Відчит — присвячений руским читальням.
Один славний анґлійскій историк [Висkle] так сказав: "Нарід, котрий на свою минувшість поглядає з надто великою увагою, поступови свому тим не поможе. Єму старина видає ся мудростію, а всяка поправа небезпечною новостію. Коли нам здає ся, що ми пізнали найважнїйші правди, то через таку зарозумілість повздержуємо свої висші стремленя і придушуємо тую спасенну віру в будучність, без котрої нїчого великого не дасть ся зробити..."
Застановивши ся над тими словами, і подумавши о нашій, не так то дуже світлої минувшости, взяв я собі за предмет — не нашу минувшість, не ворожбу нашої будучности у взглядї політичнім, — але розвагу над звичайними, щоденними способами, яких ужити маєм, аби будучність наша не була страшна, не була нашим соромом і ганьбою.
Будучність бо наша залежить від нас самих, залежать від способу житя і поведеня нашого. Представлю собі двох чоловіків, двох братів від батька свого зарівно заосмотрених средствами до житя. Один з них поставив собі за цїль дальшого житя: уживанє всяких приятностей і роскошей, другій — працю і честноту. Річ ясна, що першій по роскішнім житю згине безхосенно для суспільности, а родина, коли єї позіставить, знайде ся в безнадїйнім положеню і згине; — другій же дібє ся добробиту та значіня і буде пожиточним для суспільности, буде єї світлом, і навіть наслїдники єго будуть мати підставу до дальшого користного розвитку.
Для того то герой грецкій Геркулес вибрав тую другу дорогу житя і зробив ся на нїй славним і пожиточним, длятого і Христос відогнав від себе сатану з предложеними єму роскошами і вказав нам дорогу честноти і самовідреченя, котрою ми поступати повинні.
Так само йде в житю цїлих народів. Придививши ся лише найлїпше нам знаним, а побачимо, що римска держава, найбільша, яку исторія знає, — держава, що обіймала більшу часть Европи і значну часть Азії і Африки, упала на дорогу уживаня приятностей, забав і роскоши, побідили єї люде працї і честнот. — Не можу вдержатись, аби тут знов не навести слів нашого славного историка анґлійского [Gibbona], котрий про упадок славної колись сирійскої держави висказав ся ось-такими словами: "Теплота підсоня робила мешканцїв Всходу склонними до найнеуміреннїйшого уживаня супокою і добробиту, а жива пустота лучила ся з розпустою. Мода була у них законом, роскіш одинокою цїлію, блеск строїв і домашного урядженя — одинокою відзнакою мешканцїв Антіохії. Штуки, які відносили ся до люксусу, знаходили пошанованє; строгі мужескі честноти висмівано, а жіночою чистотою і поважною старостію горджено, — все те явно вказувало на загальне зіпсутє столицї Всходу. Спектаклї були смаком, а властиво страстію Сирійцїв; найзнаменитших артистів спроваджувано з сусїдних міст, значну часть доходів призначувано на публичні забави, а величавість забав, театру і цирку уважано за щастє і славу Антіохії! Цїлком не дивота, що народи з такими засадами упали і загинули.
З другої сторони маємо таки межи собою один з найстарших, подиву гідний нарід, — наших жидів, що перебули злиднїв, як жаден иншій, а таки жиють, а навіть підносять ся, бо не можна заперечити, що они в житю межи собою придержують ся гідних честнот, а найменше віддають ся приятностям, забавам і роскошам.
Отже загальним правилом житя нашого повинна бути: невсипуща праця, уміреність в житю і строга моральність. Родина, межи котру вкрала ся неморальність, єсть уже зґарґренованим орґанізмом. Розклад мусить наступити, скорше чи півнїйше, — родина така зійде на нїщо. Піяк і здеморалізований ледащо не тілько єсть неспосібний до самостійного житя, але такого і в найми нїхто не прийме!
Придивім ся тепер собі: в яких ми зістаємо условіях, як живемо, і чи можемо дальше розвивати ся?
О шляхтї можемо сказати хиба Шевченковими словами: "Була колись..." З тим мусимо числити ся, що єї вже не маємо, та мабуть і не будемо мати. Шкода і думати о тім, щоби шляхту придбати. Она, коли єї нема, то й не потрібна. Не тії часи тепер, щоби творити шляхту. Болгаре і Серби взяли постанову в закони основні, що їх князї не мають права надавати титули шляхотскі. На пошанованє і вивисшенє нехай собі люде самі заслугують!
