — сказав ґраф підносячись — або останусь ту і засуджений піду покутувати на тяжке, понижаюче вигнанє, або з соромом утечу та покину все, що маю найдорожшого, на погубу, на нужду, на заїлість ворогів.

 

— Хочеш, щоб я говорив щиро? — спитав Остап.

 

— Говори, лише не вирікай ся мене, нас.

 

— Михайлина.... — сказав Бондарчук та не міг мовити більше. — Михайлина — голос завмер єму на устах.

 

— Любила тебе і любить ще — перебив Альфред — я то знаю, але знаю також, що найчестнїйшому в світї чоловікови віддаю в руки мою судьбу. Того я не лякаюсь. Хтож знає? Може через те, що кормила ся все идеалом...

 

Остап гірко усміхнув ся і докінчив:

 

— Справдї, може побачивши мене розсміє ся, здвигне плечима і буде вилїчена. Добра і гарна думка! — додав зітхаючи і сміючись заразом. — Стану перед нею так, щоби мене не могла любити, обкидаю себе нароком болотом, покажу ся їй холодним, байдужим, здурнїлим і она погордить мною.

 

— Ти би зробив се для мене! — крикнув Альфред в приступі радістного самолюбства.

 

— Для тебе? Нї, для неї лиш! — відповів Остап — для неї, бо я єї люблю, а она моєю не могла і не може бути. Зроблю се, а потім... утечу і помру. Чи будеш ще смів сказати, що ти на менї завів ся?

 

Альфред кинув ся єму на шию. Остап усїв безсильний на лаву і хапаючи голову в долонї, замовк.

 

________

 

Ледви засвитав на погіднім небі весняний день, а вже не прижмуривши і ока, по довгій нічній розмові, Альфред вибирав ся в дальшу дорогу, бо знав, що свояки убитого з пімсти будуть заїло переслїдувати єго, коли не втече за границю. По нічній щирій розмові і обіцянцї, котру на Остапі виміг єго приятель, він безсильний, з невірою в себе, сумний, дивив ся на виїзд Альфреда з заложеними руками і — здавалось — лякав ся тої великої жертви, якої від него жадано.

 

Альфред знав се і без упину то просив, то заклинав, то покликувавсь на приязнь і жадав певности та повтореня обіцянки.

 

— Слухай — казав він ще раз вже на відїзднім, тримаючи Остапа сильно за руку — ти дав менї слово, отже ідеш сейчас заопікуватись Місею і Сташком. Коли не схочеш того зробити, то погубиш их і мене. Крім тебе я не маю нїкого; ти для них і для мене свояком, батьком, опікуном, приятелем, всїм. Тягар великій, але і ти в очах моїх великій, ти двигнеш той тягар.

 

— Або упаду під ним.

 

— Не впадеш — сказав Альфред. — Не впадеш, ти сильний.

 

— Біг то знає — відповів сумно Остап, поцїлував приятеля та стиснув єго руку. — Їдь спокійний, зроблю все, що лиш буду міг, посвячу ся не оглядаючись на себе, на завтра, на нїчо. Коли тая жертва, як богато инших на світї, на нїчо не придасть ся, то не май менї того за зле. Беру за свідка Того, котрий все видить, що і крови своєї для вас не пожалую.

 

Мовчки обнялись оба ще раз і Альфред скоро відїхав, не хотїв більше й дивитись на лице приятеля, так не мило було єму видїти єго блїдим, понурим, суворим.

 

Остап лишивсь на ґанку, мов прикутий до порога, остовпілий, в тім станї утоми умислевої, в котрім тяжко позбути ся думок і прийти до себе. Майже цїлий день минув єму на роздумі о будучности, на розглядї паперів, які лишив Альфред, на плянах, на міреню своїх сил з тягаром, якій єму дістав ся в спадщинї.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 29.06.1892]

 

(Дальше.)

 

Під вечір, неподібний до себе cпpaцьований натугою думки і чутя, поволїк бідний Остап під свій дубовий хрест, глянув на той знак, представляючій нам щоденно велику жертву Божу, і рясні слези давно вже у него невидані, полились єму з очей, мов у дитини.

 

В глубинї своєї душі він кликнув: Ти, що найбільше посвятив ся, найбільше витерпів, навчи мене, що менї чинити. Ти бачиш, що менї не жаль нїчого, я дрожу лише перед величиною обовязку, але не лякаюсь єго сповнити. Прав мною, щоби я не захитав ся, не ослаб, не впав.

 

При тих словах кинув ся він на камінь безсильний, на впів омлїлий.

 

— Добрий вечір! — відозвав ся веселий голосок Ярини, котрий зaзвeнїв дико і суперечно з настроєм Остапа.

 

Він піднїc голову, глянув і не знав спершу, анї хто се говорив, анї що сказано єму. Потім вдивляючись помалу в усміхнене лице селянки, відповів їй на привіт, але так тихо, що ледви могла єго почути.

 

Легко могла она доглянути, що Остап не був в звичайнім станї душі: лице, очи, голос видавали у него незвичайне зворушенє, біль, утому. Глянула на него дївчина і зі співчутєм спитала:

 

— Що вам такого?

 

— Мені? нїчо, як бачите.

 

— Ой щось вам хибує! Чей же ви не хорі?

 

— Нї, нї.

 

— А щож вам стало ся?

 

— Що? так мов би нїчо. Жаль менї тілько того спокійного яру, тої тихої хатини моєї і вас всїх.

 

— Чогож жаль? — підхопила живо Ярина, присуваючись до него.

 

— Бо все то треба покинути.

 

— Як то? чому треба покинути? Я вас не розумію.

 

— Завтра, а найдальше за кілька днїв я поїду.

 

— Ну, то і вернете.

 

— Хто їде, той не знає, чи верне.

 

— Хиба ви далеко відїдете, на довго?

 

— Мушу.

 

— Е, то ви мене лише лякаєте, то не може бути, то не може бути, нї!

 

— А таки так єсть.

 

Ярина пустила з рук скопець, котрий держала, глянула остовпілими очима і крикнула:

 

— Як то? То ви справдї... то ти справдї відїзджаєш?

 

— І далеко і на довго — відповів Остап.

 

— А я! — крикнула дївчина — а я!

 

Слівце се вирвалось їй з уст мимоволї, скоро як думка, неспостережене і нею самою. Коли почула власний голос, засоромилась, спустила очи, почервонїла і заплакала, не маючи відваги вже анї підвести очей, анї відозвати ся; тілько груди єї двигались сильно від задержуваного чутя. Остап з жалем глянув на ню і думав щось, думав в собі, аж наблизившись до неї, взяв єї за руку і посадив на камени коло себе.

 

Се першій раз діткнув ся він єї руки, першій раз почулась Ярина так близько него і великій смуток, що перед хвилею вирвав з єї уст так многозначуче слово, стопив ся в безмежнім щастю. Якась мила божевільність завернула їй голову в очах єi ще від слїв вогких, потемнїло, уста усміхнулись, а руки під дотиком єго застигли і задрожали. А Остап? він був холодний, як камінь, на котрім сидїв, і дрож Ярини не перейшла до єго грудей, в котрих був тілько сум і жаль. Він лише думав і обчисляв щось майже самолюбно, а дївча анї не догадалось, що мало бути лише незначним колечком, потрібним до обороту задуманих ним плянів на будуче.

 

Соромлячись і червонїючи піднесла Ярина очи на него. Она сподївалась найти у него привітне лице і щире чутє, а тимчасом тілько холодна задума повіяла на неї з погляду Остапа. Знов огорнув єї сором, она скрила свої чорні очи і гірко заплакала. Перед хвилею була щаслива, а тепер бажала померти хоч у ту мить. Она зірвала ся з місця, та Остап здержав єї легко за руку.

 

— Ярино — сказав він тим голосом, котрого она все слухала, мов дитина слів любої матери, — я бачу, що тобі може хоч трохи буде за мною тяжко?

 

— Трохи! — шепнула дївчина з обуренєм — трохи, кажеш! По що жартувати? по що неправду казати? Я би — я би померти хотїла, колиб се годилось — так менї тяжко буде жити без тебе.

 

— Світ великій, людей богато; тобі так нинї здає ся, а завтра забудеш — сказав Бондарчук не без зворушеня.

 

— Дївчина не забуває.

 

— Поки любить — відповів сумно Остап, але Ярина не почула єго слів, так була занята своїм положенєм і зближенєм до него.

 

— Отже потужиш трохи за мною? — спитав знов.

 

Дївчина мовчала.

 

— А за місяць, за два, за чотири, з осеню прийдуть свати з сусїдного села, від війта, від Тимона, від старости, з богатої хати, від гарного парібка і Ярина піде замуж.

 

— Нї! — коротко а рішучо відповіла она, підносячи голову — не піду.

 

— А як родичі скажуть?

 

— Не скажуть, а як би казали, то до ніг им впаду і випрошу ся.

 

— А як пан скаже?

 

— Утечу, а замуж не піду.

 

— Чому?

 

— По що неправду казати! по що довше баламутити? — сказала горячо — не піду за нїкого, бо не піду за Остапа.

 

— Але Остапа не буде.

 

— Буду ждати, аж верне.

 

— А як би не вернув?

 

— Ну, та чи житє довге? Днї довгі, а житє кoротке — відповіла тихше.

 

— А як би він — сказав Остап з вагою, помалу — на відїзднім пішов до матери і батька та попросив их о тебе і запровадив до церкви?

 

Дївчинї забракло голосу. Она кинулась єму на шию і тільки крик дивний, дикій, неначе звірскій голос, вийшов з єї грудей.

 

— Послухай мене, — сказав Остап холодно і з якимсь смутком — ти будеш моєю жінкою, але на довго мусиш остати сама, бо я з відси мушу віддалитись, а тебе забрати з собою не можу — і не знаю, чи навіть верну.

 

— По щож той слюб? — спитала сумно Ярина — тільки побачити сонечко, а вже й ослїпнути на віки.

 

— Хто знає? може й верну, а тогди будемо жити ту на хуторі і... — Не договорив, бо то житє, котре для Ярини світило сонечком, для него здавалось чорною хмарою. Він заложив руки, зітхнув і замовк.

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 30.06.1892]

 

(Дальше.)

 

Ярина трохи не зійшла з розуму. В єї голові мішали ся чорні і ясні думки, надїї і страшні мари. Она не розуміла, що дїєсь з нею, не могла собі витолкувати слів милого, aнї єго обітницї, анї грозьб, що в них звучали.

 

Тимчасом Остап терпів і думка єго була деинде: він думав cобі: Анї в єї, анї в моїм серцю не погасло се чутє, котре звичайно молодість розпалює, a лїта помалу гасять. Ми надїялись, що забудемо себе, та годї. Ми обоє ще не так свобідні, так байдужі, щоби могли зближитись до себе, задрожавши, без небезпечности... Альфред сказав менї се аж надто виразно зі сто разів. Утїк з вірою в мене, отже я не хочу зганьбитись, не хочу єго звести. Щож чинити? Отже стану перед нею виновником, стану таким, щоби мене не могла любити. Покажу ся здичілим, заржавілим від самоти, байдужим; непевним минувшини, як би я єї нїколи не розумів. Покажу ся їй щасливим, поїду до ней вже мужем гарної Ярини. Она — погордить мною, буде милосердитись, та любити не зможе. Порівняє мене з Альфредом і серце єї нахилить ся до того, котрий поїхав?

 

Се холодне обчислюванє горячої страсти, котра дотепер кипіла в єго серци, була признакою найвисшої посвяти. Справдї лише велика душа була спосібна до такої жертви, котра собою обнимала цїле житє. Померти для кого в хвили піднесеного високо чутя далеко лекше, нїж з розвагою посвятити єму всї свої днї до могили, днї тужні, чорні і тяжкі. Єму треба було понизити ся тою посвятою в очах одної милої; а прочі лїта, які остануть ся, провести з Яриною, котрої не любив, для котрої був лише холодно-милосердним, а брав на себе обовязок зробити єї щасливою. Він думав притім, що для простої жінки до щастя не треба буде богато — троха независимости, свободи і гаразду, а часом пестливого слова.

 

На дві части розпалась тая жертва, сягаюча аж до могили. Від тепер не вільно було єму бажати анї спочинку, анї розради, анї слези. Він повинен був терпіти, удавати щасливого і з веселим лицем горіти на кострі, що наложив єго собі власною рукою.

 

Помовчавши трохи відозвався до Ярини, що плакала і сама не знала, чому. — Доки я не верну, ти останеш ту на моїм хуторі, будеш менї господарити і ждати на мене.

 

— Ту? — спитала она і усміхнулась трохи веселїйше — ну, то бодай се добре, та по що вам їхати?

 

— Треба, конче треба, не питай о се.

 

Дївчина здвигнула плечима.

 

— Завтра — додав Остап — прийду по тебе до вітця до матери.

 

— А й до пана! — тихо сказала селянка — таж без пана нїчо не буде; я одиначка у батька.

 

— Правда. Ту готова бути перешкода.

 

— І я так думаю. Кілько вже разів хотїли мене до другого села брати — давнїйше, поки я вас не пізнала! Родичі були би дали, бо таки добрі люде приходили, та пан не позволив.

 

— Чому?

 

— Бо одного робітника в селї мав би менче — відповіла Ярина — а наш пан великій господар.

 

Ніч надходила скоро і дївча пригадавши собі, що на неї будуть дома неспокійно ждати, порвалась з каменя і попрощавшись з Остапом, побігла, не довіряючи ще тому всему, що чула, що несла з собою до хати. Остап лишив ся на місци, користав з послїдних може, коли не щасливих, то хоч свобідних годин житя, в котрих міг бути сам з собою, з думками своїми і з незруйнованою єще минувшиною.

 

На другій день рано треба було вибиратись до родичів Ярини і до двора; треба було спішитись, бо по виїздї Альфреда зі Скали ждала там на Остапа жінка приятеля. Остап же постановив coбі їхати до Скали вже жонатим. Він сказав собі, що стане перед Михайлиною і добровільно обідре себе з всякої принади, яку міг мати в очах Місї; він бажав, щоб давне чутє в нових обставинах нїяк не могло віджити.

 

Отже треба було спішити ся, бо интереси Альфредові, покинена жінка і дитина, самі серед ворогів, потребували скорого ратунку.

 

Так скоро світ cїв Остап на свого коня і подільскими ярами та зеленими ланами поїхав до села, до родичів Ярини.

 

Застав их обоє у воріт хати, бо старий Кузьма, що лиш вибирав ся в поле і довбав щось коло воза. Жінка подавала єму в торбі xлїб з солониною і фляшку з водою, а донька стояла в дверех хати.

 

Кузьма був уже старшим чоловіком, лїт до пятьдесяти, плечистий, росту високого, на лици обгорілий, а волосє мав чорне, підголене. Спадистий вус робив єго лице поважним. Видко було, що житя єго пройшло на праци, бо знати було се і по змозолених руках, по обгорілім лици та по морщинах на чолї і на лици. Лагідний, покірний, не сягав він думками далеко в будучність, рад був зі свого житя і не бажав богато від долї; от коби тілько поле зародило, худоба не хорувала і торг вів ся! День за днем минав, а він про се й не думав, не дуже ломив собі голову завтрішним днем і все шукав чогось доброго для себе навіть в тім, що було єму прикре і гірке.

 

Жінку, незлу людину, та рухливу, неспокійну і невміру запобігливу, сварить він бувало все за те, що так без потреби клопоче ся, турбує ся, як яструб забере котре курятко, лякає ся завчасу і без потреби. Кілько разів Кулина зачала перед ним жалїтись, то він все одно казав: А Бог?

