Монумент ганьби

Не потрібно хвали і огуди.

Час поділить ганьбу і славу.

Люди славили – час засудить,

Розіп’яли – в віках осанна.

                          Авторемінісценція

Сотні тисяч очей мільйони разів побачили його за 47 років, що минули з часу спорудження у Львові так званого "монумента слави".

На вигині нинішньої вулиці Стрийської наприкінці XVIII століття відкрили Стрийське кладовище, яке проіснувало до 1823 року. Згодом цвинтар перенесли на місце, де тепер розташувався Військовий меморіал (верхня тераса Парку культури імені Богдана Хмельницького). Тут, на Помірках, був Стрийський цвинтар.  Офіційно його закрили 1893 року, але могили тут були ще в середині XX століття. У 1947-1952 роках на місці цвинтаря та старих цегелень було закладено парк імені Богдана Хмельницького.    

1970 року тут споруджено Монумент бойової слави радянських Збройних Сил (скульптори Дмитро Крвавич, Еммануїл Мисько, Ярослав Мотика, Олександр Пирожков, архітектори Мирон Вендзилович, Аполлон Огранович), відзначений 1972 року Державною премією Української РСР імені Тараса Шевченка. Подальший фаховий аналіз покаже, що з містобудівного, архітектурного, скульптурного, конструктивного та просто естетичного боку це є неграмотний і навіть небезпечний витвір. Нагорода ця була суто ідеологічною.

Я був присутній, коли відкривали цей меморіал і добре це пам’ятаю.

Вже тоді це кам’яне громаддя не викликало в мене жодних симпатій. Добре, я вже тоді був нерадянським. Але не знаю, у кого нині ця незугарна конструкція може викликати якісь сентименти чи формою, чи кольором, чи розміщенням.

Чому так?

Арґументую. Раз, що на цьому місці ніколи не було жодних геройських вчинків радянських Збройних Сил. Два – не залишено з етичних міркувань навіть згадки, що тут було кладовище. Три – якщо й робити тут монумент слави то слави Січових Стрільців, які відбили цегельню поруч.

Якщо ж говорити про пам'ять «слави» радянських збройних сил у Львові у Другій світовій війні, то перш за все треба згадати те, про що всюди написано і знають усі. Щоб надати окупації леґітимного вигляду, радянська влада організувала у Львові 22 жовтня 1939 року опереткові Народні Збори українського народу, які відбулися в теперішньому приміщенні Оперного театру, де урочисто проголошено возз'єднання західноукраїнських земель з Українською Радянською Соціалістичною Республікою в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Станіслав Людкевич тоді власне проголосив: «Нас визволили і на то нема ніякої ради». Зразу після цього почалися масові репресії та депортація в Сибір українського і польського населення, як це робилося в Радянській Україні.

 22 червня 1941 року, поки на лінії фронту точилися бої, енкаведисти, щоби не евакуйовувати в'язнів, винищили дві з половиною тисячі українців і поляків, переважно інтелігенції, які перебували в тюрмах «Бригідки», на Лонцького та Замарстинівській тюрмі, у тому числі й мого діда Миколу Костка, що був працівником друкарні Осолінеуму.

Я ніколи не бачив свого діда Миколу з Дороговижа, але пам’ятаю.

У Львові німці створили концентраційні табори Шталаг-329 на Цитаделі, де утримували військовополонених, і Янівський коцтабір (тепер виправно-трудова колонія №30) в кінці вулиці Шевченка. Жидівське населення зігнали в ґетто. У ці жахливі часи мої бабця з дідом, маючи на руках четверо малих дітей, переховувала у своїм підвалі жидівську родину Шудріхів, поки не виїхали до Старого Самбора. У 1943 році німці винищили львівське ґетто. Із цим Львів втратив своїх жидів. Та на їх місце з військами НКВД прибули російські євреї…

23 липня 1944 року розпочалася військова «Операція Буря»  польської підпільної Армії Крайової з метою взяти Львів і Галичину і з цих позицій вести перемовини щодо влаштування кордону. Вона перетворилася на вбивства українців поляками на вулицях Львова.

27 липня 1944 року Червона армія взяла Львів. Керівників Армії Крайової було запрошено на переговори з керівництвом Червоної Армії, де їх заарештували. Українська Повстанська армія готувалася до війни з новим окупаційним режимом.

У 1946 році Львів, як і всю Галичину, покинула переважна більшість польського населення. На їхнє місце прибули переселенці з Росії, російськомовні євреї і українці зі Сходу. Українців-лемків, що прибували з Польщі, натомість селили не у Львові, а в периферійних районах Західної України, а то й далі. Так у місті вкотре змінилося населення. Львів став переважно російськомовним містом.

Українську Греко-Католицьку Церкву було ліквідовано, і парафії силоміць приєднано до Руської Православної Церкви на Львівському соборі 1946 року. Ті, хто не згодилися, поїхали в Сибір. Попри те, у Львові лишилися діючі польські костели як наруга нової влади над українством. У віруючих українців була альтернатива – полонізуватися, русифікуватися або йти в підпілля. Як показали вересневі події 1989 року у Львові, коли на вулиці вийшли 200 тисяч греко-католиків, більшість вибрала третій шлях.