Одинокою силою нашою єсть нарід хлїборобний — і той повинен розвиватись і ублагороднити ся, повинен з-межи себе виховувати собі своїх провідників, виробляти интеліґенцію, котра має заступити шляхту, — интеліґенцію, котра має всї потреби народу заступити, о заспокоєнє тих потреб старати ся, — котра анї на волос від народу свого ухиляти ся не може, але дружно і крепко з ним тримати, з ним жити, єго підпирати і для него працювати повинна.
Як довго нарід наш такої интеліґенції не буде мати, так довго не може думати і о своїм культурнім піднесеню. Отже той наш нарід, коли хоче мати своїх ремісників, повинен сам з-межи себе их до того привести, — коли хоче мати торговлю в своїх руках, повинен не у жидів, але у своїх людей кожду свою потріб купувати, — коли хоче, аби по школах дїтей щиро учили і не переслїдували, повинен своїх учителїв з-межи себе виховати, — коли хоче, аби єму в судах і урядах письм руских не відкидали та й аби єму справи прихильно полагоджували, повинен старатись, аби єго здібна молодїж віддавала ся наукам правничим і иншим та по судах і староствах посади займала, — і т. д. А задачею интеліґенції нашої єсть: народови свому на всї ті браки й прогалини вказати, здібні і відповідні сили виглядувати, розвивати их, — нарід до такого всесторонного розвою єго сил заохочувати, ним руководити, пораду та поміч єму давати і за ним, де треба, гідно і кріпко обставати.
Що нарід наш єсть в силї і може собі свою власну ингеліґенцію виховати, о тім переконує нас стан священичій, зложений виключно з руских людей, — людей гідних, як то признав торік римскій делєґат на синодї у Львові. По школах же й судах маємо також уже значне число своїх людей, котрих і противники наші мусять поважати, — а кілько то они их нам переловили і нашими людьми свої ряди скріпили! Отже сумнївати ся о власних силах не потребуємо, єсли молоді й старші, біднїйші й заможнїйші, темні й світлїйші ступати будемо дорогою працї, умірености і моральности, — єсли будемо мати на увазї, що сила наша — то наш простий, честний нарід, котрий без нас, і без котрого ми лїпшої будучности мати не можемо, та що занедбанє того народу, полишенє єго самому собі, нам лише на сором і ганьбу вийде.
Закине нам хто, що ми убогі, — не маємо средств двигнути ся самі о власних силах, та що нам годї видержати конкуренцію з народами засібнима, посїдаючими великі капітали і численні институції, котрі им дають перевагу над нами. — На то відповім, що такі обави цїлком безосновні. Маєтки у нас великаньскі, тілько ми не вміємо их зібрати. А чого-ж край наш забивають чужі промисловцї і що их тягне на нашу землю, як не наші маєтки? Обчислїм тілько тії міліони, котрі що poку йдуть з краю нашого на потреби держави, краю, на ради повітові, на школи, кримінали, на пропинацію, або лиш на одні празники і свята, а самі зачудуємось, які ми страх богаті! Нечуваний маєток виходить що poкy з-помежи нас, але на институції і цїли, з котрих ми не хочемо користати і заряд котрих ми самі своєю недбалостію і непорадностію віддаємо в чужі руки.
Чуємо часто наріканє, що одно і друге село такі бідні, що не мають з-відки учителя удержати, — а можна ручити за то, що власне в богато таких селах арендарі пропінацій мусять стояти лїпше від учителїв, лїпше від приходників...
Невичерпане богатство нафти, земного воску, приносить що року міліони зиску, — але зиски ті йдуть в чужі руки...
Більша посїлість зажадала недавно 62,200.000 зр. сплати за пропінацію, а хто-ж, як не той бідний нарід доставить більшу часть тих міліонів?...
Міліони гроша єсть у нас, тілько хибує нам интеліґенції, сильної волї і витревалости, — хибує нам єдности і товариского змислу, аби ті богатства при собі задержати і на свою користь их визискати.
