З попереднього огляду ми бачили, як ентузіястично стрінуло українське громадянство появу свого молодого таланту. Тепер придивімося, як поставилася до Шевченка столична російська критика. 24 травня 1840 року писав Левко Боровиковський до Ізмайла Срезневського: "Особливо хвалять журнали "Кобзар", що недавно вийшов". Так воно і справді було. Крім однієї ворожої рецензії (в журналі "Сын отечества"), маємо цілу низку прихильних, що однодушно відзначають чималий талант автора й поручають "Кобзар" увазі своїх читачів. "Ми прочитали цю збірку — пише рецензент "Литературной Газеты" — з найбільшою приємністю й рекомендуємо її всім тим, що люблять українську поезію. В поезіях п. Шевченка багато вогню, багато глибокого чуття, скрізь дихає в них гаряча любов до батьківщини. Його картини згідні з природою й блищать яскравими, живими барвами". І кінчає: "Ми не сумніваємося в тому, ба навіть певні того, по думи п. Шевченка не тільки в Україні знайдуть щире серце, ласкаве слово, щиру правду й славу (підкреслені слова — надруковані по-українськи), але й серед тих москалів, що їм не чужа поетична мова російської Італії". Такуж оцінку вмістив П. Корсаков у журналі "Маяк". "Ці поезії — писав він — здобули б славу будь-якому імені в кожній літературі". І далі: "Ми певні, що не тільки Україна, але й мати її, велика Росія, прийме як дітей своїх розумних, квітисті діти любого нашого кобзаря". "Всі вони (поезії В. Д.) — закінчує критик — повні чуття, розуму, простоти, ґрації і щирої правди. З усього серця оплескуємо автора таких милих пісень і дякуємо просвіченому видавцеві за надрукування цієї прегарної книжки". (Підкреслені слова подані в ориґіналі по-українськи). До речі, Корсаков відмічає не тільки письменницький хист українського поета, але й малярський, згадуючи, що Шевченко учень геніяльного Брюллова.
Впливовий офіціозний часопис Булґаріна "Северная Пчела" також видала збірку українських віршів, написану "молодим малярем, учнем К. Брюллова". "Ми — каже рецензент — мусимо зі щирою радістю привитати хист о. Шевченка" й зазначає, що вміщені в "Кобзарі" поезії "вражають своєю простотою, ґрацією та чуттям". Це признання Шевченкового таланту, тим змаменніше, що "Северная Пчела", як і слід офіціозові, стояла на становищі, що тільки російська мова має будучність. "Признаємося, — писав автор рецензії, — сумно дивитися на літературу тих словянських наріч, які волею долі мусять вичерпатися в творцях, умерти в архівах, утративши навіть самі слові і звуки, в які вони згорталися, та ще сумніше дивитися, що цими наріччями пишуть люди, хист яких мігби приоздобити панівну, всепоглинливу словянську літературу, саме літературу російську". Звідси й висновок: "Ми маємо право сподіватися від таланту Т. Шевченка багато й тому порадили б йому розповідати свої прегарні почування по-українськи".
Навіть консервативно-дворянський "Современник", що його видавав Кулішів приятель і протектор Плєтньов, серед поетичних книжок "Останніх трьох місяців" на перше місце поставив саме "Кобзаря": "В ньому зібрано кілька простонародних (sic!) ліричних виливів душі, живих і щасливо відданих автором. Та, що розуміють українську мову, прочитають цю збірку, річ певна, з приємністю і вдячністю".