Проти УПА велася нещадна війна, що супроводжувалася жорстокими репресіями проти місцевого українського населення. Тисячі сімей, що підтримували повстанців, були вивезені в Сибір. 

5 березня 1950 року на конспіративній квартирі в селі Білогорщі на околиці Львова загинув Головний Командир УПА Роман Шухевич.

Ось так, тезово, виглядали у Львові «героїзм і слава» Радянської Армії.

Тривала велика людська м’ясорубка, й сировину з допомогою всіх силових структур  вкидали у великий тигель для переплавки в нову історичну спільноту -- радянський народ. Що з цього вийшло, бачимо – гомо совєтікус вульгаріс (нероба, брехун, хабарник, ще й краде).

Та продовжимо про монумент, цього разу з точки зору містобудівної. З транспортної, то ніби й усе вірно. Довжелезна стріла Стрийської дороги повертає круто праворуч і має відгалуження -- вулицю Гвардійську. У перспективі цієї прямої постала вертикаль обеліску і чорний гранітний бар’єр. Але той же бар’єр своєю масою грубо перегородив один із найкрасивіших видів на Цитадель і місто, мальовничу панораму.

Сьогодні  представники влади добивають цей краєвид, дозволивши забудову в парку на костях похованих, замість тактовно регулювати й оновлювати озеленення й формувати крони з «вікнами на Львів». Такими «вікнами» могла би стати прозора і монументальна аркада, яка і зупиняє і водночас пропускає погляд, як то є на вході до Стрийського з вулиці Паркової, на польському меморіалі Личакова.

Є свідчення самих авторів цього проекту Вендзиловича, Миська, Мотики, що вони самі «творили» його під ідеологічним тиском, не вважають жодним мистецьким явищем і згідні були би з його ліквідацією чи реконструкцією.  

18 січня 2012 року Галицький районний суд Львова оголосив рішення у справі щодо демонтажу Монумента слави на вулиці Стрийській і ухвалив відмовити у позові на основі усних свідчень кількох комуністів про те, що вони здавали гроші на його спорудження, і він збудований на кошти громади. Цей смішний арґумент ніхто навіть не збирався аргументувати відповідними документами, квитанціями, та, зрештою, аргументи можна було й подати у формі марок від Товариства охорони пам’ятників історії та культури, яке також у ті часи як ідеологічна організація збирала кошти на такі пам’ятники як добровільно-примусові внески від громадян.

Щодо конструктивної якості цього монумента, то його вже пора обносити парканом, аби уберегти людей від падіння куснів граніту, а з часом -- і бронзових скульптур з обеліска, як і куснів чорного габро, яким облицьована стела, оскільки її стіни мають нетектонічний від’ємний нахил.

Цікаво зауважити, що на вулиці Вітовського напроти міського Парку культури на протилежному кінці його центральної алеї, що спускається від чорного монументу, встановлений львів’янами знаковий камінь. На ньому можна ще прочитати викарбувані колись пафосні слова: на цьому місці буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. 

Далі процитую фрагменти статті «Коли доростемо до памятника борцям за волю України?» Степана Вовканича у «Кримській світлиці» ще за 19 серпня 2011 року.

Такий пам’ятник мав би відображати трагізм і велич буття українського народу, «його екзистенції – історичної пам’яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного для креативу нації середовища, здатного відтворювати і формувати національно-свідому особистість.

 

Концептуальних нових монументів, які львів’яни збудували б і які були б на віки символом боротьби нації за її свободу та незалежність, окрасою міста, його знаковою візиткою – вкрай мало. Може, трагічна постать В’язня біля тюрми на Лонцького… Але де ж втілена у граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, що почалася задовго до її ведення ОУН-УПА? Хіба ті українці, які віддавали життя у війні з поляками в 1918-1919 роках чи полягли під Крутами, у Холодному Яру, не боролися за волю України?

 

Поки що маємо пам’ятник Бандері, але він – персональний і здалека, даруйте, дещо схожий чи то на Галана, чи то на трафаретного Леніна. Фонові колони пам’ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. А де ж безпосередні герої, ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі.

 

Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я знаю: а) зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло - не ми, а нас на нашій же землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності і гордості.»

Про це йшлося і йдеться (зрідка) вже віддавна у пресі й у кулуарах влади, яка все ж і нині у Львові більше дбає про особисті інтереси, а не національні. Та щороку повторюється червонопрапорне шоу національної ганьби на вулиці Стрийській біля чорного монумента «визволителям», як і біля інших свідчень імперської присутності по цілій Україні, які охрунені, збайдужілі, доведені до рабського стану українці не наважуються скинути з тіла своєї землі.

А вирішити справу бодай з цим монументом національної ганьби можна було би вже давніше, якби влада відчувала постійний тиск громадян Львова. На жаль, свідомих громадян,  готових на активну конструктивну дію, на спротив приниженню і на актуальний чин, у Львові недостатньо, аби ми могли здобутися на гідне життя у своєму місті, у своїй країні.

Архітектор Юр ВОЛОЩАК