 

Кулина була суха жіночка, з живими дуже очима, розумним поглядом; але лице єї вкривали слїди недуги і журби, краску мала жовтаву, уста поблїдли і кашель переривав їй часто мову.

 

Остап зближив ся до них. Як лиш єго побачили, обступили они єго та витали кожде на свій спосіб. Кузьма усміхав ся широко і казав: Спасибі, таки ви про нас не забули! — А Кулина взявшись за голову, додала: і саме тепер не маємо єго чим приняти так, як годить ся і як би я рада. От нещастє!

 

— Ну, батьку, — сказав Бондарчук поважно здіймаючи шапку — служив я вам, як міг, а тепер я прийшов до вас з просьбою; не відмовтеж менї також.

 

Стара схопилась за лице: — Нещастє! Чого то він захоче? — Кузьма відкрив також підлисїлу голову і мнучи баранячу кучму в руках, сказав:

 

— Не годить ся так казати. Що кажете, то зробимо. Або то ми таки люде, щоби нас аж просити?

 

— Послухайте, одно слово і ви про все будете знати. Я вже забув старі наші звичаї і не маю кого післати, щоби як Бог приказав просив вас о те, о що я хочу тепер просити. Тому й прийшов я сам і з голими руками, хоч ту не о що будь розходить ся. Я люблю вашу Ярину і прошу вас дати менї єї за жінку.

 

Кузьма аж кучму з рук випустив, а стара сплеснула в долонї і звернулась ку донцї.

 

— Єй, та чи се правда? — кликнули обоє, а дївчина тимчасом сховала ся за угол хати.

 

— Вжеж, не годить ся в такій справі жартувати, — сказав поважно гість — поміркуйте, подумайте, порадьте ся людей, а що вам Бог скаже, то й менї відповісьте. Скажу вам щиро, що мушу з тих сторін виїхати на пів року, а може й на цїлий рік, не знаю. Перед виїздом хочу оженити ся, віддам вам свій хутір і будете собі на нїм тимчасом господарити.

 

— І жените ся і їдете зараз? — спитав Кузьма, щораз більше здивований.

 

— Нещастє! — воркотїла стара Кулина — от так зараз і покине бідненьку.

 

— Я мушу відїхати. Подумайте лиш і поміркуйте, що менї маєте сказати.

 

— Та що ту довго думати і непотрібно хитрити, — сказав господар, спозираючи на жінку, котра то з радости то з клопоту плакала — дурний би хиба вам відмовив. Таж то щастє, яке нам і на Великдень не снило ся.

 

І почали обоє обнимати єго та цїлувати.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 01.07.1892]

 

(Дальше.)

 

— Отже можу мати надїю, що менї не відмовите?

 

— Борони Боже! Як лише Ярина схоче, — сказала мати — то беріть єї в имя Боже, а ми поблагословимо. Тілько як я собі дам раду з весїлєм? — шептала тихо.

 

— Она і розумна і послушна дївчина — перебив отець — я о неї певний. Вжеж нїхто не відкидає доброго, коли єму само в руки пxaє ся.

 

В тій хвили Ярина явилась на порозї.

 

— А ходи но сюди, доню, — кликнув Кузьма — ходи но і скажи... Та по що єї й питати?

 

Кузьма глянув на доньку і сплюнувши сказав:

 

— Або то она вже не знає, о що ходить? Ой, ой! не дармо ходила до вас на хутір корови доїти.

 

І погрозив пальцем обоїм.

 

— Тільки ви, батьку, не думайте що злого, — перебив Бондарчук остро — не думайте! Ваша донька не знала би нїчого й до нинї, як би я їй сам був вчора не сказав того, а до слюбу піде з вінцем і красною стяжкою без сорому.

 

— Ну, то і за се хвалити Бога! — відповів старий — бо хоч би то й як гарно кінчило ся, а все таки маркотно би було, що кепско зачало ся, а люде показували би пальцями. Ану Ярино, кажи, або тебе...

 

— А я що маю казати? — I відвернула ся трохи до стїни та все з укоса позирала. А мати додала:

 

— Кажи бо! От клопіт, удає малу дитину.

 

— От вам щастє лучає ся — говорив батько — добрі люде просять о вас, то вжеж, не дурна відмовити?

 

— Як кажете, так буде — шепнула тихо.

 

— Добре сказала, добре! — обізвались обоє родичі.

 

— Та ми ту радимо — судимо, а що найпильнїйше забули! — сказав Кузьма і вхопив ся за голову.

 

— Клопіт! — говорила Кулина по свому звичаю.

 

— Щож ви забули? — спитав Остап.

 

— Ба! таж пан у дворі ще нїчого не знає!

 

— Чей же не заборонить?

 

— Бог єго знає! — відпoвів Кузьма сумно, а Кулина додала:

 

— От клопіт! Вже я знаю, що то буде клопіт.

 

— То моя річ! — сказав скоро Остап. — Коли тілько маю ваше слово, то по дальше поїду до двора.

 

І вже збирав ся всїсти на коня, але така скора сватьба без сватів, без чарки, без відпoвідниx промов якось не в смак пішла старому Кузьмі, котрий всї старі звичаї любив шанувати і не розумів веcїля без тих відвічних церемоній.

 

— Е! пождїть лише, бо — сказав, задержуючи Остапа — а щож бо так спішите ся? В дворі звичайно як у двopі, сплять ще на другій бік. А нам годї так розбити ся, не запивши справи, без сусїдів, без всего.

 

— Обійдемо ся, — відповів Остап, сумно спозираючи на Ярину — слово ми собі дали і досить; а вам, батьку, коли до плуга взяли ся, то й на поле можна би...

 

— Ви бо думаєте, що я вже так з дуже пильної потреби хотїв їхати з плугом в поле. Паробок же єсть, погонич єсть, хоч і оба наняті, бо мeнї Пан Бог свого хлопця не дав. Могли би они піти з плугом; і худоби не замучать, попасуть в пору, то знаю, — та чоловікови якось маркотно сидїти дома з заложеними руками. От, думаю собі, якось веселїйше вийти в поле і помалу за волами ходити, подивитись, як гарна земля крає ся і відвертає ся гладко, як птички Бог зна' з відки злїтають ся до скиби по хробачки, як то там в поли і на нeбі... Менї не неволя до роботи йти, єсть кому піти за мене, та я не люблю так як другі до гори черевом лежати. Чоловік при роботї стає лїпшим і якось єму на серци спокійно. Так нинї пішлю я хлопцїв, а з вами таки випємо по чарцї. Атже нам би і соромно було, без людей, без сусїдів, крадькома все так робити. І так не годить ся, таки доберу я вам добрих сватів і мусимо запити.

 

— Конче?

 

— А конче! — сказав старий уперто. — Що то ми? жебручі люде, чи що, що під плотом сватають ся? Е! таки треба по людски і не жалїти нїчого.

 

— Я певно не пожалію нїчого, мій Кузьмо, але бачите, я від тих звичaїв уже відвик, і менї пильно в дорогу.

 

— Дорога не втече! — сказав старий і пошкробав ся в голову, бо не розумів, чому єму так спішно. Та сказавши собі, що мабуть того і не повинен розуміти, пішов зa сватами, за горівкою, щоби все відбути по звичаю.

 

Бондарчука люде любили; тому й цікаві були на ті несподївані єго свати. Отже зібрались скоро потрібні і непотрібні і на превелику втїху Кузьми відбуло ся сватанє по відвічному звичаю. Навіть Ярина, що так і видко було їй з очей радість та пиху, удавала незле і смуток і упір. Того вимагав від неї звичай, той звичай, що то без него якось дивно і прикро.

 

Вкінци коло полудня, покинувши в хатї Кузьми всїх підпитих і щасливих, а Кулину дуже зажурену з причини сорокатої курки, котру треба було зарізати, Остап убраний досить гарно і вже не по хлопски, пoїxaв до двора. Він все, коли треба було, мав наготовлену другу одежу з иншого стану, котра єго зовсїм зміняла. Кулина казала, що Остап виглядав, як ясновельможний ґраф.

 

І справдї, глянувши на Остапа, нїхто би не подумав, що він з селяньского роду, так довге житє серед инших людей змінило єго вигляд, а наука, праця умислова виразно зазначилась на чертах єго лиця. При мужескім лици, при великій силї і відвазї, також велика доброта серця малювала ся на погіднім єго чолї і в синих очах. Хід, рух, поведенє єго не мали в собі тої несмілости, яку дає звичайно високе самолюбство, що лякаєсь упокореня на кождім кроцї. Він був смілий, бо все передвиджував і все був готов знести.

 

Перейдїм тепер до того двора, до котрого Остап їxaв, і загляньмо в єго середину.

 

На горбку коло ставу, серед густих зелених дерев, стояла палата; бо поверховий дім, обведений городом на спосіб анґлійскій, звичайно зве ся у нас палатою. З двох єго сторон, мов два рамена, виходили дві жовті офіцини зі стовпами з переду так, як і у палати. У входу в подвірє взносила ся величезна брама з лїхтарнями, з будкою для воротаря і золоченими головками на зелїзниx штахетах. Над нею висїла з одної сторони береза, а з другої шуміла чорна смерека.

 

В серединї межи офіцинами, палатою а брамою стелила ся зелена мурава, старанно стрижена; а простий компас марморовий вигрівав ся на сонци, не знати — по що, бо нїхто не питав ся у него о годину. Всюди було видко великій порядок і чистоту; та на порядок сей зуживано мабуть богато чаcy, сил і посунено єго аж до пересади. Стежки, що вели до палати, були заметені так, що і пороху на них не було, а дальші були граблями пописані в ріжні мережки. В ґанку мов на сторожи стояло мовчки кілька слуг в ґранатових фраках і жовтих камізолях.

 

Паном того села і кількох инших сїл, палати, офіцин і огороду, був оден з тих в нинїшні часи численних дорібників, котрі мають всї хиби давної аристократії ще й в пересадї, а не мають жадної з єї великих прикмет. Батько пана Суздальского був сином економа; сам займав ся интересами панів і вийшов на пана. Синови оставив два ключі, пів міліона капіталу і знакомости. Бо той, хоч син економа, оженив ся з ґрафянкою П., з котрою родина не знала, що зробити, бо в молодости лучилась їй якась пригода, а пригоду тую непотрібно розголосили...

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 02.07.1892]

 

(Дальше).

 

Уроджений з графянки теперішний дїдич Калиновець, Мишковець і Терногори числив ся вже до місцевої аристократії, чванив ся своїми гербами і дуже щиро зітхав над нинїшним упадком тої кляси, До котрої, як думав, мав право числити ся. Подружив ся з маючою панною, так гордою на своє паньство, хоч дїдо єї був також лише повномочником і жив свобідно та щасливо, господарював запопадно, дбав о найменші дрібницї; не диво отже, що й успіх з господарки був добрий. Всї обяви паньства і паньскости заховував він дуже докладно і певно нїколи не думав так богато о катехизмі, як о правилах такого житя, яке вів. Але по за сею занавісою крила ся в нїм скупість, лакомість, обава о втрату маєтку і горяче бажанє побільшити єго ще.

 

Пан Адольф Суздальскій старів ся помалу в тім безнастаннім труднім бою, бо і хотїв показати ся, та поставити ся, і лякав ся надрушити маєток. Коли вже мусїв тратити, то зараз старав ся сю втрату надоложити. Половину годин посвячував на панованє, пиху і граня принятої ролї, а другу половину на рахунки, дрібнички і промислово-господарскі спекуляції.

 

В часї тих подїй, що оповідаємо, пан Адольф мав уже сорок лїт з горою, мав жінку трохи від себе молодшу, сина в Берлинї і доньку з ґувернанткою дома. Чотири рази до року: на свої і жінчині имянини, на запусти і новий рік приймав у себе перші товариства і виступав по паньски, що тогди в єго мові звалось "від ананасів". А прочій час проводив на господарстві, їздив по хуторах або в гостину до сусїдів, щоби им показати величавий повіз, гарні конї і що року більше вибагливу ліберію, котрої найвисшим степенем були так звані фраки "від аксельбантів."

 

Як чоловік, пан Суздальскій був не злим; не був однак і дуже добрим. Часом мав і хвилї благородного та чесного зворушеня, але все псули в нїм два нагальні змаганя, суперечні між собою, одно до паньскости, друге до скупости, а більше може до хапчивости.

 

Жінка єго була о стілько щасливою, о скілько такою може назватись женщина, котрій на нїчім не збуває (при гостях то і на чулости мужа, що на велике свято являєсь також на світ), женщина, котра має трохи своєї волї а на вид то й цїлу свободу, котру чоловік в руки цїлує і пестить, а таки не любить; та знов і не бє також.

 

Дїти любив пан Суздальскій дуже, але також більше про око людске; бо був переконаний, що серце мягке то признака образованя, що cе належить до доброго тону так, як вразливі нерви. Виховував він их величаво, так щоб всї бачили, що не жалує для них нїчого. В серцю єго не було великого привязаня ані до жінки, aнї до дїтей, анї до нїкого; і він не був винен тому, бо так єго Бог сотворив, а обставини зробили єго холодним і твердим. А таки, як уже сказано, мав вІн часом добрі пориви, хоч і рідко се єму лучалось. Був холодний, та не доходив нїколи до скрайности, в котру легко міг би упасти иншій з єго вдачею; бо він дуже зважав на приличність. Сей божок нашого світа стояв єму все перед очима; на устах у него все було питанє: Чи се прилично? В думцї розважав він все, що приличне а що неприличне; а нїколи не розважив сего глубше і не спитав себе: чи то годить ся, чи не годить ся? З тих кількох слів легко зміркуєте, яким чоловіком був пан Суздальскій.

 

Два чи три рази передже Остап мав нагоду зблизитись до него. Вість про єго лїки розійшлась далеко. Ориґінальний вигляд, самітне мешканє, пустинничі звичаї будили цїкавість і він в очах людей став одним з тих чудесних лїкарів, котрі у всїх краях тягнуть до себе товпи народу. Нераз і з паньских домів присилано по него. Paз і пан Суздальскій візвав єго до хорої доньки, та Остап був тогди у недужої жінки, матери семеро дїтей, і відповів слузї: "Можете зачекати, або послати по иншого лїкаря. Пан найде их, кілько схоче, а убогій має мене одного. Єгo донька потрібна певно і світови і родичам, та пoтpібнїйшa мати сиротам."

 

Такої зухвалої відповіди нїхто не мав відваги повторити панови Суздальскому; та він уже й за те обурив ся, що Остап не прибув, і громи кидав на шарлятана, котрому вже ласку тим зробив, що візвав єго. Тимчасом Остап коли вже був певний о свою хору, сам пішки прийшов до Калиновець. Се втихомирило батька і матїр, а коли донька, котрій і так мало що хибувало, виздоровіла, хотїли винагородити єго по паньски, але він не приняв грошей.

 

— Я не потребую, — сказав панови Суздальскому — як менї коли чого нестане дома, то пришлю до вас.

 

Такій незвичайний поступок, противний всякій приличности, не міг нїкого так здивувати і зворушити, як пана Суздальского, що почитав прихильність і форму. Він оповідав про се широко, дивував ся і вкінци витолкував се собі по свому : ориґінальностію, прибраною для здобутя розголосу. Та коли по двох лїтах Остап жив дальше у своїм закутку так, як перше, то пан Суздальскій не вагав ся голосити, що він трохи несповна розуму. А таки візвано єго в друге до самої панї, а потім і до самого пана, котрий хорував на печінки, коли тілько не вдалась єму спекуляція так, як сподївав ся. Остап був в Калинівцях кілька разів, а все за дармо і все поступав собі досить гордо. Люде, котрі єму прецї якогось поважаня не могли відмовити, зачинали єго що раз менше розуміти. Таємність, якою він покривав ся, всїляко можна було собі толкувати.

