«Ми вже стільки всього понавигадували про себе і про інших, – сказав мені якось один польський літературний критик, – що не дивно, чому в Польщі зараз пишуть і читають стільки „літератури факту”».
Жарт, звичайно. Але такий, над яким варто подумати.
Критик мав безперечну рацію: польська література таки дійсно багато чого «понавигадувала» – можливо, більше, ніж будь-яка інша література в Центральній і Східній Європі. Адже так звана «романтична парадигма» цієї літератури, що склалася в ХІХ столітті і ніяк не закінчиться (попри те, що вже не раз оголошували її «присмерк» чи «смерть») запровадила не лише в культуру, але і в суспільну свідомість кілька великих утопічних ідей, культів і міфів: ідею польської нації як духовної спільноти, покликаної «конвертувати» завдану їй історичну кривду в месіанське відкуплення гріхів людства («національний месіанізм»); ідею літератури як каналу зісланих згори істин-інструкцій для народу; культ загиблих героїв і вітчизни як етнічної території; міф «кресів» як форму певного «ідейного колоніалізму», коли території на сході трактуються як питомо польські, але «екзотично забарвлені» певним варварським (непольським) елементом.
Польські учасники Місяця авторських читань у Львові 2017.
Що й казати: всі ці ідеї та міфи успішно відігравали (і відіграють) роль щільної ширми, крізь яку ледь-ледь проглядає реальність. Але не лише. В їхній основі лежать вартості, які не мають нічого спільного з окремою, поодинокою людиною (якщо тільки вона – не національний герой); весь цей оркестр гучних слів грає високо над головами людей з їхніми дрібними сподіваннями, страхами й надіями. Як гостро висловився Чеслав Мілош, «той, хто пише польською, мусить тверезо визнати, що польські читачі лише вдають, буцімто їх цікавлять якісь людські проблеми».
Тому – так, сьогоднішній тріумф літератури факту в Польщі – це повернення обличчям не просто до правди, а до людської правди. До правди біографії, листа, свідчення, які бувають лише індивідуальними. Польський термін «literatura faktu» часто ототожнюють з англомовним «non-fiction» (вживаний український відповідник – «документальна література» чи «документалістика»); і це правильно, але не зовсім. Схожі межі – різне наповнення. Бо ж велику частину сегмента «non-fiction» в англомовних літературах займають різноманітні мотиваційні книжки, література з популярної психології і соціології – тож Дональд Трамп із його «Як стати багатим» мав би вважатися видатним автором літератури факту. Польське трактування жанру дещо інше, вужче і «вище» – це насамперед репортаж, подорожня література, біографія, інтерв’ю, листування, аналітична публіцистика та есеїстика, оперті на реальні події.
Першим текстом літератури факту в польській літературі вважається репортаж нобеліата Владислава Реймонта з 1895 року: якраз у той час автори-реалісти вперше кидаються в бій з небезпечними фантазіями романтизму. В часи комунізму репортаж виконував функцію «контрабандиста правди»: обираючи темою події та факти, що мали місце десь «на краю світу» (в Ефіопії чи Анголі), або ж пишучи про щось підкреслено часткове і маргінальне у рідному польському ландшафті, автори будували розповідь як параболу, яка, ніби лезо, розтинала залізобетонну комуністичну реальність. Такими є найбільш знакові польські репортажі ХХ століття: «Імператор» і «Шахіншах» Ришарда Капусцінського, «На схід від Арбату» Ганни Кралль. Стратегія такого балансування на канаті відточила майстерність авторів і підняла планку жанру на небачену висоту. Тому не дивно, що сьогодні польська школа літератури факту – одна з найсильніших у світі.
Відділи документальної літератури в польських книгарнях не надто поступаються за обсягом «художці»: там можна здійснити карколомну подорож сучасністю та недавньою історією, відвідати зони актуальних і колишніх конфліктів та гуманітарних катастроф, просто помандрувати впоперек протоптаних туристичних маршрутів до найвіддаленіших закутків світу, «послухати» історії настільки неймовірні, що здавалися б штучними й недоречними, якби трапилися нам у романі чи оповіданні.
З-поміж шести польських письменників, які цього року приїдуть до Львова в рамках Місяця авторських читань, аж четверо працюють саме в жанрі літератури факту, і як автори-документалісти здобули собі ім’я.
Малґожата Реймер уже відома українській аудиторії завдяки перекладові її репортажної книжки «Бухарест: пил і кров» (Київ: Темпора, 2014). Реймер – одна з найбільш немилосердних сучасних польських авторок. Чому? Вона не щадить світ, у якому живе, ні на йоту. Її письмо здирає зі світу грим, накладений популярною культурою, мас-медіа, та й просто – нашими ілюзіями і повсякденним невинним самообманом, – і показує його шрами й рани, його смертельну втому. Чому Реймер обрала саме Румунію? Чи не через звичайну зловтіху людини, яка шукає країну «ще більш відсталу», «ще більш варварську»? Було б нещиро твердити, що це зовсім не так. Але її мотивація – набагато складніша. «Бухарест: пил і кров» – це не просто жорстокий у своїй детальності опис абсурдного міста, яке нагадує гробницю параноїдальних ідей одного диктатора, міста, яке «збирає гріхи цілої Румунії, щоб решта країни лишалася прекрасною». Ця книжка – спроба археології страху й притлумленої агресії, які й досі роз’їдають ізсередини румунське суспільство, і які, як показує Реймер, є прямим наслідком страшного соціального експерименту (війни всіх проти всіх під личиною ідейної одностайності), який в Румунії набув такого розмаху, як мало де в комуністичному таборі.
