Проти поверховности

Краків, 15 травня 1942.

Останніми часами збільшилося зацікавлення справою чистоти і правильности української мови та одностайности українського правопису. Проявом цього — доволі численні дискусії, сходини і голоси в пресі. Все те зовсім природне і зрозуміле та свідчить про нашу живучість.

Тут і там навіть видно своєрідні крайності і пристрасті. Це також ще непогано. Воно свідчить про те, що люди відносяться до тих питань поважно і з переконанням. Зате недобре, що в тому природному розгарі балачок, непорозумінь, закидів і змагань дехто виявляє надто багато безкритичности і просто наївности. Саме тими рисками відзначаються ті прихильники одностайности української мови і правопису, які приймають із захопленням усе, що тільки має печатку з-за Збруча. Коли слухати їх міркувань або коли читати їх філологічно-правописні писання, то дуже часто здається, що вони нездужають на якийсь своєрідний комплекс "галицької меншевартности". Мабуть тому так силоміць стараються позбутись свого "галичанства" і стати вже не то українцями з Придніпрянщини, але ще більшим, ніж самі придніпрянці.

Мимохіть виринає питання: де ж причина цього дивного явища? Коли б ми обмежилися тільки до мови і правопису, ми не змогли б ніяк дати відповідь на це питання. Бо воно по своїй суті не мовно-правописне, але національно-політичне, психологічне і побіч того також історичне. Корінь цього питання в історичному відношенні Галичини до Сходу взагалі, а до східно-українських земель зокрема. Під загрозою безнастанного польського наступу західні українці завсіди самим тільки інстинктом самозбереження звертали свої очі на Схід, на східню Україну. Це все ясне і зрозуміле, коли подумати, що це тільки частини одного і того самого народу. Історія і культура оправдувала такі прояви галичан. Біда тільки, що в тому змаганні галичани постійно кермувалися романтизмом і наївністю, що в остаточному висліді завсіди доказувало, що ми ніколи добре не знали цього сходу.

Щоби прослідити поодинокі етапи цього процесу треба пригадати собі бодай тільки історію останнього XIX і XX століття. Саме тоді знову виявилося, що в міру того, як зростав натиск польщини на Галичину, збільшувалася також її тяга до Сходу. Особливо зміцнилася ця течія після того, як завдяки австрійській конституції поляки дістали в свої руки майже всю владу в Галичині і великий голос у центральному уряді. Тоді та романтична віра галичан в допомогу зі Сходу мабуть дійшла найвище. При тому вона прийняла вже більше означені форми переконання про національну і культурно-історичну єдність з Росією. Як єдиний спаситель у боротьбі з наступом польського націоналізму, Росія набрала в очах тодішних наших предків усіх приваб ідеалу. Царська Росія була в їх розумінні найсильніші, найкраще кермованою, і вона змагала тільки до того, щоб також здійснювати якісь великі ідеї. Такі думки можна було почути в деяких старих священичих родинах у Галичині ще перед світовою війною 1914—1918 рр. Не мало впливу те, що при ближчій зустрічі з тодішньою російською дійсністю ідеал зовсім розприскувався мов миляна банька. Серед нащадків старих галицьких інтеліґентських родів ще до сьогодні збереглися перекази про цю особисту трагедію і розчарування, якого — після 1870 зазнали ті галицькі священики, які перейшли на Холмщину. Зустрінувшись там віч-на-віч з представниками справжньої Роciї вони зрозуміли, що попали в зовсім чужий їм світ. Але трагедії тих одиниць ні не дійшли своєчасно до відома загалу ні вони не були би в силі переконати людей, які всі свої життєві надії звязували саме з тими примарами. Галичани у свому відношенні до тодішнього російського Сходу виявилися наївними романтиками, що творами своєї уяви хотіли відвернути небезпеку, яка йшла із заходу.

На їx оправдання можна б навести хочби приклад чехів, що з таким самим романтично-наївним незнанням звертали свої тужливі погляди на Петербург і Москву. Зате годі оправдати тих наших предків за їх зовсім зайве бажання перестати бути собою, за їх змагання позбутись свого галичанства.