 

Отже не без надїї ишoв Бондарчук до двора, а таки лякав ся відмови. Коло самих воріт показали єму, що я. в. пан находить ся в офіцинї на суботїшній сесії економічній. Там отже удав ся Остап і постановив собі ждати в передній так довго, поки не скінчить ся важна ся нарада. Єгo знали в околици; мало хто не дізнав від него помочи, всї єго любили; а що посуджали єго й о знахорство, то всї і лякались єго потрохи. Хотїли зараз дати панови знати, що прийшов, але Остап не позволив.

 

Сесія скінчила ся небавом і ясновельможний викотив ся з хати.

 

Була то стать досить прилична: не гарний, не поганий, не малий, не великій, не замітний нїчим так дуже, хиба може лицем задуманим і хмарним, котре мало бути "паньским". Пан Адольф Суздальскій взагалї подібнїйшій був до свого повномічника, як до себе самого. Убраний прилично, після всїх приписів моди, пори року і дня, трохи лисий, худий але кріпкий, блїдий, з простим виразом лиця змученого і несимпатичного, з устами віддутими, пригадував він актора малої трупи, що грає ролю ордерового пана.

 

Побачивши Остапа, приняв єго досить чемно, тільки здивував ся дуже, бо не сподївав ся такого гостя. Коли ще лїкар, витаючи єго, шепнув, що хотїв би поговорити з паном презесом (так єго звичайно звали) в чотири очи, то Суздальскій потеряний, хоч все пануючій над собою, запросив єго не до палати, а до комнати, в котрій перед хвилею відбула ся сесія економічна.

 

Хмарне лице вказувало на те, що ясновельможний був неспокійний і вже в думцї обчисляв, кілько то лїкар зажадає за всї незаплачені візити і кілько то єму для удержаня доброго тону треба буде дати, і як то невигідно платити все разом.

 

Перші слова Остапа потвердили хибний здогад єго, бо Бондарчук зачав скоро говорити:

 

— Я служив вам, пане, коли міг, а тепер я маю до вас просьбу.

 

— Зі щирого серця, пане, зроблю все, чого схочете. Щож ви скажете? — Се "щож ви скажете", вимовив він з очевидним страхом і неспокоєм.

 

— Я прийшов з дивною просьбою.

 

— З дивною, кажете? Я признаю ся... я думав....

 

Остап не дав докінчити і перебив єго:

 

— Прошу мене не посуджувати, що я прийшов упоминатись о нагороди, які ви мені давнїйше давали, а я не приняв, — за тих кілька хвиль, що я паньству посвятив — нї, нї, тут не о гроші розходиться.

 

— Не о гроші! Слава Богу! — подумав пан Суздальскій і осмілив ся. — А щож такого дивного? Що се може бути?

 

— Сядьте, пане, і позвольте менї також усїсти. Споро дороги пройшов я пішки, то й утомив ся. Скажу вам, пане, щиро, хто я і чого хочу.

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 09.07.1942]

 

(Дальше).

 

Новий переполох явив ся на лица сїдаючого пана. Дивна думка прийшла єму до голови, він обтер лице хусткою і зітхаючи замовк прилично, мов би з резиґнацією. Остап оповів єму коротко своє житє. На вість, що говорив з хлопом, що хлоп дотикав руки єго доньки і жінки, Суздальскій зірвав ся з крісла, почервонїв, але держачись границь приличности, не сказав нїчого неприличного.

 

Остап замітив се вражінє, але неначе не зважав на се й говорив дальше не встаючи:

 

— Для независимости в суспільности постарав ся я о увільненє мене від підданьства і будучи лїкарем войсковим, дослужив ся я того, що ви звете шляхоцтвом.

 

Почувши слова: "дослужив ся шляхоцтва", пан позначно усміхнув ся, здвигнув плечима, але сміх свій старав ся чимскорше затаїти і нїби то з потреби вмішатись в оповіданє, спитав:

 

— Але чим то я вам можу помочи?

 

— Се для вас дрібниця. Я хочу подружити ся з одною вашою підданою; розходить ся отже о єї увільненє, о ваш дозвіл.

 

Суздальскій на хвилю остовпів; він не міг поняти, як чоловік, що видобув ся з селяньского стану, хоче знов до него зблизити ся і наново з ним братати ся.

 

— Як то? справдї? — спитав.

 

— Справдї! — відповів Остап. — А що то вам, пане, після нинїшних звичaїв і рахунків і пересвідчень може зробити шкоду, коли я вам возьму вашу піддану, то я прийшов просити вас, приняти від мене винагороду за ню і за єї родину, котру я хочу викупити.

 

Дідич cпoдївaв ся, що Остап покличе ся на давні свої послуги; тому тепер на таку єго мову не знав, що й сказати. З одної сторони паньство шептало єму до уха, з другої сторони захланність, з третої відзивалась пиха, а найтихше, хоч все таки говорила і покірна совість.

 

— Як то, пане? — спитав Суздальскій — ви би хотїли менї за них заплатити?

 

— Коли того зажадаєте — відповів Остап.

 

— Та що се за дївчина? — спитав дїдич цїкаво.

 

— Ярина, донька Кузьми з Мишковець.

 

— Ярина Кузьмівна, а! знаю! — сказав пан. — Знаю, се має бути найгарнїйша в селї дївчина. Незле вибрали. Але там до тої хати треба би конче приймака, бо хата впаде.

 

— Отже коли-б упала, то я за се заплачу; она справдї впаде.

 

— Та — зачав Суздальскій, забуваючи про своє паньство, — того-б і почислити не можна. Числячи по три днї мужескої панщини — инші обовязки і не згадую — то вже маємо сто кількадесять днїв; а за кождий день лише золотого...

 

— Земля-ж вам остає.

 

Пан презес засоромив ся трохи, задумав ся, зажурив ся і вже мав відповісти по паньски, коли єму на думку прийшло, що в Мишківцях мало рук — і він кликнув наївно:

 

— Що то, одна хата в Мишківцях, то страх!

 

— Все дасть ся обчислити; пробуймо — перебив Остап. Пан знов засоромив ся.

 

— Але—відозвав ся з усміхом, вивченим як треба, — чиж то вам так конче женити ся з селянкою?

 

— Будьте ласкаві і не питайте. Що то кому шкодить, що куплю собі жінку? Пане презес, кажіть, що платити?

 

— Отже ви би заплатили?

 

— Я так готов заплатити, що вже й гроші маю при собі.

 

— Але того не було би мало — сказав дїдич, заглядаючи Остапови в очи.

 

— Як чимало то чимало!

 

— Гм, гм! Алеж то ви закохали ся! — Остап зітхнув жалко; а панови здавало ся, що й справдї згадав, здвигнув плечима і подумав собі: Ото би я міг єго натягнути, як би так у мене не було совісти. Але нї, то було би неприлично. Хоч то й хлоп, та все не випадає. Від мене не брав він нїчого за рецепти.

 

І знов він завагав ся і захланність піддала єму питанє:

 

— Но, і щож би ви наприклад готові дати за сю куницю і за тамтих людей?

 

— Що скажете.

 

— А як би так з тисяч рублїв, га?

 

І розсміяв ся знов та заглянув Остапови в очи.

— Я думав, що ви скажете що найменше два або три тисячі, розуміє ся за увільненє і poдичiв моєї Ярини — і се я готов був дати! — сказав Бондарчук.

 

— Що? три тисячі pyблїв за них? — крикнув пан презес і заломив руки.

 

— Не було би се дорого — відповів холодно Остап. — Таж за арабского коня платимо по кілька тисяч дукатів; чомуж би подільска дївчина хоч з тисяч не була варта?

 

— Як то? — дивував ся пан Суздальскій щораз більше та ледви міг запанувати над своєю захланностію. — Ви навіть маєте з собою готові гроші?

 

— Маю — відповів Остап, добув з пачки асиґнати і почав их числити. — Бачите, плачу сейчас, а ви, пане презес, також сейчас увільните их, правда?

 

На вид грошей дїдич був у великім клопотї. Взяти за чоловіка платню якось і незвичайно соромно і страшно неприлично; не взяти а стратити людей — тяжка уйма в маєтку; відіпхнути просьбу не випадало, бо єму був прецї чимсь зобовязаний. Що ту було почати?

 

Ще як би так по звичаю продавати землю, то що инше; тогди не продає ся людей, а радше певний чинш з землї; але ту мов товар продавати підданих і казати coбі за них платити?

 

— Колиж у Мишківцях людей так мало! — повторив задуманий презес.

 

— Про те лиш дорогі они.

 

— Справдї, пане, та я — продавати людей не можу, і закон менї заказує.

 

— Увільнити их можете, закон вам того не боронить, навряд заохочує к тому.

 

— За гроші?

 

— Як хто хоче.

 

— А ви би заплатили? — додав дїдич-недовірок.

 

— Не то, що заплатив би, але плачу сейчас! кілько дати? — спитав Остап, рахуючи в друге.

 

— Алеж то не можна, нї, прошу вас. Справдї — додав Суздальскій тихше — втрата для мене хоч мала та діймаюча, семя хоч і не численна, та все панщину робить і то тяглу. Ґрунт лишаєсь менї, та що я з ним зроблю? ґрунту маю богато. Спродати так людей, то только сміх з мене буде.

 

— Даю вам слово, що справа ся остане лише межи нами. — Ви их лише увільните і нїчо більше.

 

— А ви би нїкому й не сказали, що за них заплатили?

 

— Нїкому! І им самим! — відповів Бондарчук — бо скажу вам щиро, я не хотїв би людей засоромити перед людьми.

 

Презес нe зpoзyмів слів лїкаря, бо у него тільки й думки було, що гроші, і він очей не зводив з асиґнат.

 

— Отже як би то зробити? — спитав тихенько.

 

— Я вам плачу в чотири очи, нїхто не знає, нїхто не бачить. Ви, пане презесе, їдете зі мною до повітового місточка і зізнаєте добровільно, що родину сю увільняєте.

 

— Три душі.

 

— По вашому лише одна, старий Кузьма. Дві жінки не числять ся. Отже тисяч рублїв.

 

— Мало.

 

— Півтора? досить? Нї. Два — мало? — Отже три, кінчім уже раз, віддам усе, що маю.

 

Нараз пригадав собі щось презес, засоромив ся, пoміpкyвaв і сказав сміючись, та все ще спозираючи на асиґнати: Я жартував, жартував!

 

Відійшов від столика, вернув до него, пішов знов, зблизив ся, аж вкінци набравши сили, та споважнївши лицем, сказав:

 

— Я вам дещо винен. Ви бажаєте конче увільненя тих людей, а я грошей від вас взяти не можу. Ну, отже увільняю их. Що ви на те?

 

Він думав, що Остап кинесь єму до ніг, а він тільки поклонив ся і мовчав. Аж відтак сказав:

 

— Я вам, пане, вдячний на цїле житє.

 

Суздальскій скривив дивно уста, як би казав: Стілько лише! — та вже не цофнув ся.

 

— Всї кошти, — сказав поспішно — папір, просьби, податки ґрунтові і т. п., заплатите розуміє ся, ви.

 

Внук економа, син повномочника, так і явив ся з-за поволоки паньскої; він зpiкaв ся більшого зиску, та дрібного не міг попустити.

 

— Завтра буду в повітовім місточку, там покінчимо справу.

 

Остап відійшов. В серци було єму прикро від такої сцени; він не міг осуджувати того дїла, бо не було за що, а таки мусїв милосердитись над тим бідаком, що робив більше про око людске, а не по совісти своїй.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 10.07.1942]

 

(Дальше).

 

Кузьма приняв вістку про увільненє своєї родини з радістю, але в тій радости був і смуток, бо діставши волю мусїв він попращати ся зі старою хатою дїдів своїх, з полем, котре обробляв в потї чола, зі всїм, до чого привик з дитини.

 

Вертаючи до Кузьми Остап стрітив на дорозї жидівску бричку. В нїй сидїв старий жид, одягнений по старосвітски в жупан, запнятий на пентельки, а на голові мав ширококрисий капелюх. Побачивши Бондарчука, казав він здержати конї і при помочи молодшого жидка злїз з воза та повитав лїкаря з поважанєм і майже зі слезами.

 

Остап не міг собі єго і пригадати.

 

— Кількож то ви мусите по світї добра робити, — чисто по польски промовив старець — кілько то людей мусить вас благословити, коли ви забуваєте і про тих, що вам найбільше винні.

 

— Спасибі вам за добре слово, але я справдї не тямлю!...

 

— Нy, ну! я не гнїваю ся, я лише дивую ся. Вам вільно забути, але не нам.

 

— З відки-ж ви?

 

— З відки? З Бердичова. Як то, ви не пригадуєте собі Герцика? Ай-яй! а тямите ви: ви приїхали на торг на Петра, а менї мій одинак Ицко лежав уже на смертній постели і доктори єго вже покинули. Якась чесна душа сказала менї: Єсть ту великій лїкар, що лїчить зїлєм. I я попросив вас, щоби ви прийшли, і ви прийшли, сидїли цїлий день і ніч, аж мого Ицка вилїчили. Ви думаєте, що ми то могли забути? Ми давали вам тисяч рублїв, тисяч карбованих рублїв, а ви их не взяли від нас. Чи-ж то можна забути?

 

Остап зacмiяв ся легко.

 

— Чого ви смієтесь? Ай-яй! бігме ви, пани, жидів не знаєте. І жид має серце, і жид має серце! А дусить гроші тому, бо що варт був би він без них?

 

— І щож ви порабляєте ту, пане Герцик? — спитав Остап.

 

— Що роблю? Полагодивши недалеко интерес, я нароком їхав до вас з поклоном. Менї вже з ласки вашої дав Бог потїху і я маю від Ицка двоє внуків! І интереси добре йдуть, то я хотїв з вами побачитись і подякувати вам.

 

— То їдьте до мене, Герцик, я вас поведу на кони, бо инакше й не найшли би ви до мене дороги.

 

— А зі мною не сядете? Коня можна привязати до моїх, коли спокійний.

 

— I так добре! — відповів Остап і усїв собі коло жида.

 

Насамперед говорив Герцик о своїх внуках і о интересах, потім о торговли, дальше о політицї троха, вкінци коли вже злїзли з воза а Остап єму нечайно сказав, що має виїхати з тих сторін, то жид почав цїкаво випитуватись, куди і по що?

 

Годї було не признатись єму; притім прийшло і се на думку Остапови, що богатий жид може єму помочи; тому і признав ся перед ним щиро до всего і просив о раду.

 

Герцик замкнув ся на ключ, переглянув папери, реєстри, документи, рахунки довгів і за кілька годин здав Остапови справу з маєткового стану Альфреда так докладно, як би над тим працював кілька місяцїв. Остап здивував ся.

 

— Не дивуйтесь, — сказав жид — я на тім зуби зьїв. Ви думаєте: торговля та торговля. У нас з торговлї виходять і процеси, то треба і законів привчитись і неодного пана обчислити по судах. То менї не першина. — Отже говорив дальше — спис довгів то такса маєтку. Зле стоїть ваш ґраф, зле раду дати єму можна. Тільки грошей треба буде. Ну, ґрафови не дав би я, хиба на великій процент і на добру сплату; але вам дам обліґ Гальперна, що маю навіть при собі а процент заплатите менї такій, як будете могли. Не бійте ся!

