(В столїттє від дня його уродження).
В окраїнній землї на межі хуторів великоруського й українського племени в острогозькім повітї, тодї слобідсько-української ґубернїї, в поміщицькій родинї села Юрасівки 100 лїт тому 4 мая 1817 р. уродив ся історик-поет великого таланту й турботного життя Микола Іванович Костомарів.
В 12 роцї хлопець стратив батька, що погиб траґічною смертю. Іван Петрович Костомарів, лїтературний портрет котрого немовби змальований з батька історика в особі Івана Петровича Лаврецького, був жонатий з сїльською дївчиною. Його, мягкого, хоч палкого лїберала й "веґетаріянця", забили грабівники, його власні двораки, що загарбали всї грошеві суми поміщика. Тяжкі обставини пізнїйшого життя Миколи Івановича не гараздом відбили ся на його характері. 25-лїтнїй маґістер російської історії мусїв перетерпіти першу "учену" неправду, коли харківський епископ Інокентій Борисов і мінїстер народньої просвіти Уваров звелїли спалити його дисертацію "Про значіння унїї в західній Росії". А по двох роках історикови не дали професорської катедри, бо уважали його "блаженненьким" тому, що він уже тоді "ходив у народ", одушевляв ся етноґрафією і, ходячи серед простолюдя, вів записи пісень, казок і займав ся дослїдом народнього життя. Не пройшов і рік після того, як зайняв Костомарів катедру у київськім унїверситетї, а вже над ним окошила ся миколаївсько-жандармська гроза: його арештували на веснї 1847 р. разом з Шевченком, Кулїшем і иншими членами Кирило-Методиївського брацтва, обвинуватили в орґанїзації україно-славянського товариства й сепаратизмі, передержали рік у петропавлівській кріпости й вислали до Саратова, де він прожив коло 10 лїт. Ще більше мучила Миколу Івановича неможливість працювати, як хотїло ся, на полї науки, забороненім для нього правительством. До того його арештовано на передоднї весїлля і з трудом переносив він життє одинокого-бурлаки.
В роки визвольної роботи в селянській справі історик багато попрацював яко секретарь саратівського комітету, а потім коло двох лїт був професором у петроградськім унїверситетї. Але й сю працю, любу для його душі, перервано: блискучий бесїдник, одушевляючий оповідач про минуле мусїв покинути читаннє курсів і вже до кінця своїх днїв зоставав-ся "неофіціяльним" російським істориком, який носив тільки скромний титул члена археоґрафічної комісії. Нервовий, вражливий, несильний здоровлєм, терплячи на слабість очей, Костомарів цїле своє життя працював аж до обезсилення, пересиджуючи днї й ночі над виданнєм і обробленнєм архівних матеріялів і історичних документів і справдї можна сказати, був великим працьовником науки, який не знав нї 8-ми, нї 10, нї 12-ти годинної працї на добу, до самої могили, до якої зійшов 7 квітня 1885 р.
Його найважнїйшими працями з поля історії були моноґрафії про Богдана Хмельницького, про північно-руські народоправства в Новгородї, Пскові, про "смутное время" московської держави, по українській історії про початки козацтва, про епоху руїни, Мазепи, про останні роки річипосполитої і ин. В повнім виданню вони дали 21 великий том крім сїмох популярпих випусків "Російської історії в життєписях" і великого числа статей, брошур і заміток, а також історично-белєтристичних повістей. А його любов до Рідного Краю і минулого українського народу висловила ся нетільки в широких історичних дослідах і етноґрафічних працях (Історичне значіннє української народпьої пісенної творчости й ин.): першими друкованими творами ученого були українські драми й вірші — "Сава Чалий", "Переяславська Ніч", "Українські Баляди" й переклади на українську мову Байрона, Короледвірської Рукописи і т. ин.
Визначними рисами таланту Костомарова була нетільки плодотворна, розумна здатність до роботи, він відзначав ся від дитинства вражаючою памятю, незвичайно сильно розвиненою фантазією, уміннєм заглянути в тайну глубину й найскладнїйшу сїть віддалених історичних подїй та світлою тверезістю думки при розясненню причин і при викладї ходу минулого російської й української історії. Майстерство лїтературно-мистецького викладу додавало історичним працям незвичайної яскравости та прозорости, його працями зачитували ся, на них неодно поколїннє російської і української молодї учило ся розуміти своє минуле та вияснювати сучасну теперішність. Нема сумнїву, що й тепер ми можемо повторити, що нїхто з російських істориків кінця минулого віку більше не розширив круга серіозних прихильників історичної науки, нїхто не дав сильнїйшої понуки до зацїкавлення на сїм полї й нїхто більше не пособив історичному розумінню російської сучасної дїйсности, нїж се зробив Костомарів.