А навіть тую більшу посїлість, ті просторі посїлости земскі, котрі в нинїшних часах переважно жиди — коли не на власність, то на полїтні ужитки забрали, могли би ми в короткім часї понабувати на свою власність, коли тілько схочемо і однодушно заявимо кріпку волю. Правда, неодин скаже: "Та вже дурнїв би треба, аби не хотїли панами бути?" Ну так, але-ж чи ми й справдї не дурнї, коли дивимо ся супокійно, як люде далеко біднїйші, колишні ганделеси і фактори, що ходили по селах і щетину та воскобоїни скуповували, забирають нам простори землї, степи і полонини, а ми лиш нарікаємо і нїчого не робимо... Другі знов скажуть: "Ба, та як же би то було можливо, яким би то чудом ми могли прийти в посїданє тих дібр?" Річ ясна, що чудом того не вдїємо, лише працею і жертвою, і то так дрібною жертвою, так незначним трудом, що кождий здивує ся!
Землї тілько за гроші купити можна, а гроші конче порахувати треба, тож прошу терпеливо вислухати маленького рахунку:
Єсть нас в Австрії 3,000.000 а в границях російской держави около 17,000.000, разом 20 міліонів — навіть і більше, але тут не йде о точність статистичну. Той нарід святкує Великдень, Різдво, храми церковні і обходить різні оказії родинні, на котрі значні робить видатки, а я возьму тілько одно свято, один день в роцї — Великдень за приклад видатку, котрий народ поносить в однім дни. Шістка австрійска, здаєть ся не буде за богато на одну особу, бо знайдуть ся й такі що спотребують і кілька реньских, отже почисливши по шістцї на кожного Русина, маємо видатку в однім дни 2,000.000 зр. Той великаньскій капітал розходить ся в однім дни, для уприятненя, майже безкористно, а чи не міг би той сам нарід один день в роцї посвятити для своєї користи? Коли-б він навіть ще десять разів був біднїйшим, — то таки єсть він в силї одну шістку на рік посвятити самому собі, свому власному добру, своїй народній чести!
Коли-б той нарід мав один день в роцї навіть нїчо не їсти, то ще й тогдї єсть єгo найсвятїйшим обовязком скинути ся раз в роцї по одній шістцї на своє власне добро, на полїпшенє свого биту, на піднесенє своєї гідности! А задачею интеліґенції повинно бути тії крейцарі зібрати і на добро народу обернути. Але коли-б за тяжко було по 10 крейцарів від голови стягнути, то навіть коли-б тілько по одному крейцарови раз в роцї зібрати, мали би ми річно 200.000 зр., а й тими могли би ми при безнастанній а честній праци цїлу Галичину з часом закупити.
Крейцаря одного на цїлий рік жадаю я від кождої душі рускої яко жертви для власного добра, — і чи-ж може бути жертва менша? А труду від кождого жадаю лише того, аби той крейцар віддавав свому священикови або учителеви, бо тим найлекше з народом зносити ся, — і будемо мати — коли-б ми навіть на саму Галичину обмежились, — до розпорядимости капітали, за котрі і лїси і пасовиска відкупимо, і свою интеліґенцію виховаємо, і піднесемо ся матеріяльно і умом.
Зі свят взяв я приклад наших видатків, а знаючи добре, що нарід наш без даної єму оказії добровільно сам нїчого не зробить, хотїв би я ще і в тім взглядї дати єму нагоду до улекшеня єго труду при відданю тої маленької жертви, якої я від него жадаю. Обходимо ми память всяких угодників, святкуємо вже по части память Шевченка і инших заслужених людей, — тож було би оно дуже добре, аби ми той день, в котрім кождий Русин свій крейцар на своє відродженє дати має, сполучили з якимсь відповідним торжеством аби і нарід знав, що в тім дни згадану жертву має зложити, — аби то почутє стало ся загальним, сталось у кождого звичаєм і привичкою, і жертва тая аби була добровільною та й випливала зі свобідного почутя кождого Русина, як тепер так і в часах будущих. У нас в Галичинї надаєсь до того найлучше день третього мая, якo памятка даної свободи. День той нарід наш святкує по селах і буде єго святкувати. В дни тім мимоволї приходить єму на гадку, що колись то хлїбороби були рабами а в дни тім піднесено их до гідности людскої — в дни тім кождий мимоволї мусить застановити ся, що з гідностію людскою вяжесь єго просвіта і потреба просвіти, — що піднесенє гідности людскої вимагає жертв і працї, без котрих люде знов би запали в темноту, здичілість і в неволю, а то неволю матеріяльну і духову, страшнїйшу ще від першої і ведучу до загуби индівідуальности народної, до смерти душевної, — отже в тім дни найлїпша буде нагода пригадати народови потребу маленької жертви на єго відродженє та самоподвигненє, і взяти від него ту жертву.
