У Львові, дня 27 н. ст. мая 1892.
Нам не звістно, чи єсть не то в Европі, але на цїлій кули земскій нарід, котрому би сусїди відмовляли так уперто самостійности національної, як народови рускому. До недавних часів робили се Поляки, тепер єсть се питанє на порядку дневнім у всїх панславістів россійских, або вірнїйше сказавши, у всїх панруссів. Одні неґували Русь, другі неґують і доси. Виходить з того, що той 20-міліоновий нарід рускій єсть мабуть дуже смачним куском, коли добрі сусїди раді би єго сполучити з собою, або засімілювати. Розуміє ся, що поперед всего в тій роботї асіміляційній мають они на оцї язик рускій, яко головнїйшу признаку національности. Звичай і обичай лишають на боцї, бо на знищенє сих двох признак асімілятори не годні були доси винайти якого-небудь средства. Звичай і обичай, як взагалї цїлий світогляд якогось народу, не суть на стілько ухватним предметом, щоб указом або грубою силою фізичною можна их з нинї на завтра перемінити. На таку роботу треба би віків, а і потому результати асіміляційні на тих полях не були би мабуть слїдні.
Поляки від якогось часу порозумнїйшали. Улюблена фраза, мов-то язик рускій єсть лишень невиобразуваним нарічієм язика польского подібно як діялект мазурскій або куявскій, — та фраза переїлась уже Полякам і не видно вже нинї межи нами людей, котрі би, глядячи на розріст литератури рускої, поважили ся заспівати давну пізню: "Niema Rusi!" Щезає і понятє: "gente Ruthenus, natione Polonus", видумане в-перве Станиславом Оріховским в половинї XVI віку, а полягаюче на тім, що під понятє "Поляка", яко ширше, можна піддати вузші понятя Мазовянина, Ляха, Шлезака, Поморянина, Куювяка — отже й Русина. Поляки почислились з дїйстностію, зрозуміли, що та теорія повисла у воздусї, і покидають поле неґації.
Але в міру, як из сторони польскої неґація Руси ослабала, росла поволи неґація зі сторони панруссів. Тут і робота асіміляційна була лекшою. Князїв, що в другій половинї XII віку, по роздробленю Кієва Андрієм Боголюбским, звались великими князями суздальскими, відтак московскими, відтак царями всїх "Россій" (народу розсїяного широко і далеко — понятє лїтописцїв XVII віку) — тих князїв і царів прозвано в найновійших часах "русскими" і — дїло скінчене. Хто під властію тих царів, від Урала або й Камчатки по кордонї австрійскій, — той і "русскій человік". А наколи ще хто небудь жиє навіть за сим кордоном і зове ся Русином? — то й той "русскій". Нам годї на сїм місци писати исторію тих змагань в самій Россії і в нашій Галичинї і показувати, як і хто ту теорію єдинства національного "панрусского" ширив і заступав, але се факт, що в той спосіб, опираючись лиш на державній назві "русскій", асімільовано Русь з народом московским. Для мас, несвідомих исторії, а навіть для учених европейских, мало познакомлених з етноґрафією Россії, було сего досить. Сама назва вистала, щоби 20 міліоновому народови відмовити окремішности національної. Шкода, що не видумано фрази: gente Ruthenus, natione Russus або Моscovius.
Poзуміє ся, що і з сеї сторони проголошено зараз, що язик наш рускій єсть лишень мало-виобразуваним, хахлацким нарічієм, "исковерканим" на всї сторони, та що розвивати се "нарічіє" під конець XIX віку було би пустою роботою... Почалось і таке, що плоди письменности нашої називано Hans-Jörgelschaft-epiєю і Бог святий знає, якими епітетами!