 

— Алеж змилуйтесь! — кликнув Остап.

 

— Коли я не бою ся, то чого ви боїтесь? Я вам даю, бо знаю, що як ви лиш гроші покажите, то вірителї не схочуть брати і будуть просити, щоби ви их задержали. Ви зискаєте на часї, а час то все; дайте менї, пане, ще сто лїт, а я Бердичів куплю на власність. Ну, а як би ті гроші розійшли ся, чи то вже не найдете чим віддати? Я буду чекати і візьму від вас лише простий квіт. Вже я виджу по рахунках, по титулї того пана, що він за оден. У таких панів, заким маєток стратять, найде ся ще богато всякої всячини, то срібла, то витребеньків ріжних, що гроші коштують і хоч би их від себе кидати, то щось варті. Ви то все попродайте радше, як мають ліцитувати вірителї, бо чи не лїпшe самому продати то, що на нїчо не придало ся і без проценту лежить?

 

Бондарчук задумав ся, Жид зачав налягати і заким повечеріло, лишив силоміць майже вексель та записки, а сам поклонив ся низько і утїк за хутор.

 

При такій несподїваній помочи Остап міг тепер ратувати интереси ґрафа, успішнїйше, як би то міг був о своїх власних силах зробити.

 

Коли вже все було готове до весїля і пан Суздальскій підписать увільненє Кузьми з родиною, а заповіди були вже оголошені, Остап попросив священика, щоби з вінчанєм не ждав до недїлї, бо хотїв як найскорше виїхати. Вчасно поселив у себе на хуторі родичів Ярини і ждав лише, щоби виїхати — жонатим.

 

Ярина думала часом, що коли Остап так спішить ся, то він єї любить і щасливо усміхалась до судженого; то знов прочувала, що в серци єго нїчого для неї не було, і она попадала в розпуку та сумнївала ся. А що не могла знати, чому би він мав женитись з нею без любви, то частїйше віpилa в се, що він єї любить. Трудне було положенє Остапа, котрого гарна подільска дївчина, подібна до красного бодяка, що цвите на буйних ланах, за шию нїжно обнимала, гонила за ним та силувала єго виповідати чутя неймовірні та давати докази любви, котрої не було. Відіпхнути єї не мав сили і відваги; добровільно засудивши себе своїм положенєм на лож, він не вмiв удавати. Тому коли Ярина, мов дитина весела та щаслива, шукала єго та хотїла бачити також веселим і щасливим, то він не знав, що з собою почати і виглядав мов божевільний.

 

Перед самим вінчанємь неспокій Остапа зробив ся сто разів більшим. Коли вже мав станути у престола, то що раз острійше судив свій учинок і сумнївав ся, чи треба єму так робити, як робить, — але вже не була пора цофатись.

 

Поважний обряд вінчаня відбув ся в Мишковецкій церкві при натовпі цїкавих, по чім молодята на простім возї скоро відїхали на Бондарчуків хутор. Ту також зібралось гук народу: цїкавих і приятелїв, вдячних і дармоїдів; — всї прийшли пo давному звичаю з дарами до Остапа, або з добрими та щирими бажанями щастя. Всїх треба було приняти, погостити радше словом, як хлїбом. Вже вечір надходив і вже все було готове до дороги, а Остап не міг видобутись з поміж гостей. Ярина водила за ним неспокійно палкими очима, неначе прочувала утечу.

 

Спізнившись через женитьбу, Бондарчук мусїв спішитись до Скали. Він узяв старого Кузьму на бік і хоч той уже був трохи підпитий, почав з ним прощатись та толкувати єму по змозї свій виїзд. Старий слухав, слухав і не розумів, длячого єму так спішно; ще не прожив з жінкою і двох днїв, ледви з за стола встав, а вже втїкає, як би єго хто в шию бив. Нї він, нї стара Кулина, що повтаряла потиху "нещастє", не змогли зрозуміти того, тільки здвигали плечима і трохи не гнївались.

 

— Алеж то инакше не може бути, — сказав Остап острійше — я вам говорив про се ще передже. Я мушу їхати; ви жийте собі тут з Яриною і пильнуйте мого та свого добра, а я верну.

 

— І щож, думаєте таки справдї їхати, не дождавши завтра, не....

 

— Кінь готов.

 

— І не попрощавшись з жінкою? — спитав старий та покивав головою.

 

— Нещастє! — повтаряла стара та ломила руки.

 

— Покличте-ж Ярину! — сказав Остап.

 

Серед натовпу, незамічена нїким, висунулась Ярина через валькир і вибігла против мужа та обнявши єго за шию, пішла з ним аж до лави під хрестом.

 

— Ну, я хочу попращатись з тобою, Ярино! — сказав Остап.

 

— Попращатись? — сказала з недовірєм.

 

— Атже знаеш, що я їду.

 

— Справдї, ти казав менї се — завтра колись там.

 

— Нинї ще.

 

— Як то, нинї?

 

— Зараз.

 

— Зараз?

 

— Памятай же, Ярино, що ти менї присягла, як і я тямити буду, що тобі присяг. Чекай на мене, я верну.

 

Нїма, сумна і без памяти стояла панна молода, впяливши очи в чоловіка; в голові їй переверталось, крутилось, а а очах искри жаріли.

 

— Я верну небавом — сказав Остап. Та ще не докінчив тих слів, як Ярина з криком та плачем кинулась єму на шию та обняла єго так сильно руками, так пристастно, що Остап притиснений до єї грудей, не міг вирватись та на ногах вздержатись.

 

— Дитино не плач, — сказав помалу,— чейже ти знала, що я поїду, яж тобі заповів се заздалегідь. Чогож плачеш? Я верну і будемо жити разом, все разом.

 

Але Ярина не слухала, лише обнимаючи єго за шию, плакала та кричала:

 

— Я тебе не пущу, я тебе не пущу.

 

— Втихомир ся, прошу тебе, втихомир ся.

 

— Як менї втихомиритись, коли менї жаль, жаль, менї соромно і гірко. Люде пальцями показувати-муть і скажуть: Ось она, що єї вже першого дня чоловік покинув.

 

— Нехай люде кажуть, що хотять. Менї їхати треба і я поїду. Що людям до нас?

 

— Добре тобі казати, — відповіла жінка — тобі нї жаль, нї сором, нї нїчо; тобі все одно, але менї! діждала ся щастя тай иди з торбами. Нї, нї, я тебе не пущу.

 

— Бій ся Бога, утихомир ся, не плач, Ярино. Инакше не може бути. Я верну і не поїду більше з хати, останемось тут раз на завсїгди.

 

Она вже не чула, бо заходилась від великого плачу; побачивши впертість чоловіка, пустила руки і упала з плачем на землю. Дармо старав ся Остап потїшити єї, успокоїти; дармо прибігли отець і мати, нїчо не помогло. З тяжким серцем усїв Бондарчук на коня і покинув заплакану жінку під хрестом в долинї.

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 13.07.1892]

 

(Дальше).

 

В Скалї, маєтку ґрафа Альфреда, стояв дім єго на значнім горбку; у підніжа єго плила ріка. Єї спадистий берег, в декотрих місцях помалу схиляючій ся до води, гарно вбирав огород, уряджений колись на италійскій спосіб, а тепер на анґлійскій. Алєї дерев, давнїйше старанно обтинані так, що зображали святинї, обеліски і колюмни в зелени, тепер розростали ся свобідно і творили величаві темні улицї. Найбільшою прикрасою того місця були величезні дерева і чиста жива вода. Сам дім, довгій, вузкій, зoвcїм не гарний, але вигідний і чисто утримуваний, білїв з далека. Довкола огороду розкинені були господарскі будинки, а дальше шнуром тягнуло ся село з Деревляною церквою, з мурованою коршмою, з млином, ставом і куснем почтового гостинця, що туди переходив і на горбках вив ся поміж рядом розлогих дерев.

 

Ту жила Михайлина, жінка Альфредова, котра через недавну пригоду свого чоловіка остала зовсїм сама, без потїхи, без опіки. Заким розповімо, що дальше було, мусимо вперід запізнати трохи читaчiв з єї положенєм.

 

Ґраф Альфред, як ми вже дізнали ся з єго розмови, в наслїдок незвичайного пригнобленя впав був послїдними часами в роздразненє і нетерпеливість, в рід якоїсь божевільности, котра сталась причиною всїх нещасть і єго і жінки. Від двох лїт перестав працювати і не займав ся нїчим, не ткнув нїчого. Не бавило єго нї господарство, нї читанє, нї товариство, нї штука. То, що давнїйше було єго найлюбійшим занятєм, він покинув і забув. При жінцї був веселий, свобідний, на око щасливий, був для неї дуже кречний і навіть чулий; але на самотї або між чужими людьми, впадав він в чорну задуму або й найдивнїйшій стан горячковий. Він мовчав або їдко кпив собі, гнївав ся не знати за що, зачіпав не знати чому. Дозволивши своїм слугам правити майном, так як им подобалось, він зовсїм не дбав о підданих, не слухав их скарг, а коли вжe мycїв иx слухати, то відсилав их по раду до тих самих, на котрих ті скаржились. Користаючи з сеї недуги ґрафа, управителї маєтку надуживали вссго, знущались над людьми, збогачувались самі і знаючи, що нїхто их не покарає, стали дуже зухвалими. Занедбаний маєток погіршав ся незначно, але щораз то більше і вкінци дійшло до того, що банкротство було неминуче. Грабіжники спішились та захоплювали, що хто міг, заким вірителї прийшли забрати останки. І не лише власний маєток ґрафа, але й жінчин був також у такім сумнім станї. Добра ті, давнїйше окремі, злучено в перших лїтax по слюбі разом, щоби доробок був спільний і більшій. А тепер цїлій тій масї грозила публична продаж, до котрої першій почин мусїв дати банк, де Альфред залягав з ратами.

 

З одних сїл позичка сплачувалась що року, а другі, хоч не затягнено на них позички, то обтяжено приватними довгами і з давних часів і з того часу, як ґраф Альфред сам зачав господарювати та заглядати у все. Єму легко позичали гроші, тому і збільшив ся довг. Від тих довгів несплачувані через кілька лїт відсотки збільшали тягар на маєтку, що й так уже був в дуже лихім станї; а вірителї доведені до розпуки, ширили ненависть і загальну знеохоту, котра й зачала небавом переслїдувати ґрафа Альфреда.

 

Він як би не дбав о се, що єго стрітило, а навряд неначе шукав якої терпкої розривки в спорах з людьми. Коли явилась яка неприязнь до него, то він не старав ся єї знївечити або зменшити, а ще нароком дразнив і побільшав єї, всїм робив на перекір. Через те, розуміє ся, малі образи, лична знеохота то сего то того чоловіка, змінились в загальну відразу і ненависть до ґрафа. Вороги розносили про него найдивнїйші вісти і кождий ловив их сквапно; а ґраф поступав собі так, як би хотїв дати доказ, що все правда, що про него кажуть.

 

Суть люде такі, котрих сусїде та знакомі, не знати як і чому, силують ся найнесправедливійше их чорнити, а суть знов такі щасливі, що им все прощають і все их звиняють. З відки тая суворість і та лагідність? Нїхто ще не дійшов причини тому. Поворушна, як хмари, змінна, як облаки, безпричинна, як наглі бурі, опінія публична, котру дaвнїйшe звано Божим голосом, тогди лише справдї єсть судом Божим, коли єі голосять люде вибрані. У народів не так дуже просвічених, за те високо моральних, править она всїм і має добрий вплив. А у народів подразнених терпінєм, схорованих або зіпсутих, кидає ся она що дня з крайности в крайність, а засуди єї суть пристрастні, а через те звичайно й несправедливі. Без причини перекидає ся она з одного боку в другій; вчерашних богів валить і допче ногами; а що завзята і судить лише навгад, то рідко коли обстане за невинними. У сильних народів опінія публична більше підбурює, як знеохочує, радше хвалить, як ганить; — а у слабих, у тих, що впали, рада би мабуть все знищити, все похоронити, нїкому не простити.

 

У нас на жаль не подала она нїкому сили, а богато людям відобрала. Так було і з Альфредом. Спершу не дбав він про вірителїв, потім з погордою відопхав их, вкінци гордостію і добровільною неретельностію довів их до крайности — і се було певно першою причиною, що стратив добру славу. Вірителї з сильним криком станули на чолї ворогів ґрафа; а що не любив жити з сусїдами, то ті толкували собі се аристократичною пихою; вкінци острий і нечемний обхід з людьми попсував єго добру славу до тла.

 

Дійшло до того, що дїдич Скали не міг уже показати ся в більшім товаристві; всї майже доми були для него замкнені, а на кождім кроцї то хтось єму грозив то зачіпав єго. Через те й згинув молодий Людвик М., многонадїйний хлопець, що упав в поєдинку з руки ґр. Альфреда. Дуже дитинна причина була до суперечки. На баль в повітовім місточку, де мали приходити гостї лише за запрошенями, прийшов Альфред нароком, щоби кпити собі зі своїх ворогів. В лихім настрою засїв він собі гордо в кріслї, де перед хвилею сидїла панна, що пішла гуляти мазура з Людвиком. Занявши се місце случайно, Альфред не уступив ся з него, хоч панна перетанцювавши, станула перед ним, оглядалась та шукала крісла. Людвик пригадав дуже чемно графови, що повинеи уступитись з чужого крісла, та він в тих невинних словах найшов не мов кпини, і відпoвiв також з кпинами:

 

— Менї ту добре і я не встану. Коли вам подобаєсь, то можете собі принести инше крісло.

 

— Можу, — відповів молодець і почервонїв — але я не люблю, як менї хто се пригадує в такій спосіб, як ви.

 

— А коли ви того не любите, то що? — спитав ґраф.

 

— То попрошу вас ще раз: уступіть ся з крісла!

 

— Я не вступлюсь.

 

— Отже хочете, щоби я вас за ковнїр викинув? — крикнув почервонїлий молодець, в котрім закипіла вся кров.

 

На ті слова Альфред засміяв ся і тільки згірдно змірив Людвика очима від ніг до голови та плюнув єму майже в лице. Той блискавицею кинув ся на ґрафа і було би прийшло до коршемної бійки, як би притомні не розняли их та не втихомирили — поєдинком, що всяку дурноту людску має рішати.

 

На другій день від самого додня чекав Людвик на свого противника на могилках за мійскою брамою і діждавшись приходу Альфреда, упав смертельно ранений в груди єго кулею. Заким ґраф утїк, молодий хлопець помер, переказуючи чиленній родинї і так само численним приятелям, (бо вся молодїж любила єго по братньому) щоби пімстились за него.

 

Серед заколоту і розпуки в першій хвили, коли ще всї горнулись до Людвика, Альфред мав час утечи. Але коли братя, товариші і батько стямились, та почали убійника переслїдувати і він ледви вспів утечи перед погонею за границю. Альфреда загально ненавидїли, а Людвика всї любили; отже можна собі уявити, як сю пригоду всї собі витолкували, як єї оцїнено і які чутя она будила. Найдено найсправедливійші закиди против поєдинку і способу, в якій він відбув ся. Колиб не скора утеча Альфреда, то були би єго віддали в руки властей і всї були би так свідчили, що суд мав би єго за звичайного убійника та напастника.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 14.07.1892]

 

(Дальше).