Тую то просту, звичайну, непоказну гадку осмілив ся я явно піднести і вказати на неї як на средство нашого двигненя. Власне длятого, що гадка та єсть проста і легка до переведеня, має она в собі тую силу, котрою щось збудувати можна, бо так і природа будує. З дрібоньких атомів стають великаньскі тїла. Ті дрібоньки сили — найсильнїйші, найстрашнїйші. Отже берім ся за ті дрібні сили! Не тратьмо часу! Берім ся до зорґанізованя тої простої і невеликої працї, а нинї знайдемо вже і в найтемнїйшім селї бодай одного чоловіка, котрий тую гадку пійме, нею переймесь і єї посвятить ся.
Коли ми яко Русини хочемо жити, мусимо самі старати ся і о средства до житя потрібні та з житєм необхідно сполучені, — мусимо перемогти тих, що нас окружають, бо инакше они нас переможуть. Аби-ж их перемогти, треба піднести бит матеріяльний і нашого духа, наші сили моральні!
Однакож і бит матеріяльний, і просвіта, хотяй до народного житя і єго розвитку так дуже потрібні, що не в силї самі нашого истнованя удержати і піднести нас до високого культурного розвитку. У старих культурних народів бачили ми і безмірні богатства, і велику ученість, — а погубив их брак моральности.
Моральність у народу — то найдорожшій єго скарб, єго характер, — моральність єсть животворячою силою, котра підносить, від гнили хоронить, — моральність продовжує віка не лиш людям-одиницям, але і цїлим народам, а де єї нема, там нарід ледащіє, робить ся розпустним і збабілим, тратить силу фізичну і душевну, нидїє і сходить на нужду, стає неспосібним до дальшого житя, — не тілько до житя самостійного, але навіт до рабских і невільничих услуг для других.
О просвітї нашого народу, о піднесеню єго матеріяльного добробиту так богато і так радо пишуть наші часописи, а зважають належито на тую третю, так дуже важну силу, котра єсть підставою нашого дальшого житя, нашої будучности. Я позволю собі тут піднести, що власне може длятого змаганя просвітні идуть так пиняво, та й добробит нашого народу — замість підносити ся, поволи упадає, — може, кажу, длятого, що змаганя в однім і другім напрямі не йдуть рівнобіжно из знаганями о піднесенє правдивої моральности — в найширшім того слова значіню.
Хто здоровими дивить ся очима, той видить, що моральність у народу нашого сильно захитана. Піятика, лїнощі, крадїж, брехня, взаїмна вражда, зневажуваня, підпали, позиваня і инші пороки прибирають застрашаючу міру. Переглянувши подавчі реґестри судові, звайдете там у віддїлї цивільнім, що переважно жиди позивають христіян за гроші і хлїб та за инші права, а в реґестрах карних позивають ся хлоп з хлопом — за зневагу і пусті річи, котрими тілько себе руйнують. По криміналах повно наших людей, по містах на службі у жидів повно дївчат, що віддають ся житю ледачому і розпустному...
Все те єсть страшне, небезпечне для нашої будущини, — бо нарід, котрий уже сам не розпізнає доброго від злого, не горне ся до просвіти, — нарід, котрий своїх прав найсвятїйших не береже, своїх ворогів не вистерігаєсь, але сам в біду лїзе, — нарід, котрого члени межи собою не жиють в згодї і у взаїмнім довірію та пошанованю, але одні другим завидують, одні других ненавидять, деруть ся, на себе доносять, — нарід, котрий не веде ся засадами моральними, — такій нарід стає нездібним до житя самостійного, єму тяжко прийти до добробиту, а і просвіта у него не приймесь, — нарід такій нидїє, тратить свою индівідуальність і загибає... Отже тут наша интеліґенція, духовна і світска, має тяжку задачу сповнити, має поле, — на жаль дуже занедбане, — очищати і обробляти!
Крайна пора прокинути ся з апатії і индиферентизму, кинути проч пусті забави, марнуючі час дорогій і не приносячі жадного хісна, а взяти ся всїм нам до щирої працї, самим над собою, аби ми були гідним приміром і добрими провідниками нещастного народу свого, — аби ми очистили єго з зародів вкрадаючої ся в єго орґанізм ґанґреми, котру я загально неморальностію називаю, і піднесли єго духа та бит матеріяльний. Як же руки заложено і не будемо нїчо робити, то неминучо прийде будучність, котра буде нашим соромом і нашою ганьбою...
[Дѣло]
13.05.1892