[Статья Уманця надрукована в остатнім випуску "Правди", котру ми позволяємо собі повторити на сїм місци.]
Недавно пощастило менї добути дуже цїкавий лист нашого славного историка, вікопомного М. Костомарова. Лист сей, на мій погляд, має дуже велику вагу, показуючи нам відносини Костомарова до україньскої молодїжи, а ще більше — єго погляд на значінє народної мови не тілько для народної просвіти, а взагалї і для цїлої україньскої справи. Любов до свого краю і до свого народу він суцїльно єднав з любовію до рідної мови.
Вороги українства, а часом і де хто з Українцїв в запалї партійної боротьби нераз здавали ся на те, що нїби-то Костомарів надавав вагу народній україньскій мові тілько в дїлї початкової народної освіти і зовсїм не дбав про широкій літературний розвиток мови, а навіть зупинив своїх земляків, щоб они не тратили сили на те, що нїби-то вважав він зовсїм непотрібним для свого народу. Справдї, в своїх публицистичних статьях, як от: "Українофилство" [Русская Старина 1881—82] і "Задачи украинофилства" [Вѣстникъ Европы 1882], Костомарівъ нїби то сам дав повід до сего, виступаючи проти перекладів на україньску мову з Шекспіра, Байрона і т. д. Але-ж треба мати на увазї, що Костомарів, виступаючи тут як россійскій публицист, мусїв говорити не инакше, як озираючись на всї боки. Деякі Россіяне часом, хоч і дуже рідко коли, подають свій голос за україньску школу народну початкову, навіть і за письменство, призначене для простого люду, але досить поставити україньске питанє хоч трохи ширше, щоб навіть такі россійскі ліберали, як Пипин, Скабичевскій та инші, зараз же обурились проти україньства і вдарили на сполох. Все се добре тямив Костомарів і не дивно, що він, перестерегаючи своїх менше обережних земляків, бажав таким способом заспокоїти Россіян і уряд, щоб оберегти Україну від ще тяжчих утисків — нехай, мов, Россіяне і уряд бачуть, що проводирі українства тілько й дбають про народну школу та письменство для простого люду. Таким способом, здавалось єму, лекше буде досягти коли не повної волї для україньскої мови, то бодай знесеня лютого указу з 1876 року, до якої мети прямував він дуже енерґічно в останні роки свого житя, як се бачимо з цїлого ряду єго статей, друкованих в різних періодичних виданях в оборону українства. Отже він не міг не розуміти того, що раз українство мати-ме волю в дїлї народної освіти і письменства, — оно не може зупинитись; що раз мова буде допущена в школи і мати-ме хоч яку-небудь волю в письменстві — се само собою викличе потребу ширшого розвитку мови і письменства. Доволї передивитись поетичні твори Костомарова [Збірник творів Єремії Галки. Одесса 1875 р.], щоби бачити, як сам він пильно і уважно поводив ся з народною мовою і дбав про єї розвиток, що найбільше виявляєть ся в перекладах Костомарова з инших мов, як от з Байрона або з кралеводворскої рукописи, то-що. Таким побитом єго власна праця красче всего доводить нам, як він дивив ся на народню мову, як він бажав їй найширшого розвитку, нїчим не обмеженого.
Те-ж саме доводить нам і сей лист Костомарова до кіївских семинаристів, котрих він умовляє "не кидати рідної мови" і "стати кріпкою сторожею народній мові" і тогдї, каже він, "не зломить нашої народности нїяка в світї ворожа сила". Лист сей зберіг ся у одного з бувших кіївских семинаристів, д-ра Ш. Як він каже, в 1863 роцї, коли Костомарів почав видавати початкові підручники для народних шкіл на україньскій мові, кіївскі семинаристи дуже зацїкавились сим дїлом, збирали гроші, писали проповіди на україньскій мові, марили про те, щоб ставши священиками, вести дїло народної освіти і т. д. Оттодї-то вони цїлою, доволї численною громадою удались з листом до Костомарова, посилаючи єму гроші і виявляючи єму щиру прихильність і готовість ширити україньскі книжки в народї і служити дїлу народної освіти. На сей лист Костомарів відповів им листом з 19 сїчня 1864 року, котрий переданий був на сховок товаришеви Ш. Після того, каже Ш., був ще один лист від Костомарова, при котрому прислані були по оказії і видані Костомаровом книжки: Оповіданя з святого писаня Опатовича і Аритметика Кониського, але сей лист десь загубив ся. На сему й закінчила ся переписка Костомарова з кіївскими семинаристами, бо незабаром настала заборона виданя україньских книжок а почалось таке гнобительство, що нїчого було й думати про яке-небудь дїло на україньскому грунтї. Автоґраф листу Костомарова, яко цїнний памятник до исторії нашої культури, маю я передати на сховок до якого-небудь музея нашого в Українї або в Галичинї, а поки що друкую вірний до слова список того листа, зберегаючи в нїм всї особливости правописи і мови.
Ось сей лист:
"Генв. 19 — 1864.
Шановна Громадо, Панове семинаристи!
Великі радощи мині стались, коли я одібравъ листъ Вашъ, и нема въ мене кибети [змоги], шчобъ віддячити за ту ласку и увагу, шчо мені есте показали! Дай Боже Вамъ счастя-здоровья и шчобъ ви росли духомъ и сердцемъ. А якъ постановлять Васъ пастирями, нехай кожний запечатає собі у сердці ту любовь до свого краю и до свого народу, шчо теперь маете; и будете ви світло людямъ вашимъ, и станете ви кріпкою сторожею народовій мові и народовій освіті.
И коли бъ то скрізь по семинаріяхъ бувъ такий духъ, якъ у васъ, не зломила бъ народности нашои ніяка въ світі ворожа сила во віки вічні. Памятайте, панове, про слівця: дай Боже, шчобъ любовь наша до ріднои мови не була похожа на те насіння, шчо було зійшло, та росту ему не було. Шчобъ люди васъ не звели, шчобъ ані ради жінокъ і дітей, ані ради омани світовои, кваплючись на лакомство велике, ані ради страха архіерейська, не покинули ви мови ріднёи. Бо хто любить народъ, той річъ его любить, а хто каже: шчо любить народъ, а річъ его ненавидить, той бреше, якъ брешуть Гогоцькій та Кульжинскій*) и ті, шчо на ихъ похожи, шчо ихъ мена покрыються соромомъ и поругаються в памятці у потомківъ. Да не смущаеться сердце Ваше: идіть смілими и твердими ногами до мети своеи.
Щиро прихильний
Н. Костомаровъ.
*) З легкої руки жидівского "Сіона," "Московскихъ вѣдомостей" Каткова і славянофільского "Дня" Аксакова накинулись на україньство і наші перевертнї: І. Кульжиньскій, що видав в Кіїві в 1862 роцї брошуру: "О зарождающейся так называемой малороссійской литературѣ" і професор О. Гогоцкій, котрий в 1863 роцї воював з україньством в кіївских та иних ґазетах.
[Дѣло]
01.06.1892