 

На пepeдї прочих ворогів Альфреда стояв головний єго віритель, якійсь Иполит Темерка. Був то чоловік і з виду простаковатий і в обходженю невиносимий; часом упідлював ся так, аж немило було дивитись на се, а часом несказано був гордій на свої гроші. Не знати, з відки і родом був той обманець. Жив він з лихви, хоч мало хто і позичав у него гроші, хиба таки, що вже не знали, як собі порадити. Коли Альфред вернув з заграницї, то Темерка підсунув єму свої гроші, бо вже від року лежали у него без проценту. Про Темерку слава йшла, що він знає, кому позичити гроші, а він як раз тепер похибив і подвійно терпів: на кишени і на своїй cлaві та гордости.

 

Єго болїла не так може ймовірна страта, як радше упокоренє, що дав ся звести і обманити. Темерка казив ся на ґрафа: спершу хотїв приневолити єго до виплати звичайним способом, котрий єму нераз удавав ся: то єсть, впадав по просту до хати довжника, сварив ся, гнївав ся і кричав. Той спосіб тепер єму нїчо не поміг.

 

Ґраф казав єго викинути за двері і заявив, що заплатить єму, коли той зачне процесуватись. Тогди обманець почав мстити ся і справдї виступив против ґрафа з процесом. А що мав богато знакомих і острий язик і жовчи богато, то небавом зовсїм уже знеславив свого противника і підбуривши всїх, до тепер ще спокійних вірителїв, розяривши всїх знеохочених і заздрістних, зачав війну. Війна тая cтpічaлa Альфреда на кождім кроцї: у дверей церкви, де на него пальцем показували та звали банкротом; в місточку, де нанято жидків, щоби єму підкидали пашквілї, і нaвіть у власнім дoмі. Тягнулось се більше, як рік, і затягалось ще на довше, бо справу саму з тисяч причин можна було розтягати, відкладати, доповняти і продовжати. Темерка, певний о свій обліґ, не дуже старав ся по судах, а ceкpeтapі знали єго кишеню і раді з того, що дістали в свої руки, нароком робили єму збитки.

 

Крім справи з п. Темеркою, чисто обліґової, але замотаної через неформальности, Альфред покинув дома пять ріжних процесів, о границї, о придержуванє чужих людей, о суми евікційні, повиплачувані незаконно і о рахунки з якоїсь адміністрації, про котру і не знав. Неоплачений банк, незаплачені в части податки, не відданий в пору рекрут, незасипаний мaґaзин збільшали ще небезпечність, яка грозила маєткови. Вcї люде були від кількох лїт неплатні: декотрі нарахували собі значну суму за свою службу; одним словом, крайний нелад і руїна була в Скалї і прочих маєтках Михайлини та Альфреда.

 

Притім і остре обходженє з людьми довело их до такого розяреня, що леда хвиля могли стати непослушними; і се вже в части являлось кілька разів, лише карами та силою втихомирено их.

 

___________

 

Серед таких відносин Остап, покликаний Альфредом спішив ся обняти опіку над єго жінкою і дитиною та управу зруйнованого маєтку. Він знав по части, що дїялось у Скалї, але аж на місци пересвідчив ся о poзміpax свого посвяченя та о трудности свого обовязку. Він їхав з сильною постановою зробити все, що було в єго силї, для уратованя дорогих єму осіб; він вiз з собою вексель Герцика, весь свій зароблений гріш, свої сили, готовість до працї і посвяченє. Та коли зближав ся до Скали, коли з далека забілїв дім, в котрім она жила, коли подумав, що там ждала она на него, задрожав, втратив силу і притомність. Дармо старав ся виробити собі силу, відогнати чутє і терпінє, відопхнути нависні думки. Втомлений борбою мусїв здержати ся, щоби набрати так потрібної єму відваги і холодної крови. Через те й опізнив ся.

 

Вже вeчip був, коли по молитві та по сильних з собою боях, Остап принявши на себе холодний і дурноватий вид, одїтий недбало, сам не мов байдужій на все, прийшов до дверей двора в Скалї. Мимо чутя, котре в нїм тепер кипіло, він таки не без приязного смутку та жалю замітив всї признаки руїни та упадку. Люде ходили самопас сумні, горді, непривітні, нерадиві. Будинки непоправлені декуди вже валили ся, подобали на побілїлі пустки, огород позаростав хабазом. Тьма чорних жидів волочила ся довкола, обсїдаючи Скалу, мов ті круки, що злїтаються по стерво. Могильне мовчанє було кінцевою признакою сего скону маєтку. Лише сокира сторожа, котрий недалеко дому рубав старі вільхи в городї на паливо до кухнї, перебивала сю тишину, мов гук молотка, що забивав віко домовини.

 

Остапови стиснулось серце з жалю. Війшов до сїней і не застав ту нїкого. Довго чекав в передній комнаті, в незаметенім і запорошенім сальонику, заким відважив ся піти дальше. Вкінци заповіла єго панї слуга, а Михайлина казала єго просити до себе.

 

Она сидїла в далекій, самітній комнатцї спальній біля колиски дитини. Та як она тепер виглядала, як змінилась! Лише звинна, струнка і гнучка стать лишилась їй зі всеї давної дївочої краси, лише прозора блїдість красила ще єї лице; але румянець і усміх і погляд і спокій гарного чола, все одно по другім забрало і понесло з собою житє. Єї чорні, палкі очи здавали ся ще більшими в запалих повіках, але огонь их погасили сльози. Уста мала блїді, лице худе, а велика чорна коса неначе стягала своїм тягаром єї головку на рамя, на котрім перехилена лежала.

 

Замість румянця мармурова блїдість вкривала цїле єї лице; навіть на губах не було каплї крови і лише довкола очей була червона обводка, котра немов казала, що всю свою кров виплакала. В чорній сукни по шию, в чорній хустцї, з відкритою головою сидїла она похилена коло колиски та дивила ся вікном на недалеку воду.

 

Приїзд Остапа, о котрім знала, що приїде, не зворушив єї, не змінив виразу завмерлого лиця, не викликав і перелетного румянця. Коли хід єго почула у дверей, глянула на спячу дитину і піднесла відтак очи на него.

 

Остап прибрав поставу простаковату, відповідний до неї стрій і війшовши поклонив ся незугарно, а ще поганїйше усміхнув ся. Видко було, що Михайлина здивувалась, побачивши єго зовсїм не таким, яким сподївала ся єго побачити, бо як лиш кинула оком на него, то на хвилю почервонїла. Не сказала нї слова, лише показала єму крісло, але Остап не усїв.

 

— Та і давно-ж, давно, ми не бачили ся! — відозвала ся она перериваним голосом. — Правда? Вже кілька лїт буде! Віки неначе.

 

— О! давно, вжеж дуже давно — повторив Остап, граючи приняту на себе ролю.

 

Михайлина не зачула сеї буденної та байдужної відповіди; голос і слова були для неї дивні, она глянула і додала скоро:

 

— Ви застали мене так, неначе вдовою, а сю дитину сиротою. Нещасливий Альфред мусїв нас покинути, ми тепер самі, страшно самі і страшно бідні. З обовязку жінки і матери, хотїла я зараз по відїздї Альфреда заглянути в интереси наші, пізнати их стан — страшні они!

 

Остап мовчав, опер ся о стїну, руки заложив назад, і хоч думка та чутя кипіли в нїм, як вода на огни, на вид сеї жінки так зміненої, так очевидно позбавленої всякої надїї, втомленої, нещасної, то таки не дав він знаку нї своєї думки, нї свого чутя.

 

— Ви будете нашим опікуном і спасителем — правда?— питала Михайлина.

 

— Зроблю все, що буде можна, — шепнув Остап холоднокровно — все, що менї пан ґраф казав.

 

Михайлина не спізнала в гостю давного Остапа, так дивно він змінив ся, наклонюючи до сеї жертви і вигляд лиця і поставу і мову. Ся обмана, котра нас стрічає по довгій розлуцї з дорогими особами, до котрих прихильність в нашім серци дійшла до незвичайних розмірів, була незрозуміла ґрафини і кровавила їй серце. Приготовлена до приїзду Остапа, межи ним а собою поставивши колиску дитини, она уявляла собі єго все ще нещасливим, повним благородного чутя, смутним і зажуреним молодцем, тому й здивувалась, коли побачила єго холодно хмарним, байдужим чоловіком, що на ню дивив ся холодно, відповідав півслївцями і немов нїчого не відчував, а розумів мало.

 

— Невжеж я помилила ся! — кликнула она в душі. — Нї, нї! Він удає. На днї тої спокійної глубини таїть ся огонь, криє ся лячне чутє. Чи міг він так змінити ся, так постарітись, так забути?

 

І роздратована забула на хвилю про дитину, звернулась до него, глянула єму в очи з бючим серцем, а дрожачі єї уста спитали тихо і не сміло:

 

— Ви нас не покинете?

 

Звук єї голосу і вираз лиця, помішали уданий спокій гостя. Забилось у нїм серце, задрожали руки, заломились і цїле чутє, котре вІн таїв, вийшло на яву, а змінений і осяяний ним Остап, кликнув:

 

— Нїколи, нїколи!

 

В тім однім слові, повторенім майже пристрастно, віднайшла Михайлина всю свою минувшість. Збудилась любов, котрої дотепер не могла згасити, і їй здавалось, мов би єго що йно побачила. Однак дитина селяньска, призвичаєна за молоду скривати всї свої чутя, потрафила гет свій вибух придушити. і приказавши очам завмерти, поставі зледоватїти, вернув Бондарчук до давнїйшого стану, в якім явив ся при входї. Привид щез.

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 15.07.1917]

 

(Дальше).

 

Та хоч привид щез, Михайлина таки відгадала тайну і потїшена та спокійна, вже не звернула очей на него, вже не пробувала розбудити завмерлого. Розмова, перервана на хвилю, пішла знов звичайною ходою, широким шляхом буденних розмов байдужих людей.

 

— Ви не спізнаєте свого краю, — говорила Михайлина — так ту все змінило ся: і ми і ви і люде і сам край навіть. Окружили нас вороги заздрістні і нерадиві. Я не можу собі витолкувати, як Альфред міг собі натворити стілько ворогів. Бідний Сташко!

 

— Все дасть ся переробити; все забуде ся. Час, то великій лїкар.

 

— Час? Нї! — відповіла жінка. — Суть люде і чутя, котрих час не зміняє. (При тих словах она мимоволї зітхнула сама над собою). Та ви зістали нашим опікуном — додала она скоро — і я маю вже надїю на лїпшу будучність.

 

— І я маю троха надїї — сказав Остап — а коли горяче бажанє щось значить і служить до чого, то може сповнить ся хоч та одробина надїї.

 

— Таж я богато не жадаю — говорила Михайлина, спускаючи очи на колиску, — вернїть дитинї батька, успокійте нерадивих, оплатїть вірителїв, а нам нехай остане хоч би якій малий куток, бодай спокійний домик шляхоцкій.

 

Слези покотились по єї лици.

 

— Не плачте, пaнї! прошу вас, не плачте, — сказав Остап, котрий без зворушеня не міг на се дивити ся і чув, що се єго ослабляє — плач не помагає, а губить; ту треба відваги, витревалости.

 

— Ви за богато жадаєте від женщини — відповіла ґрафиня, котра збуджена зміненим знов голосом Остапа, глянула на него і побачила в нїм давну свою мpію. — Відвага, витревалість, се може не наші чесноти. Але я вже не так лякаюсь, коли бачу вас, пане, при нас; далеко менше лякаюсь, віpте менї. А притім я богато не жадаю; для Сташка лише якій будь кусник хлїба; він не буде потребувати богато; я призвичаю єго до убожества, то безпечнїйша буду. А я — я хотїла би лише (сказала роздумавши), коли би то можна, з останків маєтку спасти дім моїх родичів, де я так щасливо провела молодість: а проче все а все, і Скалу віддам без жалю.

 

Остап мусїв всї свої сили зібрати, щоби скрити се, що в нїм дїялось. Він дрожав, чув, що слабне, і лише звук голосу Михайлини доходив до єго уха, а слова незрозумілі перелїтали мимо.

 

— Панї! — відповів він тихо — я зроблю, присягаю, що зроблю все, що лиш буде можна, що менї скажете.

 

— Нї! я не росказую, я і просити не смію. Робіть се, що вам каже приязнь для Альфреда — і шепнула майже неврозуміло — і память на єго дитину.

 

Обоє замовкли. У ґрафинї котились слези з очей. Дитина пробудила ся і витягаючи рученята до неї зачала кликати до себе. Ґрафиня взяла гарного чорноокого хлопчика на руки і піднесла до Остапа. Бондарчук не мав відваги доткнутись дитини, бо якесь гірке, неясне чутє стиснуло єго за серце на вид сеї дитини, що тулилась до ґрафинї, обнимала єї рученятами та здивовано з ляком дивила ся на незнакомого.

 

— Поклони ся, Стасю! — промовила мати — поклони ся тому панови, що має тобі заступити батька.

 

— Ой, панї — сказав Остап з чутєм — я буду лише вашим першим і найбільшим слугою.

 

З тими словами ступив він до дверей.

 

— Ви вже відходите? — спитала Михайлина, побачивши, як той покірно поклонив ся і хотїв вийти.

 

— Годї час тратити.

 

— Я би хотїла з вами поговорити.

 

— То кажіть мене пізнїйше закликати.

 

При тім прощаню Остап знов видав ся Михайлинї чужим і иншим, як перед хвилею; знов постава єго і лице прикро ударили єї суперечностію з тим образом, якій мала в памяти. Та заким справдила своє вражінє, єго вже не було.

 

Лише Сташко шептав щось матери, та она єго не чула; цїла в собі задумана, зворушена, неспокійна, віддала дитину мамцї, а сама лишилась в кріслї неповорушно, засумована і мовчазна. Она не могла єго ще зрозуміти, а виречи ся не бажала.

 

З комнати Михайлини вибіг Остап до огороду, бо хотїв прийти до себе, хотїв зібрати силу і думки, щоби сейчас заняти ся величезною працею, що на него ждала; хотїв придушити чутя, на приказ свій охолонути і пійти запрягти ся до найтяжшої людскої працї, від котрої залежала доля матери і дитини. Велике, правдиве і благородне чутє має то до себе, що чоловіка, коли вже не раз на завсїгди, то бодай на якійсь час узброює, скріпляє і додає духа. В нїм найшов Остап ті прикмети, яких єму не ставало, і він з більшою відвагою звернув ся тепер до дому, а радше до двора пана управителя.

 

Бо управитель мав двір з огородом і будинками такими, що в не однім шляхоцкім ceлї нема таких; мав окреме господарство, послугу і жив як заможний чоловік, коли тимчасом маєткови пана єго грозила зі всїх сторін руїна. Користаючи з послїдних хвиль побуту в Скалї, не тратив він часу на дармо і сквапно занимав ся вперід власними интересами та господарством.

 

В подвірю, огороженім порядно штахетами, з зільником по серединї, кількох людей лежало під воротами і вижидали дармо від самого рана управителя, до котрого мали дїло. Кількох жидів сидїло при ґанку, а в самій комнатї балакав управитель з економом одного хутора. Непишна одежа Остапа впала в очи хлопцеви, що cидїв на ґанку, і він не виймаючи рук з кишенї спитав крізь зуби:

 

— Чого вам треба?

 

— Хочу бачитись з паном управителем.

 

— А що ви за один?

 

— Мій любчику, — відповів Остап — скажи лише, що я маю пильний лист від пана ґрафа і мушу єго пану Суслови віддати до рук.

 

— Лист від я. в. ґрафа? — спитав хлопець. — Абож то не можна менї єго передати? Я єго сам віддам, бо пан управитель не має тепер часу.

