[Переказ народний з Ганчової.]
Помежи многими відновленими церквами Лемківщини що-до внутрішного устроєня, особливо за для богатого і старанно викінченого золоченя, займає одно з перших місць церков в Ганчовій. На єї найвисшій вежи, котра з самою церквою становить одну цїлість, — а котрий то спосіб будованя церквей на Лемківщинї доховав ся від перших початків до сегодня, хоч він показує ся з богато поглядів дуже непрактичним, — уміщений єсть по-при три менші дзвони оден великій дзвін, котрий своїм чистим і далекозвучним голосом, мов старий прадїд, веде перед у великім хорі декотрих навіть гармонійних і милозвучних голосів, видаваних дзвонами наших руских церквей на Лемківщинї.
На дзвонї тім стоїть виразна напись: "In honorem Dei fudit Me Georgius Wierd in Eperies Anno Domini 1656".
Маючи тілько лїт, дзвін той богато би нам міг розказати сумного й веселого з бувальщини. Правда, не взивав він людей збруїти ся в ножі, коси й тенори, не остерігав перед нападами зближаючого ся ворога, може навіть і горсточка войска не переходила по-при него, а алярмуючо відзивав ся хиба раз на кілька або кільканацять лїт, звіщаючи, що в селї горить, — та за те кілько то тїл уже супровів він на вічний спочинок, співаючи им сумовитим своїм голосом "вічная память", а рівночасно виправляючи з гостини до дому на вічну дорогу душі, що розставали ся з тими тїлами. Кілько то разів при надходячій страшній хмарі кликав він своїх вірних до молитви, котру яко чуйний на вежи сторож найперше все розпочинає, — аби молитва піднесена з вірою під поважним проводом єго голосу відвернула нещастє від села. Но кождим разом, коли-небудь і з якої небудь причини розляже ся по високих горах голос ганчівского дзвона, рівночасно мов відгомін того голосу відзиває ся в памяти людей переказ, котрий кружить в устах их від півтретя сотки лїт.
А переказ про початок сего дзвона єсть ось такій:
В половинї ХVІІ-го столїтя, — о скілько се може посвідчити напись на ганчівскім дзвонї, — жив в селї Ганчивій заможний господар Крайник. Господарство, котрого він був властителем, ще до нинї що-до обєму свого займає перворядне місце. Крайник [і нинї живуть в Ганчовій Крайняки], — чоловік жонатий, але бездїтний, доробив ся при своїм великім господарстві також грубого гроша. Но богатство то збивав він при великій зарозумілости і посїдав всякі прикмети захланного скупця. Серце у него було не дуже чуле на нужду бідаків, а коли що жертвував, чи то для бідних, чи для слави Божої, то не чинив того в спосіб, щоби лїва рука не знала коли правою давав, але цїле село зараз гомонїло про єго жертву. Чоловікови тому вело ся так безпереривно через весь час єго ґаздованя, і люде почали гудїти, — як то звичайно буває між простим народом, — що Крайник або єсть чарівником, або знайшов якісь гроші. Но він не гнївав ся, хоч знав, що люде о нїм говорять, тілько промишляв над тим, як би себе за житя і по смерти звеличати, як би память о собі, немаючи потомків, між людьми удержати як найдовше...
Трудна то була для селянина річ видумати, що зробити з своїми грішми в тих часах, коли то кождий маґнат рускій мусїв виперти ся своєї народности, єсли хотїв зістати в списї вельмож, — в часах, коли то той нарід, що прийшов в комірство до нас, відобрав нам, господарям, першенство, ба, хотїв нас нашого власного кута позбавити — під плащиком рівноправности, — в часах, коли навіть небезпечно було назвати ся Русином.
"Жертвую на бідних, — думав Крайник — не довго будуть о менї памятати... Записати чужому — жаль... Казав би-м збудувати за свої гроші красну церков, — та бою ся щоб не знесли або не замінили на костел, як то роблять по инших селах і місточках... От найлучше зроблю — закуплю за свої гроші великій дзвін, кажу вилити на нїм своє имя яко фундатора, та няй він голосить славу Божу та й — мою..."
І стало ся, як постановив собі Крайник. За гроші свої справив великій дзвін, котрого голос — кажуть люде мав бути такій сильний, що від него аж риби в водї оглушали ся. А що дзвін так тяжкій трудно і небезпечно було завішувати на дзвінницю, припираючу до церкви а треба було для него збудувати дзвіницю осібну, — длятого дзвін лежав якійсь час незавішений і ще не поблагословлений.
Рік, в котрім то дїяло ся, визначав ся пізною весною, а в осени великою слотою. За-для того роботи в поли значно спізнились, і то так, що в листопадї стоги житні стояли ще на поли.
Дня 13 н. ст. листопада припадає свято чудотворцїв Косми і Дамяна — і того то дня многі села обходять празник церковний. Той празник святкувало також і село Ганчова, имовірно яко день громовий або зазначений иншою важною пригодою, — на всякій спосіб яко день умолительний. Хотяй сей день того року був з рана дуже ясний і погідний, то нїхто не важив ся вийти на поле до роботи. Один лиш Крайник хотїв скористати з погідного дня і казав слугам запрягати воли до воза та їхати по жито. Слуги, зачудувані на такій розказ, кажуть:
— Ґаздо! таже днесь чудотворцїв! Не годить ся йти в поле!...
Але Крайник зарозуміло відповів:
— То будемо чудо творити, — і пійшов з возом і слугами на поле.
Коли слуги забрали один стіг, сам ґазда переїхав до другого стога і стояв при волах, заким слуги зложать на віз. Забравши другій стіг, слуги відзивають ся до ґазди:
— Підїдьте дальше!
Но ґазда не рушає ся з місця. Слуги кличуть голоснїйше, але ґазда стоїть нерухомо. Приближають ся до него, та в нїм уже не було житя, він остовпів.
Так скінчившого житє Крайника занесли до дому і по звичаю христіяньскому пійшли єму задзвонити. А що він недавно закупив великій новий дзвін, то постановлено задзвонити ним єму першому, хотяй дзвін той не був ще благословлений і не був осаджений на призначене місце. Отже ураджено поки-що двигнути єго і завісити коло церкви межи дві липи, матери або бабки тих лип, котрі сегодня стоять коло церкви... Но коли люде завішували дзвін той межи липи, надсунула і зависла над ним громова хмара, а як почато Крайникови дзвонити тим дзвоном, грім ударив в него і розтріскав єго на дрібні куснї.
Ті куснї позбирано і відослано до виливальнї дзвонів і з того нового дзвона вилито нинїшний старий дзвін...
[Дѣло]
13.05.1892