І це, не зважаючи на сентенцію, висловлену тут таки поруч в іншій реценції: "книга, що виходить у світ кривою простонародною мовою, коли панівна мова відрадно блищить і бренить для кожного читача, подібна до пародії або літературного жарту". Навіть "Библиотека для чтения" Сєньковського похвалила Шевченків "Кобзар". Помер Пушкін — так починається рецензія, й багато, людей почали мудрувати, чи є в нас поети. Автор рецензії тієї думки, що таки є: "Іноді, — пише він — доходять до нашого слуху пpeгapні пісні, відрадні явища, що носять на собі печать безперечного таланту. До таких явищ належить "Кoбзар" п. Шевченка". Одно тільки не до вподоби peцeнзентові — мова й він висловлює жаль, що "книгу не може прийняти наша (тобто російська) література, що ці поезії — не російські, що писані вони особливим, провінціональним наріччям, незрозумілим для більшости наших читачів". Він нарікає, що українські поети часто-густо пишуть таким наріччям, який навіть не існує в Росії, що вони кують свою власну, небувалу мову, "якої ні одна з усіх можливих Росій — ні велика, ні середня, ні мала, ні біла, ні чорна, ні червона, ні нова, ні стара — не можуть вражати за свою, і цією сумішкою слів чубатих і бородатих, голених і неголених, південних і північних, цим гібридним діялектом хотять здобути поетичну славу". Та, мовляв, уже за вавилонського стовпотворення виявилася невдача мішанню мов, отoж для людства єдине спасення тільки мова вироблена, мова, що існує, уживана; треба тільки якслід користуватись її природними засобами. Розуміється, для поневолених Mocковщиною народів, а то й для всієї Словянщини, це мова московська. Але, додає вкінці рецензент: "Тут ми не маємо на оці ніяких особистих прикладок до "Кобзаря", автор його, як людина з хистом, сам зрозуміє правду цієї завваги й витягає з неї потрібну для себе користь. Якою б мовою він не писав — він поет. Вія уміє відчувати й висловлювати своє почування зграбним віршем; на кожному його творі лежить печать поезії, що йде просто до серця".
Неначе відповіддю на ці закиди рецензія "Отечественных Записок" Краєвського, того самого, що збирався заходом Гребінки видавати окремий український додаток до свого журналу. Зазначивши, що "імя Т. Шевченка, якщо не помиляємося, впepшe появляється в літературі, автор каже, що "тим приємніше було стрінути його на книжці, яка повною мірою заслуговує на похвалу критики" та зазначає, що Шевченкові поезії "ориґінальні", що це "лепет сильної але поетичної душі". "Але чому ж п. Шевченко пише українською, а не російською мовою? Якщо ще має поетичну душу, чому не переказує її відчування російською? — спитає багато людей. На це можна відповісти також питанням: а коли ж п. Шевченко виріс в Україні, а коли доля поставила його в такі відносини до мови, якою ми пишемо й говоримо, що він не може висловити нею свого чуття? Коли з дитинства його уявлення вбиралися в форми південного наріччя, то невже через це треба талант закопувати в землю? Невже треба приглушити в душі святі звуки тому тільки, що кілька людей у модних фраках не розуміє, або не хоче зроуміти, рідного відгомону словянської мови, відгомону, що летить із півдня з колиски слави й реліґії Poсії, тимчасом як ці самі люди вважатимуть за смертельний гріх не розуміти найтонших натяків високомудрого Бальзака з братією?... А крім того, книги, писані українською мовою, а роді "Листів до земляків" Основяненка або "Приказок" Гребінки, чи "Катерини" Шевченка маючи моральну мету й розповіджені мовою, зрозумілою для кожного українця, без сумніву принесуть величезну користь українським читачам із простолюду".
Лише "Сын отечества", що його редаґував землячок Никитенко, також із кріпаків, як і Шевченко, не похвалив "Кобзаря". "Ми — писав рецензент, — уже кілька разів говорили, що всю теперішню штучну українську поезію вважаємо за пустощі і примху, та признаємося, не розуміємо, як можна людям із хистом бавитися такими дурницями... Нехай люди сумнівного таланту пишуть, як їм завгодно (на це тут автор дозволяє Гребінці. В. Д.), але шкода п. Шевченка, коли він калічить думку й російську мову, підробляючися під хохлацький лад! У нього є душа, є чуття, і його російські вірші, мабуть могли б додати свою частку гарного в нашу справжню російську поезію".
Як бачимо, навіть ця зовсім неприхильна рецензія не заперечує Шевченкового таланту. В суті речі автор її проводить, — правда, послідовніше — ту саму гадку, що й усі попередні рецензенти, з вийнятком тільки "Отечественных записок": правдива поезія можлива тільки мовою російською.