 

— Иди-но лише, иди і скажи! — сказав Остап помалу.

 

— А коли я знаю, що не має часу!

 

— Ну, то я сам піду пересвідчитись — сказав Остап сміло і ступив наперед. Хлопець не хотїв єго пустити в двері, Остап глянув на него так остро, що той не знав, що дїяти, і відступив, шемраючи щось під носом.

 

Управитель, чоловік уже пристаркуватий, котрий не з одної печи хлїб їв, а як другі казали, і не в одній печі палив, вчив ся колись у Піярів. Вийшовши зі шкіл, він довго і з трудом добивав ся першого свого хлїба, місця повномочника, вкінци доробив ся і грошиків, поробив богато знакомств і черево єго заокруглилось. Румяний, круглий, з великими ясними вусами, котрі єму остались з давних часів, з малими очима, з рукою заложеною за порозпинану камізельку, сидїв він у вигіднім кріслї при столї закиданім паперами. В порозї стояв покірно скорчений і збіджений економ. На вид входячого непочесного гостя, котрий не оповівшись, смів увійти до канцелярії, зморщили ся ясні брови повномочника, захмарились очи і він трохи підвівшись та відсапнувши, спитав:

 

— А ви за чим?

 

— Маю лист до вас.

 

— Алеж я занятий, по що було....

 

— То лист від пана ґрафа.

 

— Від ґрафа? А хоч би і від самого князя, то можна було заждати! — сказав пан управитель.

 

— Перечитайте лише, — сказав Остап — а пересвідчитесь, що я не міг ждати, аж ви будете мати час. — При тих словах віддав Остап лист і не питаючись, усїв на противлежній канапі та став приглядати ся комнатї.

 

Пан Михайло Сусел (ми вже сказали, що так звав ся пан управитель) розірвав печатку, глянув з під лоба на гостя і на єго сміле поведенє, зачав читати лист, заїкнув ся, ликнув кілька разів слину, чогось поблїд і відкладаючи папір на бік —

 

— Дуже вас перепрашаю, пане добродїю, — сказав до Остапа — та я не знав.

 

— Нема що перепрашати, я зовсїм не гнїваю ся.

 

— Отже то ви приїхали?

 

— Я приїхав обняти управу маєтку і всїх интересів; а що одно і друге потребує сейчас заради, як бачу з декотрих паперів, то прошу вас, пане, дати менї сейчас зі всего справу.

 

Пан Сусел, і так уже роздратований, зажурив ся очевидно ще більше; обтер чоло і заїкуючись сказав:

 

— А добре, дуже добре; то знаєте, пане...

 

— Дотепер не знаю нїчого.

 

— Справдї, я не приготовлений.

 

— Будемо собі помагати — сказав Остап.

 

— Бо то, бачите, менї я. в. ґраф у всїм вірив.

 

— І я сподїю ся, що ви чей єго не здурили.

 

— Бог свідком, бачите — позвольте, пане, — за хвилю буду вам служити.

 

Він покрутив ся і вийшов — як у всїх великих клопотах — порадитись жінки та попросити єї о поміч. А она вже нераз ратувала єго своїми краснорічивими устами та очима.

 

Остап знав уже наперід, з яким чоловіком мав дїло, тому усїв і ждав терпеливо, заким верне. З мови управителя пізнав він уже, як прийшов дуже не в пору для него. Треба було жадати від него чимскорше всїх паперів і рахунків, щоби ратувати по змозї маєток.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 16.07.1917]

 

(Дальше).

 

Чверть години не було пана Сусла; в тім часї настав великій заколот в цїлім домі. Фортепян, що перше відзивав ся сумними голосами, перестав звенїти; а люде почали бігати по подвірю і тихій гамір доходив з сїней. Пан Сусел увійшов знов до кaнцeляpiї з веселїйшим трохи лицем.

 

— Дуже вас перепрашаю, пане, та служба, ой! то, пане, зазнасьте самі, служба не аби яка!

 

— Хто єї старанно і coвіcтнo сповняє...

 

— Тож то й є, пане добродїю! Интереси, Бог вість, не з моєї вини — в дуже лихім станї. Слава Богу, що ви на себе возьмете той мій тягар. Я вже дальше і ради не годен був собі дати. Просив ся я, щоб мене з душею пустили. Між нами сказавши, довгів більше, як маєтку. Та щож я тому винен? Я. в. ґраф через свою недбалість... (Ту перервав він і з усміхом спитав:) — Можна вас, пане добродїю, просити на чайок до моєї жінки?

 

— Дякую гарненько, я не пю чаю, а менї пильно брати ся до роботи.

 

— Так, таки зараз? не спочивши?

 

— Зараз, пане, зараз.

 

— Але ми ту, пане, нї трохи не приготовлені.

 

— То нїчо не шкодить, я про такі форми не дбаю.

 

— Отже кажете прикликати офіціялістів?

 

— Вперід просив би я о папери і поясненє, які справи найпильнїйші.

 

— Папери, пане добродїю? Що до паперів, то правна частина их в повітовім містї, а адміністраційні, економічні і рахункові в офіціялістів.

 

— Але й у вас суть?

 

— Та може би cе на завтра відложити? Я казав би позбирати.

 

— Скажу вам щиро, пане, що я не можу і хвилї тратити. Завтра мушу їхати до повітового міста.

 

Управитель почухрав ся в голову, глянув уважно на Остапа, хотїв щось сказати, та не відозвав ся. Аж по хвили сказав:

 

— Бо ту, бачите, заким ви розглянетесь у тих замотаних справах... від чогож би нам зачати?

 

— Від чого хочете, коби тільки зачати.

 

— Ви не знаєте, кілько того, то страх.

 

— Я вже трохи знаю.

 

— А! то ще лїпше, ще лїпше! О! прошу вас, я ту здоровлє своє над тим стратив, вік свій, силу... так оно... а тепер, Бог видить, радо позбудусь того всего і пійду собі на спочинок.

 

Одні лише двері дїлили канцелярію від комнат до забави. Управитель відкашельнув сильно раз і в друге і з сїней вийшла дуже гарна білявочка, досить стрійно прибрана, і з милим, принадним усміхом глянувши на Остапа, стягнувши губи відозвала ся срібним голосом:

 

— Чи можна вас, пане, просити на суницї і чайок?

 

— Дуже вам дякую, панї; чаю я не пю, суниць не їм, а ми ту дуже заняті.

 

— Лиш на хвилину, то не на довго.

 

— Простїть, панї, що мушу вам відмовити; чуже дїло передовсїм.

 

— Та бо ви не ласкаві на нас — додав пан Сусел.

 

— Дуже вас, паньство, перепрашаю, та я справдї години маю почислені і сейчас мусимо занятись розглядом паперів.

 

Гарна білявочка досить хмарно і згірдно глянула на Остапа, покрутила ся і шепнула до мужа:

 

— Коли ви не ласкаві до нас, то я ту панам пришлю, — і з тими словами вийшла.

 

— Отже зачинаємо — наглив Остап.

 

— Отсе папери! зачинайте самі щасливо! — сказав придушеним голосом Сусел, а чути було, як єго перше лагідний голос ставав щораз ocтpійшим.

 

— Я би не хотїв сам без вас зачинати.

 

— Та по що дармо воду варити? Скажу вам щиро: ви ту приїхали непотрібно, бо вже ради не дасьте.

 

— Чому?

 

— Бо ту і чоловік, що на тім зуби зїв, не порадить.

 

— Отже що з того?

 

— Що? а що має бути? Продадуть, розуміє ся, маєток, з торбами пійдуть тай по всїм!

 

— А ви ту давно управителем? — спитав Остап.

 

— Чого ви о се питаєтесь? Десять лїт, пане. Та в тім не моя вина; я робив, що менї казали.

 

— I ви позволили на все, не старали ся нї звернути увагу ґрафа, нї помогти єму зичливою радою? видїли руїну, а не усунули єї завчасу?

 

— А менї що до того? Менї так казали і я робив так. А що по тім сталось, я й руки умиваю зі всего. Я ту нїчого не винен.

 

— То покаже ся.

 

— Що ту має показуватись? — спитав пан Сусел — нема нїчого і не буде нїчого.

 

— Отже як вам здає ся, що менї робити? — спитав з насмішкою Остап.

 

— Робіть собі, пане, що хочете. Моя рада: не вдавати ся не в свою річ, бо ту ви не дійдете нїчого, нї початку нї кінця.

 

— Спробуймо — сказав Остап, плеснув в руки і сїв за стіл. — Кажіть менї закликати рахмістра, пиcapiв і офіціялістів.

 

Пан Сусел задумав ся, дивив ся хвилю, здвигнув плечима і йдучи до дверей, зачав непевним голосом щось приказувати хлопцени, котрий явив ся на порозї з чаєм. Відтак ходячи по канцелярії говорив не то до себе, не то до кого.

 

— Робіть, пане, що хочете. То не моя вина, я ту на волос не хибив, моя совість чиста. Стратив я вік — байдуже менї. Як і вийде чоловік з торбами, то таки з очима незапорошеними. Я не бою ся, нехай ту хто хоче судить.

 

Помалу уставав сей щораз більше невиразний воркіт і управитель глубоко задумавшись ходив дальше по комнатї. Побачивши, що Остап зачинав розглядатись у паперах, усміхнув ся нароком і спитав:

 

— То ви таки справдї думаете за се братись?

 

— Справдї думаю і то сейчас. Я бажав би, щоб і ви не відкладаючи взялись сейчас передавати менї папери і касу.

 

— Касу? — повторив Сусел, — чи ви думаєте, що у нас єсть яка каса? Я вже й не тямлю, коли гроші бачив.

 

— То дивно, відповів Остап — таки я ту у вас біди не бачу. І повіз порядний видїв я і фортепян чути і дома нїчого собі.

 

— Щож ви думаєте, що чоловiк жив і жиє лише з ласки пана ґрафа? Атож моя жінка Терличівна з роду і принесла щось з собою; а я також не прийшов ту з голими руками. Ще то ласка Господа Бога, коли своє виратую, бо всему грозить продаж через те, що я помагав ґрафови; а хто знає, чи за те бодай спасибі скажуть.

 

— Лише ви не нарікайте — сказав Остап, вертаючи до справи — зачинаймо роботу.

 

— Як то зараз видко, що вам до того братись новина; всего не викинеш зараз, мов з рукава. То страх купа, пане, ту і місяць сидїти мало, щоби лиш азбуки навчитись.

 

— Тому треба чим скорше братись до роботи.

 

— А я вас остерігаю, що не дійдете нї ладу нї складу, бо то хаос — що годї, то годї.

 

— То вже ви тому винні, коли так все в неладї.

 

— Я винен! Га! так оно? Ви менї грозите? Ну, побачимо, що з того буде. Я винен! — повторив гнївно пан Сусел. — Я вийду з тої справи чистий, та не знаю, чи хто другій так само. Я, пане, мав повне довірє у я. в. ґрафа і служив єму десять лїт, то так за одну годину з квитком відійти не можу. Але то ласка паньска на бистрім кони їде.

 

— То правда, пане, але і вірність офіціялістів часто також на бистрім кони утїкає. Берім ся до роботи, пане!

 

— Робіть собі самі, що хочете — відповів простаковато Сусел — я зараз виїзджаю і побачимо, як ви собі ту порадите.

 

І Сусел оставив Остапа самого в канцелярії; поглянувши кілька разів за двері, чи хто єго не закличе, тріснув управитель ними і пішов просто до своєї жінки, що по звичаю свому робила щось на канві.

 

— А що, любко, кепско! — сказав він, входячи до сальонику, прибраного в дивани, цвіти, порцеляну і магонї.

 

— Ку! щож там той пан?

 

— Бере ся — щоб єго чорти! — сейчас до рахунків і хоче мене, як бачу, позбути ся колїном.

 

— Алеж ти все не вмієш собі порадити, мій Михасю.

 

— Якаж ту рада?

 

— Не допустити єго.

 

— Гарно! Яким же робом?

 

— Тисяч способів єсть на то: позбути ся єго з дому, замкнути папери, а поїхати до місточка. Там тобі порадять і способи найдуть.

 

— Ага! позбути ся єго! Коли як влїз до канцелярії, то і я і ви, їмосте, не могли єго вирвати з відтам. Викинути єго за двері, чи як?

 

— Ти все до нїчого! — сказала панї — та впрочім, що менї до того? Як собі постелиш, так виспиш ся; я зараз виїзджаю.

 

— То і я з їмостею.

 

— По що?

 

— А що я буду ту робити!

 

Панї здвигнула величаво плечима, перейшлась по комнатї, задзвонила, війшов льокай, а она єму розказала:

 

— Запряжи конї!

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 17.07.1917]

 

(Дальше).

 

Так минуло звиш пів року, скоро, мов пів дня працї. Альфред зачав що раз рідше писати, а Михайлина, спокійнїйша о будучність дитини, журила ся — здавалось — лише мужем і єго вигнанєм. Остап ходив хмарний та збирав останки сил. А що дїялось у Бондарчуковім хуторі?

 

Там плакала Ярина днях і ночами та визирала свого мужа. Даремно старали ся родичі, старий Кузьма, свояки, приятельки потїшити єї, що Остап верне; она чула, він єї покине, хотїла бічи за ним, та не знала, де єго шукати. Довго била ся она так зі своїми думками, поки не здогадала ся, що Остап певно пробуває у свояків в родиннім селї. Ті свояки приїзджали до него в гостину, оповідали, про себе; то люде знали, де они жили, і легко було до них дістати ся. А хоч би они жили і на краю світа, то Ярина постановила собі і там шукати свого Остапа. Старий Кузьма згодив ся вкінци на безнастанні просьби Ярини; а мати і знати про се не хотїла, опирала ся довго, поки приневолена з плачем позволила доньцї вибрати ся в дорогу. Діставши від матери дозвіл вечером, Ярина приперла рано Кузьму так, що хоч неставало і сего і того до дороги, то таки в полудне виїхали они. Кулина стояла в порозї, плакала та повтаряла "от клопіт та нещастє" — але не вдїяла сим нїчого.

 

Донька сидїла вже на возї. Кузьма зробив батогом хрест у воздусї, коники скочили і поїхали.

 

Старий мовчав цїлу дорогу і зітхав, а Ярина плакала. Наблукавши ся досить, напитавши ся доволї людей, доїхали они вкінци до маєтку ґрафинї, до родини Остапа увільненої і осїлої на наданих им ґрунтах. Тут не було Остапа, однак всї знали, що він у Скалї. Свояки Остапові приняли их гостинно і сердечно та задержали у себе на нічлїг.

 

На другій день Остап сидїв в ґанку з Михайлиною, а малий Стасьо бавив ся з песиком на східках, коли селяньскій віз затуркотїв на подвірю. Ярина прожогом прибігла через подворє просто до мужа і обняла єго в шаленою радостію.

 

— A! таки я тебе маю! — кликнула она серед пристрастного сміху, в котрім чути було слези. — Таки найшла я свого. То я! то я!

 

В тій хвили глянула ненароком на Михайлину. Она блїда, як стїна, нахилила ся до дитини, щоби затаїти, що в нїй дїяло ся.

 

Остап стратив память і трохи не омлїв. Не відповів нїчого жінцї, лише сам не свій поклонив ся ґрафини, схопив Ярину за руку і скоро повів єї з собою.

