За київською "Новою Радою" з дня 28-ІІІ ст. ст. подаємо отсю цїкаву статю яко документ пануючих тепер у Київі полїтичних настроїв.
Те, що стало ся, багатьом здаєть ся якимсь чудом, що прийшло, невідома звідки, невідомо як, несподївано, всупереч всїм рахункам і "тверезим поглядам", а одначе, перегорнувши пожовклі від часу картки нашого національного життя, ми знайдемо в них слова, які здають ся немов нинї написаними, — так живо віддають вони в поетичній формі натхненого пророцтва основні риси того, що розгортуєть ся перед нашими очима. Я розумію "Книгу битія українського і народу", аґітаційний твір, написаний для Кирило-Методіївського Товариства Костомаровим сїмдесять лїт тому і призначений для поширення між людністю Росії й инших славянських народів. Він носить на собі виразний слїд релїгійного пієтизму і славянського романтизму, під впливами котрого написаний. Але в сю окладинку вставляє програмовий революційний зміст, який далеко випередив свій час.
Написана на двох мовах, по українськи й по російськи, для розповсюдження серед людности не-української, ся "Книга битія" досї не могла бути видана; надруковані були тільки виривки з російського тексту* — і вони були сконфісковані. Виданнє її в повнім українськім текстї тепер стає черговим завданнєм. Поки-що — кілька виривків на взірець.
Треба пояснити, що ідеалїзуючи прикладом инших славянофілів патріярхальне славянство в протиставленню елєментови ґерманському, "Книга битія" уважає український нарід найбільш чистим представником демократичної славянської стихії, ненокалїченої стороннїми впливами, як у Польщі й Московщинї, з котрими "Книга" весь час переводить паралєлю.
"Кричали Поляки: у нас свобода і рівність, але вони натворили собі панів і стеряв ся нарід польський, попав простий нарід в неволю найгіршу, яка була коли небудь на світї, — без усякого закону пани вішали й побивали своїх невільників.
"У Московщинї — підняв ся над усїма царь московський, а підняв ся він, кланяючись Татарам, і цїлував ноги ханови бісурменови, щоб помагав йому держати в неключимій неволї христіянський нарід великоросійський. І стеряв ся нарід великоросійський і впав в ідолопоклонство, назвав свого царя земним богом і все, що царь скаже, уважав добрим.
"Україна не любила нї царя нї пана і витворила у себе козацтво-брацтво, до котрого кожний, вступаючи, був братом инших, хочби був паном чи невільником, — аби був христіянином. І з дня в день росло козацтво і множилось. І скоро всї люде стали-б козаками, себто вільними і рівними, і не було б над Україною нї царя, нї пана, крім Бога єдиного, і за прикладом України те саме стало ся-б у Польщі, а потім і в инших славянських землях".
Але польські пани, злякавши ся, вжили всїх заходів, щоб положити межу розвитку козацтва. А царь московський, коли Україна пристала до Московщини і "обєднала ся з нею нероздїльно", але і несумішно, так, як з часом обєднають ся між собою всї народи славянські (в славянській федерації), він подїлив ся з польськими панами Україною, віддавши їм правобічні землї "на обдираннє".
Україна борола ся проти сього. "Се була найсвятїйша найславнїйша війна за свободу — ледве чи знайдеть ся в історії подібна їй, — а роздїл України — се мерзенне дїло, яке тільки можна знайти в історії". Але не витримали Українцї і знищили козацтво в правобічних землях пани польські, а в лївобічних царі російські.
"І згинула Україна. Але се тільки так здаєть ся. Не згинула вона, бо не хотїла знати про царя, нї пана, а хоч і був над нею царь, але чужий їй, і хоч були пани, — але чужі, і хоч з української крови були сї виродки, але вони не поганять своїми устами української мови і не називають себе Українцями. А правдивий Українець, чи він був роду простого, чи панського, він не повинен любити нї царя, нї пана, а повинен любити одного Бога. Так було перше, так воно і тепер.
"І Славянщина, хоч і терпіла і терпить неволю, сама не сотворила неволї, — бо царь і панство — се не славянського духу твір, а нїмецького і татарського. Правдивий Славянин не любить царя і пана, а любить і памятає одного Бога. Так було перше, так воно і тепер.
"Україна лежить у могилї, але не вмерла. Бо голос її, що накликає всю Славянщину до свободи і брацтва, розійшов ся по славянському світу. І відізвав ся він, сей голос, у Польщі, коли 3 травня (1791 р.) ухвалили Поляки, щоб не було між ними панів, а були всї рівні в Річі-Посполитій, — а сьогож і хотїла Україна ще 120 лїт передтим. Не допустили того і в Польщі, розірвали Польщу, як передтим розірвали Україну. Так і треба Польщі, бо не послухала вона своєї сестри України і запропастила її. Та не згине Польща, бо її розбурхає Україна, що зла не памятає і любить свою сестру, начеб і не було між ними нїчого...
"Встане Україна з своєї могили і знову кликне до своїх братів Славян. І не зістанеть ся нї царя, нї князя, нї графа, нї герцоґа, нї сіятельства, нї превосходительства, нї пана, нї боярина, нї мужика, нї холопа, нї в Великій Росії, нї в Польщі, нї на Українї, нї в Чехії, нї у Хорутанів, нї у Сербів, нї у Болгарів. І стане Україна незалежною річю посполитою (республикою) в славянськім союзі. Тодї скажуть всї народи, показуючи на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь, відкинений будівничими, — а він лїг основою всього"...
Сей натхнений пророчий стих, сей поетичний розмах політичної мислї, — як бачите, — дуже підходить до настроїв нинїшньої хвилї. Він веде нас тїсним духовним спорідненнєм з тим великим духом України зперед сїмдесяти лїт. Ми наче чуємо в своїй руцї руку наших дїдів, їх удари серця передають ся нам. Живіше нїж коли небудь ми відчуваємо живий звязок наш із Старою Україною, з історичною традицією її, з усїма благородними змаганнями до вільности, до незалежности, до народовластя, до свобідного і дружнього спільного пожиття народів. Коли на великім зібранню київськім 19 березня промовцї говорили під Богданом про те, що приклад російської революції і федеративної республики російської потягне за собою і инші народи Европи і за федерацією російською повстане народова федерація европейська, — в моїй душі оживали старі мрії Кирило-Методіївцїв про всеславянську федерацію, брацтво народів, про наш старий Київ як будучий центр, будучу столицю славянської федерації, — про те, як задзвонить знову дзвін на Святій Софії і представники народів славянських засядуть під нею на славянськім соборі...
"Вір менї, се буде, буде!" кличе виведений Костомаровим ентузіяст славянофіл.
Так мріяли наші дїди серед безпросвітньої ночі страшного Миколаївського режіму. Сї мрії повертають до нас уже в формі реальних проєктів, чергових завдань, — широкої автономії України, федеративної російської республики, забезпечення прав народностей, які живуть на Українї, щоб утворити з ними дружнї і солїдарні відносини для добра краю і його народу. Се велике щастє для нас, що нам сї старі мрії доводить ся реалїзувати. Але се положеннє накладає і великі обовязки.
Ми не можемо зіставати ся мрійниками-поетами, ми мусимо перевести старі мрії на твердий язик реальної полїтичної роботи, не мріяти, а творити реальні відносини, норми і підстави життя економічного, культурного й полїтичного.
Се треба нам памятати що дня, що години, щоб не змарнувати дорогоцїнного моменту, який може бути — і не повторить ся більше.
* В. Семеновський в "Русскім Богатств-і" 1911 р., кн. 6.
[Вістник Союза визволення України]
10.06.1917