Та теорія "єдинства русского" стоїть і по нинї, і навіть в нашім краю на Буковинї та на угорскій Руси має своїх заступників і защитників. "Панруссам" мало свого народу, мало корінних Радимичан та Вятичан, раді би начислити народу свого на добру сотку міліонів. "Панрусси" ті заснували були кілька лїт тому назад і свій політичний орґан в Болгарії і голосили в нїм без сорому, що й Болгаре одно з ними що до язика. А виводили сю річ в простий нїби спосіб, "Ми Великоросси — було там сказано — приймили колись з вірою христіяньскою ваш язик старословяньскій або староболгарскій, удержали єго в нашій літературі чисто, а ви, Болгаре, підпавши в ХІV. віцї під власть Турків "исковеркали" свій язик Туреччиною — отже річ проста, покиньте єго, а беріть наш, бо се ваша спадщина язикова, для вас у нас віками перехована. І в Сербії слїдні такі забаганки "панруссів". В Словаччинї угорскій голосять они, що "не стоіт дїла" розвивати язик ледви міліонового народця, а в Чехії і на Мораві, де вже любов до свого на біду "панруссів" дуже скріпилась і де нема надїї на "обрусеніє", там асімілятори будять бодай симпатії для себе і своїх теорій.
Показує ся з того, що не лиш ми Русини удостоїли ся щастя бути "русскими" par ехcеllеnсе. Згадана пропаґанда прибрала ширші границї і виступає в цїлій Славянщинї аж по Чорногору, лише в різнородних видах, як де треба, або як де можна. У нас, в Болгарії та Сербії кинулась пропаґанда "панруссизму" на язик, у Словінцїв, Чехів та Мораван обявляєсь она то православленєм, то будженєм симпатій, то знов доказуванєм конечности, щоб Славяне — на-разї лиш для лекшого розуміня себе — приймили один "літературний" язик; Словакам знов велено залишити "літераторствованє" в "дротарскім" діялектї, бо се на нїчо не здалось. Дотепні, але й на скрізь пусті змаганя! А що найважнїйше, то се, що за пізно отямились панове асімілятори і за пізно взялись до роботи своєї. Таке дїло могло мати бодай мізерні успіхи тогдї, як ще питанє націоналізму не проявило ся в Европі, — як ще идея народности лежала в сповитку, приспана на Заходї латиньскою мовою, на Всходї старословенщиною. Дїло асіміляції треба було починати перед реформацією Лютра, або бодай в часах Іосифиньских. Тогдї жило ще понятє, що сила держав лежить в уніформности язика, віри, законів і т. д. Тогдї ще експеріментовано на тім поли і старано ся в ретортах язикових і віроисповідних відтворювати чудовищні амальґами національні. Нинї робота така на-скрізь пуста. Нинї любов до свого розрослась ширше, нїж щоби якій-небудь хоч би лиш півміліоновий народець схотїв розплистись в другім народї. Що ж доперва сказати про наш 20-міліоновий нарід рускій? Ми до реторти "панруссів" навіть не змістимось. Пійдуть сюди одиницї, пійде хвилево і молодїж шкільна по указу, але народови душі не видрете. Нам ті змаганя асіміляційні мусять уже нинї видатись не лиш безхосенними, але навіть смішними! І длятого против всїх тих змагань Русь галицка кладе сміло на чолї свого "орґанічного труду" девізу: Стоїмо на становиску самостійности народної і приложимо всїх сил, щоб та проґрама наша осущилась не лиш у нас, але на цїлій просторони, як далеко і широко жиє нарід рускій, — аж по етноґрафічні границї потомків Радимичан та Вятичан. Хто другої думки, той тим самим сам виелімінував ся з посеред нас і того ми не тягнемо силою до себе. Най здоров екперіментує чи то свідомо, чи несвідомо, чи з доброї волї, чи по указу. "Панруссизм" єсть у нас язвою, але він щезне так само, як колись панпольонизм від Балтика по Чорне море. Ми — просто сказавши — сміємось уже нинї з теорії асіміляційної, опертої в Россії на указї з 1876 року, у нас піддержуваної звінкими арґументами. Narоd sobě! Все менї видреш, — співав безсмертний Маркіян, — але серця руского не видреш! І ми певні, що як язва "панруссизму" проявилась на нашім орґанізмі національнім в формі шумовин, так і спливе она небавом туди, куди шумовинам місце. Минулись у нас незамітно Зибликевичі, минуть ся і — nomina sunt odiosa...
[Дѣло]
27.05.1892