Не треба, я знаю, що застосовувати до населення України такі терміни, як аборигени й креоли, з наукового погляду не зовсім коректно. Бо й колонізація України мала інакший вигляд, ніж колонізація Латинської Америки, і в нашій етнічній мішанині сам Леві-Строс ногу зламає. А ще більше про це знає Микола Рябчук, який уже замучився пояснювати всім охочим, що йому йдеться не про міжетнічні, грубо кажучи, стосунки, а про два проекти України: один – тою чи іншою мірою колоніальний, у той чи інший спосіб зорієнтований на Москву; другий – антиколоніальний, зорієнтований на «геть від Москви». Власне, етнічне походження впливає на вибір людиною одного з цих проектів далеко не завжди: як добре відомо, чимало етнічних росіян в Україні виразно перейшли на бік винищуваних і поневолюваних їхніми предками аборигенів, а ще більше етнічних українців, зазнавши креолізації, стали запеклішими українофобами, ніж Путін і Сурков. То й мені також ідеться не про етнічну приналежність, а про вибір проекту. Тільки проектів цих я сьогодні бачу не два, а чотири. Не рахуючи, звісно, все ще вельми популярного в народі п’ятого, заснованого на гаслах «не поняв питання» і «не зрозумів вопроса».
До проектів за хвилю, а поки що – для розгону, – невеликий історичний екскурс. Після референдуму 1 грудня 1991 року політичні аналітики зачудовано чухали потилиці: «Ще зовсім недавно, – дивувалися аналітики, – ці самі люди голосували за збереження СРСР – і раптом ледь не одностайно висловилися за незалежність України. Звідки такий захмарний рівень національної самосвідомості?». Та нізвідки. Ні тоді, ні навіть тепер, на тлі війни з Росією, не було й немає ніяких 90% «свідомих українців». А була одномоментна дія двох потужних чинників: мрії і страху. Мрію – може, й щиро – поширювали націонал-демократичні агітатори, які твердили, що Україна зі своїм людським, земельним і науково-технічним потенціалом у разі здобуття незалежності заввиграшки стане другою Францією Європи. Страху нагнав серпневий путч: побачивши в телевізорі руки Янаєва, лице Пуго і танки на вулицях Москви, жителі України про всяк випадок вирішили убезпечити себе на майбутнє від подібних гекачепе. «Хай ліпше буде Франція», – вирішили ми і проголосували за вихід зі складу Радянського Союзу.
Однак французька мрія дуже швидко луснула, після чого надовго запала тривожна ідеологічна тиша. Леонід, щоправда, Кучма, обійнявши посаду прем’єр-міністра, спробував розпитати депутатів, яку би то країну йому збудувати, але, не почувши притомної відповіді, зайнявся вирішенням власних проблем: висунувся в президенти і, перемігши у виборах, створив олігархічну систему, чинну донині. Поки впродовж дев’яностих новопосталі і переважно байдужі до питань національно-культурної та ідеологічної ідентичності олігархи переймалися первісним накопиченням капіталу, найбільш незадоволені громадяни в паузах між боями за фізичне виживання потиху ділилися на протилежні табори, витворюючи ті дві України, про які й писав – багато і переконливо – Микола Рябчук.
Згрубша цей поділ залишається актуальним, проте Помаранчева революція, а особливо Євромайдан і війна, прискорили процес ідеологічної кристалізації суспільства чи принаймні змусили представників інертної більшості населення визначитися зі своїми симпатіями. І в цьому я вбачаю позитив: ми нарешті позбулися численних (хоч і не всіх) ілюзій, які понад двадцять років заважали нам зрозуміти самих себе, сформулювати і проговорити свої світоглядні переконання, а відтак – згідно з цими переконаннями – структуруватися. Тепер така структуризація відбулася. Кожна з двох давніших – Рябчукових – Україн розкололася ще на дві, і з погляду ідентичності їх стало чотири: аборигенсько-націоналістична, аборигенсько-ліберальна, креольсько-ліберальна та креольсько-імперська (останню логічно було б назвати креольсько-шовіністичною, якби не той факт, що й креоли-ліберали, інколи самі того не зауважуючи, раз по раз у своїх виступах на «українські теми» аж тріщать від шовіністичної пихи).
Чим добрий цей розкол? Тим, що він у будь-якому разі є перспективнішим для України, ніж старе географічне протистояння «Схід-Захід», яке тримало нас у перманентно патовій ситуації без шансів на беззаперечну перемогу жодної зі сторін. Тим часом наявність чотирьох основних груп дає можливість – залежно від мети – утворювати різні ситуативні союзи й досягати бажаного результату. Що й продемонстрував Євромайдан, на якому три України – аборигенсько-націоналістична, аборигенсько-ліберальна та креольсько-ліберальна – об’єдналися проти креольсько-імперської, завдяки чому й перемогли.
Проблема однак у тому, що корисне для України майданне об’єднання «три проти одного» часто є важкодосяжним. Наприклад, коли йдеться про захист прав людини і так звані «європейські цінності» загалом, аборигенсько-ліберальна Україна у більшості випадків може дійти згоди з креольсько-ліберальною, але вкрай рідко – з аборигенсько-націоналістичною, яка на цьому полі демонструє дивовижну близькість із креолами-імперіалістами. З іншого боку, коли йдеться про захист і розвиток української мови та пов’язаної з мовою частини культури, конфігурація змінюється: аборигенсько-ліберальна Україна об’єднується з аборигенсько-націоналістичною, тоді як обидві креольські групи зазвичай виступають єдиним антиукраїнським фронтом. Так чи сяк, а «два проти двох» замість «три проти одного» – це той самий пат, той самий наш традиційний параліч.
Чи є проти такого паралічу якісь ліки? Не знаю, як це здійснити практично, але головною медичною процедурою в нинішніх умовах повинна стати максимальна нейтралізація креольсько-імперської України, яка Україною взагалі не є, бо є її тотальним запереченням. Коли ще, як не під час війни із зовнішнім агресором, держава зобов’язана ефективно затикати пельки очевидним колабораціоністам, які цього агресора, абсолютно не криючись, підтримують? Після ж позбавлення (все одно, в який спосіб) креолів-імперіалістів голосу аборигени-ліберали, мудро маневруючи між націоналістичними аборигенами і ліберальними креолами та залучаючи, де треба, то одних, то інших, мали б спробувати збудувати країну, яка гармонійно поєднає в собі українськість із ліберальністю й інтегрується з Європою. Ну а що, не можна знову трохи помріяти?
22.05.2017