 

По хмарнім єго чолї, по понурім мовчаню пізнала жінка, що прибула не в пopy. Радість єї змінила ся скоро, мов у дитини, в страх і в біль. Она ишла за мужем так, мов засуджена на смерть; а Остап тягнув єї за собою, мов кайдани. Коло дверей одного домика при кінци города они станули. До них прийшов зажурений Кузьма, котрий неначе бояв ся чогось Остапа. Всї увійшли в комнату.

 

— Ви зле зробили — сказав Остап, і не дивлячись на Ярину, — що без мого дозволу ту приїхали. Я вам казав: чекайте, то треба було чекати на мене терпеливо.

 

— І що злого, як будемо разом? — спитала Ярина, осмілена єго лагідностію, — чи я не твоя жінка.

 

— То правда, Ярино, але я маю таку роботу, такі потреби, що вам зможу их оповісти аж пізнїйше колись. Ти тут не потрібна. Тобі ту не в лад і з тобою не в лад буде.

 

— Зі мною? То правда — відповіла ображена жінка — бо та гарна панї дуже чогось поблїдла, як мене побачила.

 

Остап затремтїв на цїлім тїлї.

 

— Що ти сказала?— крикнув він. — Що тобі в голові, Ярино?

 

— Що, що? то, що і другим. Люде кажуть, а я того само не видумала.

 

— Люде! люде дурні! люде подлі! А ти смієш се повтаряти.

 

— Видиш, Остапе, як би то була байка, то ти би сміяв ся і не гнївaв би ся так дуже.

 

— Ей чуєш, мовчи! — повторив Остап. — Хто сміє зневажати мою паню? хто?

 

Голосу і постави єго налякала ся Ярина; она втратила відвагу і мову і не відозвалась.

 

— Хтож се тoбі сказав?

 

Кузьма повів рукою по гoлoві і заклопотаний відповів:

 

— Ей зятю, любчику, дайте спокій, дайте спокій! Люде людьми, им аби йно сказати, у них чорна палиця вужем, сухе листє жабою, аби двоє то рясе й пара; плюнь, плюнь на се і не зважай; от бабскі сплетнї! Жінцї, аби мара то страх! Не гнївайте ся, прошу вас. А не хочете нас, ну то перепросивши і поцїлувавши вас, поїдемо домів і будемо ждати, де скажете.

 

— Було би найлїпше — сказав Остап — як би були й зовсїм не виїзджали; менї ту не жінка в голові.

 

Кожде таке слово ранило Ярину; она то блїдла, то червонїла; гнїв зачав рушати єї дрожачі уста.

 

— І по що ти мене брав? спитала по хвили — щоби насміяти ся з мене нещасливої? Взяв ти мене, жий же зі мною.

 

— Я верну — відповів Остап сумно.

 

— Нї, я зістану ту — відповіла Ярина рішучо. — Що, чи я приблуда яка, щоби ти мене соромив ся перед людьми?

 

— Ярино, Ярино! Се не сором.

 

— Чи я знаю, що се? — І заплакала бідна, а зайшовшись плачем упала.

 

Кузьма здвигав плечима, не знаючи, чи доньку рахувати, чи зятя перепрошувати. Остап боров ся сам з собою і нараз набрав відваги.

 

— Хочеш — сказав — то зістань зі мною.

 

— Зістати? позволиш? — спитала она веселїйше та стала піднимати ся — позволиш? не соромиш ся мене?

 

— Зістанеш ту, лише послухай, о що тебе буду просити.

 

— Кажи, а я все зроблю, що скажеш, коби лиш я ту остала.

 

— Ту нема де тебе примістити. Цїлі днї будеш сама, я все їзджу, а при тобі не буде нїкого. Чи не лїпше би тобі поїхати до моїх свояків і у них сидїти? Я би тебе там відвиджував. Будеш близько.

 

— Близько, але не разом!

 

З болем відвернув ся від неї Остап; в голові шуміло єму: він не знав, що почати. Стілько доказів прихильности, а він не міг їй і одним добрим словом відплатити ся. Хотїв перемогти себе, зблизити ся до неї, утихомирити єї та попестити; однак відраза брала єго від такої брехнї. Від неї до него така далечінь! Вихованє, житє, думки піднесли єго так понад уровень, котрим йшла бідна Ярина, що они не могли зpoзyміти ся і нїяка таємна симпатія, що і дивно нераз зближає людей, не тягнула єго до неї так, як єї поривала до него.

 

Кузьма мняв шапку в руцї і бажав щиро уняти ся за донькою, щоби їй вільно було остати ся в Скалї, але він не відважив ся того сказати. Лише поцїлував в руку Остапа і глянув єму в очи довго, значучо та рукою показав Ярину, котра з поза слїз спозирала то на батька, то на мужа.

 

— Мій старий, — відповів Бондарчук помалу — ти се лекше зрозумієш. Я ту вже може довго не побуду, як жеж менї ту з жінкою зaгосподаровувати ся ? От ще кілька тижнїв і я був би вернув до вас.

 

— Колиж їй тужно — сказав старий тихо.

 

— Алеж я вам вперід о тім казав, і ви на се згодили ся.

 

— То правда, але серцю не розказати.

 

— Отже нехай Ярина остане ся, — сказав Остап — я годжу ся на се; дві милї, то не світ; буду навідувати ся до неї.

 

Може довго не побуду, як жеж менї ту з жінкою зaгосподаровувати ся? От ще кілька тижнїв і я був би вернув до вас.

 

— Колиж їй тужно — сказав старий тихо.

 

— Алеж я вам вперід о тім казав, і ви на се згодили ся.

 

— То правда, але серцю не розказати.

 

— Отже нехай Ярина остане ся, — сказав Остап — я годжу ся на се; дві милї, то не світ; буду навідувати ся до неї.

 

— А на щож за дві милї, — перебила тихо жінка — атже я ту нїкому води не заколочу. Чи менї богато треба? Аби куток, даху кусок, хлїба окраєць, води кубок. Я не заваджу нїкому, булу сидїти тихо, спокійно, а як кажете, то нїхто мене й не побачить.

 

Остап змяк на ту просьбу повну закидів, але не міг, чи не хотїв ще уступити.

 

— Моя Ярино — сказав він до неї — чиж ти не зробиш для мене сеї першої річи, о котру тебе прошу?

 

— Все зроблю, — відповіла Ярина і глянула горячо — та лиш не жадайте від мене за богато. Хочеш, щоби я не вірила в то, що люде кажуть, то не проганяй мене.

 

— Знов те саме! — крикнув Остап, зірвавшись з місця — знов! Не згадуй того!

 

— Цить бо, цить! — шепнув наляканий Кузьма та трутив доньку ліктем — дай же спокій!

 

Ярина розплакала ся знов, сїла на земли та залила ся слезами. Кузьма дивив ся то на ню, то на зятя. Остап похожав великими кроками по комнатї.

 

— То нехай остане — сказав по хвили надуми — нехай остане ту, я позваляю. Отсе твоя комната, Ярино, отсе подвірє твоє, а дальше анї кроком.

 

Сказавши се, вибіг до города, з терпінєм і майже розпукою в серци.

 

Пізно в ночи вернув він і сїв до працї; вже сонце сходило, а він ще не клав ся спати. В кутку скулена сидїла Ярина, хотїла спати та не спала, а лиш налякана, втомлена дивилась на него та даремно чекала на слово потїхи, на погляд ласкавий. Вкінци з утоми по подорожи і з терпіня заснула она. Остап кинув перо, замкнув сам віконницї, посадив слугу на сторожи і відїxaв.

 

(Дальше буде).

 

[Народна Часопись, 06.08.1892]

 

(Дальше).

 

Перебувши на вид Ярини перше прикре вражінє, Михайлина по малу утихомирила ся і стала розважати своє положенє холоднїйше. Она аж тепер побачила велике пожертвованє Остапа — так щож? Остап хотїв тайною вилїчити єї, а тимчасом она тайну тую прочула і відгадала. Мимо женитьби остав він для неї тим, чим був, а чин той замість показати єго підлим, піднїс ще єго в єї очах.

 

— А хиба я не можу зробити для него нїчого, коли він тілько для нас зробив? — спитала она сама себе.

 

Повтаряла она собі се питанє стілько разів, поки не найшла на него відповідь. Она постановила зблизити ся до Ярини і пробувати, чи довірочне, сердечне обходженє з нею, якась заохота не зможе єї піднести, виобразувати, зробити гіднїйшою Остапа. Найтруднїйше було приступити до полохливої, майже дикої, а від терпіня ще більше здичілої жінки; а відтак уже простими словами треба було промовити до єї пересвідченя і намовити єї, щоби подала руку та отворила серце.

 

Михайлина зрозуміла труднїсть свого заміру, але не зразила ся. Коли Остапа не було дома, прийшла она першій раз до Ярини з таким приязним лицем, з таким сердечним словом, що заплакана сельска дитина дала ся тим потягнути. І пішли они разом, не як панї і селянка, але як старша сестра з молодшою, в город, а відтак до двора. Ярина мов щебетлива пташина висповідала ся їй тепер зі всего, з думки, з чутя, навіть з чутки, яку схопила на дорозї. Красним румянцем облило ся лице Михайлини; она зітхнула, не відповіла нїчого, лише жалібно усміхнула ся.

 

На другий день прийшла знов до Ярини і потягнула єї вже лекше з собою, вже радше йшла. На третій день селянка ждала вже на паню, на четвертий сама побігла до двора. Остап все ще занятий витав і прощав жінку ледви кількома словами, похиленєм голови та поглядом. Не було для неї розривки, лише з Михайлиною. Тая надила єї, підхлїбляла, лестила ся, бо і як же було можна зискати собі єї?

 

Она поступала собі з нею, як з дитиною, помалу, лагідно наводила єї на думку таку, щоби она жадала чогось хосенного, і з задивом спостерегла, що Ярина чула ся низшою, хотїла піднести ся, учити ся, зблизити ся до мужа. З радостію побачила Михайлина се чутє в нїй і вщіпляла єго чим раз сильнїйше в серце селянки. Она не дала їй того, що звичайно звуть наукою, не дала сухої науки, подібної до засушеного зїля, що єго збирають на лїки і що так ріжнить ся від живих цвітів. Михайлина лила в ню саму розмову живими словами, живу, здорову науку, котра ще очищала ся через серце идучи до голови.

 

Ярина слухала єї так, як давнїйше Остапа, з тим одушевленєм простих сердець, котрим витають свитаюче им світло нового дня. Цїлі години мовчазна, задумана, оперши гарну свою голову на руцї, вдивляючи ся в ґрафиню, терпеливо, цїкаво і жадно слухала она єї та бажала оповідань без кінця. Она слїдила наївно Михайлину, бігла до неї що дня по корм для души, бо чула вже потребу єго.

 

Потребу тую можна в чоловіцї придушити, але годї згасити. Постарілому в невіжи і опущеню покажи промінь світла, і дай єму волю ити до него, а він кине ся на него хапчиво. Цїкавість, сей голод безсмертної душі, що бажає наукою звязати ся зі світом — в кім она померла?

 

Від приїзду жінки Остап мало видав Михайлину, о их приязни не знав з спершу нїчого, бо Ярина не сміла о тім говорити, він не питав, а ґрафиня мовчала нароком. Так минали днї, тижнї, місяцї. В праци летить час блискавицею, нї оглянеш ся, коли мине. Остап шукав працї, бо час єму тяжів, він кидав ся на ню і все собі щось найшов. Хоч головні трудности були вже полагоджені, та остались наконець дрібнички, що нераз труднїйші, нїж цїлі пляни і урядженя загальні.

 

Альфред, котрого о поступі роботи все повідомлять, що paз рідше відзивав ся з зa гpaницї. Все роблено, щоби єму простили вину, і хоч родина убитого голосила, що не дасть єму безкарно повернути, то таки надїя була коли не на дарованє кари, то хоч на злагодженє єї.

 

В новім своїм житю Михайлина несподївано найшла приємність; бо нема працї, нема доброго вчинку, щоби не відплатив ся нам внутрішною радостію. Двоє дїтей, Стасьо і Ярина, занимали єї зовсїм; она бачила Остапа і того було її досить; освоїла ся з думкою, що для неї він втрачений раз на завсїгди. Альфред занимав єї, як далекій приятель, як батько дитини; даремно силувала ся она єго любити. В послїдних часах дуже відчуло єї серце тії єго шалені вчинки; она почула мов милосердє і притім відразу до него.

 

І так минало житє в Скалї.

 

В однім домі, в одній комнатї живучи з Остапом, Ярина була єму чужою, як в перших днях, коли спізнали ся. Він часом лише відзивав ся до неї або глянув на ню; а так то лякав ся єї і оминав. Она терпіла спокійно, покірно, мовчки біль свій, а що не могла єго висказати, то плакала.

 

Часом лише з милосердя шепнув її Остап:

 

— Побачить, повернемо на хутір, повернемо; слези перестанеш лити, будеш щасливійша.

 

Она дивила ся ясним оком на него, серце в нїй било ся до того щастя, що показував їй з далека, мов забавку дитинї; она замовкла — не мала вже надїї. Коли їй дуже а дуже було тяжко на серци, кола слези надто крутили ся в очах, она ишла крадькома до Михайлини. Перед нею не крила ся она вже з нїчим, розповідала їй все мов матери, мов сестрі, а тая потїшала єї мов дитину — завтрішним днем. I потїшаючи, старала ся той завтрішний день зробити подібним, а щастє для Остапа без себе доступним. Она видїла наперід сю хвилю, як він здивує ся своїй жінцї і цїкавий може на новину зблизить ся до неї, полюбить, а ґрафиню забуде.

 

Онаж не бажала нїколи єго забути.

 

________

 

Два місяцї минули від приїзду Ярини до Скали, коли в ночи нарочний післанець прибіг з листом з над границї. Не застав єго дома, лиш Ярина сидїла там біля печи і дивилась, як гасли в нїй искра за искрою. Лист був пильний. Зачали шукати Остапа деинде і найшли єго між нічлїжанами в тім станї на пів соннім, і на пів чуйнім, що розкішними мріями вколисує журних людей.

 

З житя, в котре впхали єго обовязки, Остап часто утїкав до сельского. Незабутні хвилї молодости відзивали ся в єго душі, та надили єго до тих утїх нужди, котрих сиротою ще зазнавав, блукаючи свобідно по луках, по лїсах, по берегах вод.

 

Нераз ведений сею непонятною охотою біг він за чередами з далека, придивляв ся пастушому житю, слухав милої, простої піснї, знаної гри на сопілцї, дивив ся на дим зі знаних хат, нераз підкрадав ся до веселих нічлїжан, розмавляв з ними і згадуючи давнину, перші лїта свої, радо споминав ті часи. Нераз блукав самотний по лїсах, шукав господарів, що йшли з слугами в поле, щоби побалакати з ними; зближав ся до працюючих і цїкаво дивив ся на их роботу. Все, що показувало єму єго хлопячій вік в селї, було єму дорогим. І чомуж він так радо згадував той сумний вік? чому жалував за тою нуждою? — не знати; ми всї за чимсь так тужимо, бодай по власних сльозах і все нам жаль минувшини, а молодших лїт сто разів більше нїж инших.

 

(Дальше буде.)

 

[Народна Часопись, 07.08.1892]

 

(Дальше).

 

Пішов кружити без цїли і без думки. Тягар обовязків, котрі з часових ставали ся вічними, пригнетав єгo. Він розбирав своє положенє і лякав ся єго.

 

Ніч зловила єго ще блукаючого і вечір своєю сельскою тишиною, згадками лїт молодих уколисував терпінє, як завсїгди, так і тепер зворушив єго вид вечірних праць; почувши піснї і клики пастухів, він зітхнув; єго обвіяв солодкій воздух, пройнятий знаними вонями, а клекіт бузька пригадав єму стару грушку з гнїздом над розваленою хатою, в котрій уродив ся і перші лїта провів на забаві на подвірю.

