У цих маленьких містечках неможливо сховатись за лабіринтами вулиць, як у великому Львові, Франківську чи Ужгороді, бо лабіринту немає. Є декілька вулиць, центр, площа, центральна дорога. І все.
Ці маленькі міста на Заході навіть у кращі часи свого існування, коли люди мали роботу, мали 10, 20 тисяч населення, рідше більше. 30 тисяч – це вже як виняток. В наші дні і половини цієї цифри немає. Немає роботи – немає людей. Молодь вчиться, а старі доживають на пенсії. Сфера послуг, торгівля, далі школа, лікарня, влада, церква, міліція, цвинтар.
Мало людей. Всі знають вас, і ви знаєте всіх. Створити нову легенду життя, придумати нову біографію у вас радше не вийде. Людей, чиї предки збудували каплицю Боїмів чи Оперний, чи в родині були королі, тут просто немає – не Львів. У такі дурниці тут не повірить ніхто. Немає снобізму чи поділу на «корінних» і приїжджих, жителів «австрійського центру» і спальних районів. Репутація – це надто серйозно, і штучна реклама чи розголос тут неможливі. Про пресу і радіо навіть не думайте, хоча є місцева газета і навіть FM, але їх не сприймають всерйоз. Інформація, яку передали усно, «тільки вам і тільки довірені люди, що в курсі», викликає найбільшу довіру. Ваша оцінка – ваш труд, ваш талант і працездатність.
Є дантист, який уміє, є декілька тих, що можуть щось там зробити, решта – ті, хто не має клієнтів у своїх дорогих кабінетах. Те саме стосовно пекарні, магазинів, автомайстерні, тих, хто продає ковбасу й молоко на базарі і привозить з «Шувару» на фурі городину, фрукти і м'ясо. Є вчителі, які вчать, до яких посилають дітей цілими класами. Решта беруть тих, кого брати не хочуть ті, кращі. Репетитор мало не з третього класу – це дуже серйозно, бо це робота з дітьми, а діти – це наше майбутнє. Дослівно. Це найкраще, що продукують ці маленькі міста. Кращі з кращих їдуть далеко, це гордість батьків, школи та міста.
Тому навіть якщо мама чи тато мають серйозні проблеми з роботою і, відповідно, з грошима, їхні діти ходять на музику, плавання, танці, футбол, до репетиторів. Всі хочуть, щоби діти мали краще життя. Часто це доводять до крайнощів, що несе шкоду всім, хто має з цим справу. Бо хочуть і готові настільки, що купують майбутнє життя. Часто, буквально за гроші – місце праці. Навіть знаходять дружин. А частіше створюють клани: хірургів, гінекологів, травматологів, терапевтів, аптекарів, архітекторів і, звичайно, юристів, священників, інженерів. І новомодне – політиків. І тепер ніхто інший ні в місті, ні в районі не «ріже» (тобто не оперує), не приймає пологи, не накладає гіпс, не ставить діагноз і не виписує певні ліки – лише люди з прізвищем, що свого часу мало вагу. Зароблену чесно. Нині не завжди діти мають таланти, знання та працездатність батьків, часто навпаки, але вперто займають «хлібну» посаду, не підпускаючи інших – кращих, гірших, мудріших, просто чужих – навіть близько.
Відтісняють решту туди, далеко за межі, у той соціум, де вважають нормальним прийти у своїх парадних спортивних штанях (три білі смуги) і сидіти, замовивши каву чи пиво, в центральному закладі міста. Прийти і лишитись живим, не лежачи побитим на асфальті. Вас ніхто не чіпатиме фразою про дрес-код чи якесь абстрактне поняття «культури», бо півміста ходить у спортивних костюмах. Звичайно, данина моді, але часом банально нема грошей, а спортивний костюм – це вульгарно, але практично й дешево. Зроблено в China. Та й їм якось все одно, бо у цих маленьких містечках неможливо сховатись за лабіринтами вулиць від поглядів тих – у великих чорних машинах, що пролітають по трасі туди, в бік Карпат, на Київ, чи далі, аж за кордон.
Дивись також:
03.05.2013