Згодом картина змінилася. Під впливом ідей українського літературного відродження над Дніпром — у Галичині щораз більше кріпшала українська національна течія. І хоч поляки мали далі перевагу в Галичині, проте українці все ж таки були одним з багатьох народів монархії, які хоч у дечому користали з її теоретичної рівноправности. Не без значіння була також постійна національна боротьба з поляками. Вона гартувала національний характер і зміцнювала віру у власні сили. Коли ж після 1876 р. Галичина стала також і захистом для українського слова, вона щораз більше перебирала ролю своєрідного українського Піємонту. В тій добі нашої новішої історії, коли з Галичиною втримували постійні звязки визначні українці тієї міри, що О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманів, В. Антонович, М. Грушевський, Е. Чикаленко, В. Липинський та багато інших, наша тісніша батьківщина, а радше західні українські землі були вже видали таких своїх визначних людей, як І. Франко, О. Кобилянська, В. Стефаник, не згадуючи цілого ряду видатних діячів у роді Юліяна Бачинського або Евгена Олесницького. Можна сказати, що той час у галицько-національних взаєминах слід назвати добою найбільше нормальною, коли обі сторони признавали свої взаємні прикмети, обмінювалися своїми цінностями, але не позбувались свого природного характеру. Коли ж мова про політику і пляни на майбутнє, то неодин над Дніпром звязував їх з розвитком українського життя в Галичині. Але без огляду на те все і ті галичани не могли собі виробити дійсного поняття про життя на східно-українських землях, бо вони мали нагоду пізнати не її дійсне життя, але тільки обмежене число найвизначніших діячів. Тому навіть і тоді наші батьки не збереглись перед своєрідним романтично-наївним поглядом, що — мовляв — вся Україна за Збручем так виглядала, як ті рідкі і дорогі гості, які постійно прибували до Львова з Києва, Харкова, Полтави, Одеси, або Чернигова. Нічого дивного, що коли вони підчас світової війни опинились за Збручем, тамошня дійсність їх нетільки що не захоплювала, але — навпаки розчарувала. Зросійщені міста, обмаль української інтеліґенції, пасивне і неосвідомлене селянство, — все те дивувало галичан, які віддавна вже привикли до української розговірної мови; українських шкіл, гімназій, товариств і організацій. Та в остаточному свому висліді велика світова війна, що за словами одного визначного українського діяча перемішала українців, збільшила їх взаємне ознайомлення. Тим самим вона ставала чинником дальшого формування українського національного типу. На жаль деякі галичани знову забажали стати більшими "придніпрянцями" ніж самі придніпрянці і позбутися свого "галичанства". Замісць приймати від наших братів знад Дніпра те, що в них дійсно було добре і сутоукраїнське, вони стали брати все, що їм тільки попадало під руки. Так у мовній ділянці галичани стали запозичати всякі варваризми, русицизми і навіть закорінені в Україні польонізми. Але того всього ніхто не хотів бачити, коли на тих іноді дуже сумнівної української національної вартости надбаннях пишалась якась зазбручанська печать. Дійшло до того, що деякі галицькі українці, які вертались до дому з таборів, у яких разом перебували зі своїми братами зі східно-українських земель, привозили якесь одно або два російські слова і постійно їх вживали неначе якогось маґічного заворожування. Нпр. один привіз собі таке слово "даже", яке вживав, що друге слово. Він бідака думав, що таким чином буде з нього більший українець, тоді як в дійсности це було тільки цілковите незнання російської мови. Мабуть такі самі помилки робили тi придніпрянські українці, які не знали польської мови. До ще смішніших проявів дійшло, коли галицька молодь і загалом галицька інтеліґенція так стала здійснювати ідею національної єдности, що хапали все, що вичитали в книжках з погано оправленою мовою або почули від людей, які почали говорити по українськи тільки щойно від березня 1917 р. Тоді можна було бачити різних молодих людей, які говорили: "Мною було продано три примірника" або щось в такому роді. Вони думали, що добрими українцями зможуть бути тільки тоді, коли перестануть бути галичанами і "заграватимуть" придніпрянців. Сьогодні по роках, коли їм прибуло розуму і життєвого досвіду неодин з них щиро сміється з такого розуміння націоналізму і тимбільше йому дивно і прикро, коли і в наші дні повтаряється те саме явище, але в дещо змінених умовинах.

Після приходу большевиків до Галичини 17. вересня 1939 р. большевики почали і там зловживати мовою і правописом для своїх суто-політичних цілей. Під покришкою українізації стали большевики переводити русифікацію і винищування українства як самої живої сили. На превелике диво майже споконвічна наша романтична наївність у відношенні до Сходу і Росії знову віджила. Люди, які дусилися в нових умовинах совітського життя так скоро і що найважніше так безкритично позасвоювали собі нову совітську фразеологію і лексику, що їм навіть сьогодні видається, що вони служать справі національної єдности, коли повтаряють всякі чудасії, які є звичайним живим перекладом російських висловів або таки справжньою московщиною. А побіч них знову зявилися такі молоді недосвідчені загорільці, які думають, що на те, щоб бути справжнім українцем, треба позбутись тих усіх цінностей, які орґанічно виросли в Галичині. Можуть же прусаки, саси, баварці і тирольці бути добрими німцями саме тому, що кожний з них дає свої ориґінальні цінності, то чому ж то раптом галичани мають робити зі себе чудовище і нараз "загравати" придніпрянців? Та ж саме всеукраїнська вартість нас галичан у нашому галичанстві, бо тільки тоді, коли галицька дисциплінованість і національна характерність обєднаються з придніпрянським розмахом, шириною, уявою та культурно-мистецькими здібностями — українство стане дійсною сполукою розуму і серця, думки і чину, душі і тіла!

[Краківські вісті]