 

— І по що — думав він собі — добродїйна рука вирвала мене з того житя, до котрого я був сотворений? Лїпше було мeнї в нуждї, смутку і невіжи добити ся до берега, як нинї так терпіти, стілько двигати і так ясно видїти терпіня і обовязки свої. Волїв би я чорний хлїб і чорні думки темного селянина, як моє нинїшне житє і мої страшні думки. Однак стало ся. Не нарікаймо, працюймо! Не пора цофати ся і воля Божа наді мною мусить стати ся. Дальше і дальше до кінця, а він певно не далеко.

 

На другій день Оетап пішов знов до ґрафинї. Годї вже було довше таїти перед нею смерть мужа. Пішов і не мав відваги сказати їй, що вже зістала вдовою; сказав лише, що дістав нове письмо з вісткою, що здоровлє ґрафа погіршило ся і що старає ся о пашпорт. Михайлина не здогадала ся ще; лише недуга батька подвоїла єї старанє о дитину. Она хотїла їхати, їхати чимскорше.

 

На третій день прийшов знов Остап. Приневолений обставинами рішив ся він сказати їй всю правду, однак слова не могли вийти з єго уст.

 

— І як же з моїм виїздом? — спитала єго Михайлина скоро, як лише ступив він в двері.

 

— Вce приготовляємо, однак здає ся менї...

 

— Хиба ви противні тому?

 

— Я? нї, та мабуть.... ґраф дуже десь хорий.

 

— Не вжеж він такій хорий, так небезпечно хорий? Покажіть менї ті листи, покажіть конче.

 

— Не маю их при собі.

 

Михайлина глянула не него немов божевільними очима.

 

— Не маєте, не маєте; а він такій хорий...

 

— Справдї дуже хорий.

 

— Може помер? — кликнула она нараз. — Він помер! Скажіть правду!

 

— Помер! — відповів Остап тихо.

 

Михайлина оглянула ся, шукаючи дитини очима, сама мовчазна, на вид байдужна, лише уста єї дрожали. Она схопила Стася і притиснувши єго до себе, розсміяла ся великим, сердечним сміхом, упала і зомлїла.

 

Через кілька днїв нїхто не видїв єї, не припустила нїкого до себе. Замкнула ся з сином, тулила єго, плакала і не відзивала ся нї словом. Прийшла Ярина і зачала єї по сельскому пестити, цїлувати, потїшати; але она відіпхала єї, а в поглядї єї видко було майже гнїв і страшний смуток та розпуку і якісь гадки невідгадані.

 

Так провела она кілька днїв і стан ґрафинї, здавалось, погіршав ся. Она мовчала і хиба часом сміяла ся або плакала сердечно; в ночи була непритомна, в нестямі нарікала чогось, тужила та кричала так, аж сум побирав.

 

Ярина, котрої ґрафини не могла на очи стерпіти, сидїла довго невидима, а Остап також не спав коло дверей. Бідний Стасьо не міг поняти свого нещастя і материного терпіня і тому плакав сам, коли она плакала, або сїпав єї та просив, щоби встала та була веселою.

 

По хвилях дуже великого роздразненя, шалу і непритомности опадала она з сил, спала довго і глубоко, а відтак знов кричала, cміялa ся та плакала сердечно. Лїки, які давав їй Остап і другий прикликаний лїкар, помагали мало, або й зовсїм не помагали. Як у всїх недугах, котрих причиною єсть біль душі, так і ту тяжко було лїчити через тїло душу. А потїшати єї — чим же можна було? Остап уважав єдиною єї потїхою дитину і тому все казав єї держати при нїй. Однак она, хоч уже була і спокійна, то дивилась на сина байдужими, остовпілими очима.

 

Передовсїм ночи приходилось їй тяжко перебувати. З глубокого сну будила ся она з сильним криком і в нестямі, сльозах та наріканю падала на постелю. З поодиноких слів єї все відпихана Ярина зрозуміла таємну минувшину, стан і положенє Михайлини і своє і свого чоловіка.

 

Она зачала думати над тим драматом, в котрім сама виступала, і хоч не могла ще зовсїм зрозуміти єго, то таки поодинокі сцени страшними марами пересувались поперед єї здивованими очима.

 

В нестямі кричала Михайлина:

 

— По що держите мене ту? Пійду собі і умру. Стася він забере, він єго виховає, а я непотрібна. Він буде єму батьком. Знаю, що він любить мене так, як любив і для мене не покине сироти. По що жити? Він собі світ завязав, межи мною а собою поставив жінку, він жонатий, він нароком оженив ся.

 

І зачинала сміяти ся тим страшним сміхом, від котрого кров холоне в жилах навіть у байдужих людей.

 

З таких слів по трохи Ярина дійшла богато, а проче відгадала. Єї чорні очи зайшли кровю і сльозами, чоло зморщило ся, груди від здержуваного плачу підносили ся. Мовчки дивила ся она на Остапа, вийшла з комнати Михайлини і замкнула ся у своїй; сїла на земли, закрила голову фартухом і плакала-думала, що почати з собою?

 

Остап не відходив від ліжка ґрафинї; не мав коли думати про Ярину і хто знає, чи мучений стілько чувствами він пригадав єї собі.

 

Старого Кузьми не було. Нїхто не прийшов, не довідав ся, не потїшив зажуреної селянки; она побачила ся опущеною, непотрібною і стоячою на завадї другим.

 

— Пійду я на наш хутір, — подумала собі — буду ждати на него, буду визирати а як не діжду ся, то хоч житє мине у тій надїї. Красше було лишити ся там, треба було лишити ся. Лїпше з далека мати надїю, як з близька жити в розпуцї.

 

Она хотїла вертати, але не мала сил; жаль було їй покинути знов Остапа. Она видїла, що він єї не любить, зрозуміла, для чого з нею оженив ся, а таки часами сподївала ся ще, сама не знала, чого.

 

А Остапа як не видко, так не видко. Шукала єго що дня; виглядала, чи не прийде хоч звідати ся про ню, хоч слівцем додати їй сил та терпеливости — дарма. Вкінци сказала она собі: я ту непотрібна, нїхто про мене не думає, нїхто до мене не прийде, заберу ся з відси!

 

І одного ранку вийшла она зі своєї пустої комнати, щоби ще раз побачити, попращати ся з ґрафинею, а відтак і утечи до своїх. Але єї не допустили до ґрафинї. В передній комнатї побачила она Остапа витягненого в кріслї, втомленого, без чутя, непритомного, з заложеними на грудєх руками, з похиленою головою, блїдого, мов би клав ся до домовини. Остап не побачив єї, хоч дивив ся на ню. В комнатї було тихо; панї спала вже дванайцять годин.

 

Сухими, безслїзними очима глянула на них Ярина і вийшла. Не вертаючи до своєї комнати, подивила ся она на сонце, подумала, в котрій сторонї родичі і родинне село і сама одна без гроша, без провідника, сміло, мов птиця, пішла в свою сторону.

 

Она не понимала анї небезпечности, анї трудности сеї подорожи; велике чувство все закриває. Ишла, поки сили старчили; а коли ніч настала, сїдала нід дубом, закривала запаскою голову, не щоби зченути, лише щоби дати трохи пільгу втомленим ногам. Часом запукала до якої хати селяньскої і найшла в нїй притулок; єї молодість, єї смуток будили милосердє. Їй показували дорогу, давати охочо xлїб і пораду і так помалу, помалу зближала ся она до свого Поділя.

 

(Конець буде.)

 

[Народна Часопись, 11.08.1892]

 

(Конець).

 

Коли першій вітер вечірний наднїс їй дим родинної землї, коли побачила свої горбки і долини, коли почула буйне а тужне Поділє, Ярина заплакала з радости і хоч утомлена дорогою, ишла скорше до своїх. Ще дна днї ишла она, ведена припадком радше, прочутєм, нїж відoмocтю, до Бондарчукового хутора.

 

Старий Кузьма направляв рало, збираючи ся в поле, а мати зітхаючи ишла на город, коли нараз обоє в бpaмі побачили жінку, котрої спершу нe могли спізнати. Тяжка дорога, відбута пішки, ще тяжшій смуток, змінили дуже гарну Ярину: опалена, вкрита порохом, в бруднім білю подобала она на жебрачку. Блїде єї запале лице чинило погляд чорних очей ще страшнїйшим. Коли заскрипіли ворота. Кузьма піднїс голову і крикнув:

 

— Господи помилуй, адже се Ярина!

 

— То я, справдї, я! — відпoвілa она тихо.

 

— Що тобі, Ярино? Сама! Хто тебе привіз? Щож се за нещастє? зачали випитувати обоє родичі.

 

— Мене нїхто не пpивіз. Я прийшла пішки.

 

— Сама одна?

 

— Як бачите.

 

— А Остап?

 

— Остап і не знає, що я пішла, — говорила зі сльозами — що я єму!

 

— Як же, покинув?

 

— Покинув? Hї, і не глянув нїколи на мене. Єго пaнї відобрала вістку о смерти свого мужа і занедужала. Він при нїй день і ніч. Я була им нeпoтpібнa і пішла coбі.

 

— В имя Отця і Сина! — кликнули старий Кузьма і мати, обіймаючи щиро доньку — сама, небога! нещастє! стілько миль, пішки! Ой Боже мій! а нїчо тoбі не стало ся в дорозї?

 

— А щож могло стати ся? Не померла я, доволїкла ся.

 

З ти ми словами усїла она на земли, а poдичі ходили коло неї, тулили і потїшали. Коли трохи успокоїла ся, повели єї до хати і стали о ню дбати, як добрі родичі.

 

Старий Кузька з Кулиною сидїв у ліжка і хоч не було способу боронити Остапа, він таки боронив єго, звалював на себе вину, що позволив донцї пoїxaти, вкінци по свому запевняв, що Остап верне і все буде гаразд. Однак Ярина мовчала на все; їй було трохи лекше, що вернула до своїх, що видїлa свої дорогі місця, впрочім не мала відваги чого більше жадати.

 

По кількох днях утома відійшла, а остав ся лише мовчазний смуток. Сидячи в порозї хати, очима влїпленими в браму подвіря дивила ся она на дорогу і все неначе ждала на когось. Нераз так і до півночи затуливши лице руками уперто спозирала она все в одну сторону; кождий гомін, кождий шелест, голос далекій підносив єї очи і живійше било ся серце. А коли родичі питали єї, чого так даремно сидить до пізна, она відповідала:

 

— Нїчого, от так собі.

 

Мати дала їй спокій, тілько нишком ломила руки і крадькома плакала над донькою; але батько не рад був такому дивному житю; єму таки не могло таке дармованє помістити ся в голові; він лякав ся, щоби не збожеволїла, і тому раз вечером так говорив він до неї:

 

— Слухай-но, Ярино, або ти так дуже хора, або ти в серци Бога не маєш.

 

— Або що?

 

— Ну, а хибаж годить ся чоловікови пересидїти житє ось так з заложеними руками?

 

— А щож я буду робити?

 

— Що? Хиба нема що робити? Дякувати Богу, єсть поле і робота. Що то, що тoбі сумно, моя голубко. От я тoбі скажу, що і я в житю натерпів ся немало і нераз, а бувало хоч як плачу, а до роботи иду. І при праци якось чоловік все лекше протерпить, бо і Бог працю любить. А так як сядеш та станеш тужити і любувати ся своїм жалем, то і здоровлє чоловік стратить і розум і з того не вийде нїчо доброго.

 

Ярина звернула ся до него: — Батьку мій — сказала — лишіть мене; я справдї не можу нїчoгo робити, і не здужаю і не стямлю.

 

— А ну, спробувати-б! Як Бог Богом, праця то лїк, моя дитино.

 

— На що менї лїків, я не хора.

 

— Що ту казати? — сказав Кузьма та похитав головою. — І час минув би тобі скорше і лїпше, а тамта панї подужає і Остап верне.

 

— Хоч би і вернув, то я єму не в голові.

 

— То пощож женив би ся?

 

— Батьку рідний, коханий, хоч би я тобі і сказала, то мене не зрозумієш і не повіриш. Я і сама чую, як то склало ся, а щоби розуміла, то нї. Він оженив ся, сказати-б, щоби тая панї, що єго любила давнїйше, думала собі, що він о нїй забув і дала єму спокій.

 

— То видко він не любив єї, отже добре.

 

— Де там! Хто их зрозуміє. Батьку рідний, він дуже любить єї, але він любив і чоловіка єї і не хотїв, щоби она зійшла на лиху дорогу. Що я для него!

 

— Кинь такі думки, Ярино, снує ся тобі по голові Бог зна' що, видумки, анї ладу, анї складу.

 

Ярина замовкла. На другій день пішла в огород, хотїла щось робити, та не могла; вернула на поріг хати і сидїла знов, як перед тим.

 

Осїнь скінчила ся, а про Остапа анї слиху. Ярина на cвoїм місци днями і вечерами сидить, слухає найменшого шелесту, нераз зірве ся і знов усяде, заплаче і перестане.

 

Аж одного ранку побачила она, як ишов Остап з дитиною притуленою до грудей; підвела ся, почервонїла і занїмівши, станула та слова не могла сказати.

 

Остап нїс Стася — сироту. Михайлина вже не жила. Побачив бідний прихожій жінку і почув милосердє над нещасною, подав їй тремтячу руку і ледви вимовив:

 

— Бачиш, я вернув.

 

— А! і не покинеш нас уже?

 

— Нїколи! — відпoвiв Остап сумно — і нїколи, остану ся з вами.

 

Кузьма, Кулина, що жило, збігло ся з радістним криком до него; витали єго, обіймали та випитували. Ярина дивно усміхала ся і дивилась по всїх якось так, як би хотїла сказати: Бачите, він таки вернув до мене, не забув про мене.

 

Лише не радував ся той, що дав причину до такої радости. Єму так було ту пусто! і пустий був цїлий Божій світ; а бючі на нїм чесні серця не могли оживити тої пустинї.

 

Житє посвят не скінчило ся ще; перед ним стояла бідна Ярина, котрій мав віддячити ся за вилиті сльози, і сирота, котрій обіцяв бути батьком.

 

В потї чола з болем серця треба було ити дальше і дальше, не бажаючи нї спочинку, нї віддиху, нї смерти.

 

Нa щастє Бог своїм любимцям дає велику силу над собою, над житєм, над самим болем, тим червом, що точить житє всякого сотворіня. Остап найшов коли не повний спокій (се одиноке тревалїйше щастє на земли), то хоч лекше зносив терпіня, бо єму осолоджував их усміх сироти і покірні, вдячні, тихі а чулі погляди Ярини.

 

Для Стася був він учителем і батьком, для неї приятелем, мужем і простим селянином, як она; для братного народу був дорадником і лїкарем, як перед тим. Він натягнув покинену сукману, взяв свою подорожну палицю і почав обходити села; а вечери і ранки посвячував домашним обовязкам. Великій жаль, як слеза перемінена в перлу, виднїв на єго мужескім лицю. Як кождий, що уміє зносити біль, так і він став через те висшій, більше могучій; той біль осяяв єго мучениче чоло, піднїс думки єго, розширив серце.

 

А коли застановляв ся він над собою і питав ся долї: Чому не був я щасливим? — то якійсь голос єго власної душі відповідав єму: — і хтож був щасливим на земли?

 

[Народна Часопись, 12.08.1892]

12.08.1892