Усе ж цікаво, що Реймер дебютувала не як репортерка, а як авторка художньої прози. Її роман «Токсимія» (2009) був чимось на зразок «проби скальпеля», яким вона нещадно розрізала те, що було їй найближчим, – реальність рідної Варшави – і вивалила її «соціальні тельбухи», назвавши все на ім’я: агресію, безнадію, деградацію, узалежнення і байдужість. Її герої – ніби пазл, укладений з десятків реальних постатей, побачених на вулицях, підслуханих у транспорті і міському натовпі. За глибиною вівісекції реальності роман дещо нагадує «Сьомгу» Софії Андрухович, а проте він – набагато соціальніший, ба, навіть політичний.
Войцех Ґурецький – репортер, якого в Польщі не треба особливо представляти. В Україні ж наразі він не надто відомий (що, припускаю, от-от це зміниться). Як Реймер знайшла для себе Румунію, Маріуш Щиґел – Чехію, а Вітольд Шабловський – Туреччину, так Ґурецький «спеціалізується» на Кавказі. Певний час він навіть працював у посольстві Польщі в Баку. Чому Кавказ? Як пояснює сам Ґурецький, там є найвища концентрація всіх елементів, вирішальних для долі світу, до того ж у максимально стисненому просторі. Християнство, різні відгалуження ісламу, зороастризм, десятки перемішаних етносів, політичні впливи Сходу і Заходу – все зручно вміщується в поле зору репортера.
Якщо його «Планета Кавказ» (2002) була таким собі налаштуванням оптики, мозаїкою сюжетів, які слугували ключами до реальності цього замкнутого і розмаїтого регіону (як-от мало не метафізична розповідь про калмицьке місто Лагань, що його затоплюють хвилі Каспійського моря), то «Тост за предків» (2010) – репортерська «фуга», яка демонструє все найкраще, що вміє польська школа репортажу. У розповіді-притчі про президента Азербайджану відчуваємо алюзії до «Імператора» Капусцінського; силу біблійної притчі має й історія сільця Садахло, розташованого в Грузії біля самого кордону з Вірменією: тут, ніби в крихітному ковчезі, розхитуваному неспокійними водами «кавказького моря», століттями живуть представники трьох націй – вірмен, грузинів та азербайджанців, – і кожна з них мріє про свою Велику Державу.
Дещо з розказаного Ґурецьким, ніби фотоспалах, кидає несподіваний відблиск і на сучасну українську реальність – наприклад, цей геніальний (і, ясна річ, цілком реальний) діалог, що відбувся в Тбілісі 1991 року. Діалог про війну, з якою мимоволі вчишся жити поруч, але від того вона – війна – аж ніяк не стає менш смертоносною:
«– Війна у вас?
– Війна, – відповів водій.
– А чого тут так спокійно?
– Їдьмо, покажу.
Зупинилися десь у центрі міста.
– На війну йдіть прямо і на перехресті – праворуч».
Зовсім свіжа книжка Ґурецького «Абхазія» (2017) – це проста, зворушлива, позбавлена прикрас і будь-яких репортерських трюків розповідь про довгу – двадцятилітню! – пригоду автора із цим краєм війни, надії і глибокого розчарування.
Станіслав Лубєнський – автор в усіх сенсах особливий. Українські читачі знають його за книжкою «Степовий пірат» (Чернівці: Книги-ХХІ, 2014). Жанр її визначити непросто (якщо не обмежуватися очевидним ствердженням, що це – «нон-фікшн»), бо вона – суміш історичного дослідження (приблизно 80% складу) і невеликої кількості репортажу. Якщо ж ти за фахом україніст – як Лубєнський – і шукаєш в українській історії карколомний сюжет, то існує велика вірогідність, що пошуки приведуть тебе до Нестора Махна. Так, «Степовий пірат» – саме про нього. Але не лише: вона і про нас сучасних, трохи розгублених і безпам’ятних, парадоксальних, наївних, щирих і не дуже. «Поморочених», як каже в передмові до українського видання Сергій Жадан. Здається, ніби в деякі моменти автор заплутується і розводить руками серед українського «випаленого ландшафту». А проте, в репортера завжди є вихід – просто описати, а решту залишити нам, читачам: розгадуйте, розлускуйте самих себе.
Найновіша книжка Лубєнського «Дванадцять сорок за хвіст» (2016) стала повною несподіванкою для всіх – крім хіба що родини і друзів, які знали, що автор має, крім україністики та історії ХХ століття, ще одне захоплення. Це – birdwatching, «пташництво», любительська орнітологія. Але Лубєнський не просто спостерігає за птахами, їхніми повадками, міграціями; він – інтелектуал – читає їх, як книгу, повну цитат і відсилань. Усі ці сороки, щиглі, граки стають для нього ключами до кіно, живопису й літератури; вони перетворюються на початки культурних сюжетів, які можна лише розпочати, але не завершити, як не завершується біологічне коло поколінь.