Не беремо ся ми в короткій згадцї памяти вияснити значіннє праць і дїяльности Миколи Івановича, але пригадаємо поверховно нечисленні, деякі теми й вислїди, з котрими звязане імя історика.
Хто з освічених людей, які сьогоднї дійшли вже до зрілого віку, не задумав ся коли над тими може й дещо одностороннїми думками, які висловлював Костомарів з приводу впливу татарського ярма на основу однодержавности в давнїй Руси та про те, як ступнево великі московські князї заміняли гобою татарського хана та як зростав їх деспотизм, пересуваючи прероґативи азійської чужоземної власти на носителїв нового гнету над великоруським народом, передаючи татарські кнути й нагайки в руки московських самодержцїв?
Ще більше впливу на російський і український громадянський світогляд і на самосвідомість мали ті твори Костомарова про народоправє, котрі особливо відомі в історично-теоретичних узагальнюючих статях Миколи Івановича — "Думки про федеративну основу в давнїй Русї" й "Дві руські народности".
Яскраві характеристики племінних ріжниць великоруської й української народности, їх ідеалів і життєвого ладу яко представників індивідуально-особистої та громадсько-колєктивної основи може надто цростолїнїйні та схематичні, але вони саме тому й переконували та на довго означили розуміннє взаїмних історичних відносин близьких і рівночасно неоднакових народностей східного славянства. З них одна виразила в своїм історичнім життю "щось велике, будуюче, дух згідности, свідомість єдности, пануваннє практичного розуму, що вміє побороти тяжкі обставини, підхопити пору, коли треба дїлати, й покористувати ся нею, скільки потреба". Вільнолюбна стихія другої — української народности виявила широке розуміннє свобідних людських відносин, що доводило її — по словам історика — то до розкладу громадянських звязків, то до круговороту понук, які блудним колесом крутили народнїм історичним життєм.
Таке було здїйсненнє народнїх світоглядів у пізнїйші періоди історії руських земель. Але ті старі славянські поняття признавали зразу джерелом спільної народньої правди волю народу, ухвалу віча, з кого не складав ся-б сей народ, як не збирало ся-б се віче. Сей вічевий принцип давньої Руси находив ся у тїснім звязку зі змаганнєм населення, розкиненого по безмежній, багатій водою рівнинї, до самобутности земель, до федеративної основи й федерація була тою формою державного ладу, в котрій висловлювало ся полїтичне життє давньої Руси, а цїла історія руського народу в удїльну добу се — по словам історика — ступневий розвиток сеї федеративної основи. Історичні обставини не давали тодї засобів, щоб злити ся й вигладити племінні ріжницї.
Без сумнїву, що і природа і мова і побут і глибоко лежачі основи розуміння світа й історичні переживання не згладили й досї тих племінних відмін і центробіжних змагань. Федеративна основа в инших очевидно рямках і нарисах, як у давнину, в иншім уґрупуванню, як намітив учений (південно-руська, сїверська, великоруська, білоруська, новгородська, псковська), в иншім звязку та взаїмних племінних відносинах — жива й до сього часу. Як вона виявить ся, як здїйснить ся і в які нові форми самобутнього ладу й самоуправи виллєть ся і означить ся, сказати поки-що тяжко. Але згадуючи імя Костомарова в нинїшній день столїття від його уродження, ми не повинні забувати, що він дав перші в історичній перспективі широкі наукові умотивовання ідей народоправя на Руси й племінного свобідного самоозначення та самобутности.
Костомарів не був нї істориком російської держави, нї істориком східного славянства в його цїлости, нї істориком інституцій і форм російського державного монархічного ладу: він був дослїдником минулого життя, або недержавних народностей, або розкладу державних форм життя, або вічевого укладу й федеративного ладу, або переґрупування народнїх сил в доби визвольних рухів, повстань і вільних змагань до нового життя. Одним словом він був істориком — і артистом і мислителем, що шукав у минулім тих елєментів, на підставі котрих у будуччинї побудуєть ся світле, свобідне, щасливе народнє життє.
Під сим заголовком подала "Рѣчь" з 17 мая н. ст. таку статтю Гната Житецького з приводу столїття від дня уродження знаменитого українського історика.
[Вістник Союза визволення України]
17.06.1917