Пшемислава Вітковського дехто з українських любителів літератури, можливо, пам’ятає з часів 21-го Форуму видавців (2014) – він приїжджав тоді як поет, і презентував свої вірші в перекладі Юрія Завадського: вірші динамічні, парадоксальні, соціальні. А цього року на Місяці авторських читань він постане ще й у своєму іншому амплуа (яке не те, щоб не існувало раніше, просто сьогодні воно нарешті «задокументоване» свіжою книжкою) – амплуа політичного есеїста, точніше, дослідника зв’язків між політикою й культурою. Саме про це – збірка його блискучих есеїв під бравурно-іронічною назвою «Слава суперменам» (2017). Про що вона конкретно? Ну, насамперед про те, як поп-культура маніпулює масовою свідомістю з однією-єдиною кінцевою метою: змусити нас дедалі більше купувати, купувати… На предметному столику Вітковського опиняється все, що вміщається в його дуже широкому розумінні «поп-культури»: від патріотичних серіалів, які останніми роками б’ють у Польщі рекорди популярності, до моди, грошових знаків та порнофільмів.
Що ж робити з наступною авторкою – Наталією Фєдорчук-Цєсляк? Будь-яка інформаційна довідка про неї незмінно починається її музичною іпостассю (а нерідко нею й обмежується). Вона – вокалістка інді-гурту «Happy Pills», а також учасниця кількох інших проектів, які виконують найрізноманітнішу музику – від авангардного фолку до каверів італійського попу 60-х. Далі зазвичай згадано про її фотоексперименти, і лише третім рядком зазначено про її успішний – нагороджений престижним «Паспортом „Політики”» – роман «Як полюбити торгові центри» (2016). Роман? Таки роман, хоч і настільки віддалений від канонів цього жанру, наскільки це можливо.
Адже цей роман, по суті, складається, з монологів різних жінок, які оповідають про свій досвід материнства і всі соціальні обмеження, всі стереотипи, всю нудьгу і все розчарування, з якими цей – здавалося б, природний і радісний – досвід нерозривно пов’язаний. І був би собі з цього роману пречудовий репортаж, якби монологи, як і їхні авторки, не були вигадані, точніше, складені з сотень жінок, що їх зустрічаємо щодня на прогулянках з дітьми і власне в торгових центрах, цих театрах нудьги й самотності; а ще частіше – не зустрічаємо, доки вони змагаються з тими ж двома демонами у чотирикутниках своїх квартир.
Наталія Фєдорчук написала роман настільки злободенний і «фактажний», що, здається, цілком природно почуватиметься в компанії польських авторів «нон-фікшну», що збереться на цьогорічному МАЧ-і. Дехто з критиків, щоправда, саме цю рису її роману вважає головною вадою: надто конкретний, надто публіцистичний, він програє гучним феміністичним романам про материнство авторства Сильвії Хутнік (до речі, учасниці МАЧ-2016) та Юстини Барґельської, не додаючи до цього тренду літератури нічого нового. Що ж, може, й так.
Авторка, яку ми залишили «на десерт» – Зоська Папужанка, – прогриміла своїм дебютним романом «Шопка» в 2012 році. Відразу – номінація на дві найважливіші літературні премії, злива позитивних рецензій, шість з половиною тисяч проданих примірників протягом перших чотирьох місяців – словом, все, про що може мріяти дебютант. Річ була не в тому, про що розповідала авторка (тема розпаду сімей, головна в цьому романі, вже дещо набила оскому в сучасній польській літературі), йшлося про те, як вона це зробила. На її стиль – гнучкий, динамічний, розмовний, дотепний – безперечно, вплинула театрознавча освіта та довгі години, проведені в театрах і з театрами.
У своєму найновішому романі «Він» (2016) Папужанка навмисно обирає об’єктом оповіді нецікавого героя в нецікавий час. Це сірі польські 80-ті, так звана «чорна діра», коли ціла країна займалася переважно імітацією життя; а герой – незугарний учень міської школи, якому безперестанку тече з носа, і з яким ніхто не хоче водитися. Просвітку немає: навіть рідна мати любить його якось усупереч собі. Годилося б зронити скупу сльозу, якби роман не був настільки (само)іронічним: він жорстоко розбиває на друзки найменші зародки співчуття, а заразом – і ностальгії за дитинством у часи, коли «всім бракувало всього». Роман Папужанки – це тихе провінційне пекельце польської школи, яким бродить саркастична тінь Ґомбровича.
Що ж, цьогорічний польський сегмент МАЧ – це насамперед проба реальністю. Ніякої вібрації вигаданих світів, практично ніякої поезії – сама лише неприкрита правда факту, навіть у художній прозі. Але… якою людською вона здебільшого виявляється, якою набагато більш людською, ніж вишукані конструкції уяви.