Та незабаром довелося Шевченкові почути за свої твори справжню лайку, простацьке глузування. Започаткував цей зворот знаменитий російський критик Бєлінський, а слідом за ним розперезалася й менша братія, навіть по тих самих часописах, що перше поставилися прихильно до творів українського генія.
[Краківські вісті, 12.05.1942]
Московська критика до Шевченкових "Гайдамаків"
В попередньому нарисі ми оглянули голоси російської критики на "Кобзар". Тепер спинімося на відзивах про поему "Гайдамаки".
Насамперед послухаймо, що писав знаменитий російський критик В. Бєлінський ще перед появою Шевченкових творів окремими виданнями він декілька разів висловлював свої думки про українську літературу й опісля, критикуючи Шевченка, покликувався на них. Тому й мусимо тут із ними познайомитися. Бєлінський признавав, із власного досвіду, що Україна — край поетичний і в найвищій мірі ориґінальний, що памятники української народної поезії — "дорогоцінні і зберігання їх річ похвальна", що тяжко знайти красніше джерело поезії, ніж українське життя. Але на його гадку, з сього ще зовсім не виходить, що слід писати українською мовою. Та й такої мови, мовляв, нема. Правда, була колись, за політичної відрубности України, але тепер це тільки "зіпсуте" провінціяльне наріччя, як от білоруське, сибірське та інші подібні до них обласні говірки. Україна, бачте, не самостійна держава, а звичайна російська провінція, тому й українці не окрема нація, а тільки племя. А племя може мати лише народні пісні, але не може мати поетів, себто літературу, тим більше поетів великих, бо великі поети появляються у великих націй. А яка ж може бути нація — питається Бєлінський — без великого й самобутнього політичного значіння? Тому, наприклад, турки, на його думку, це народ, що створив собі державу, а болгари — тільки племя, що не творить політичної суспільности. Українці тим більше не можуть мати своєї окремої літератури, що їх вища верства — дворянство — прийняла від часів Петра І-го російську мову. А що література пишеться для вищих освічених шарів, а не для простих мужиків, то й ні для кого писати українською мовою. Це раз. А друге — поезія це ідеалізація справжнього життя« а чиє ж життя ідеалізуватимуть українські поети? — вищої верстви в Україні? Так і життя тієї верстви переросло українську мову, яка залишилася в устах самого тільки простолюду, стала мовою виключно селянською. Тим, що українські письменники й пишуть повісті все з простого побуту та знайомлять нас тільки з Марусями, Одарками, Прокопами, Сеньками й тим подібними особами. А селянське життя так мало цікаве для освіченої людини. Треба Гоголевого таланту, щоб зреалізувати це життя, піднести його до поезії. Але ж Гоголь писав по-російськи. Правда, не для всіх він може бути за приклад, та проте жаль дивитись, як і малий талант тратить марно свої сили, пишучи по українськи для українських селян. Зміст цих писань одноманітний, як нудне й одноманітне життя їх персонажів. "Гарна література — кінчає критик, — що тільки й диха простакуватістю хлопської мови й дубоватістю хлопського розуму". — Лиш одну уступку готов був зробити українцям Бєлінський — дозволити писати по-українському книжечки для простого народу.
"Літературною мовою українців — зазначав він — повинна бути мова їх просвіченого громадянства, мова московська. Коли в Україні може появитися великий поет, то не інакше, як під умовою, щоб був він російським поетом, сином Росії, що гаряче бере до серця її інтереси, боліє її болями, радіє її радощами". Отже на думку радикального російського критика, українцям зась до своєї власної літератури, до свого окремого культурного життя, вищої просвічености. Україна не лише політично, але й культурно повинна становити нерозривну частину Росії. Тож не дивниця, що коли, наче наперекір цим поглядам, в Україні появився великий поет, що підніс українську мову на високості поетичної творчости, що в високо-поетичних творах оспівував таке гидке російському критикові хлопство, що болів болями свого рідного краю, а не мачухи Росії, що тужив за політичною волею й незалежністю України від Московщини, то Бєлінський не міг цього стерпіти. І от він, як фурія, накидається на Шевченка за "Гайдамаків". Ціла рецензія Бєлінського (в "Отечественных Записках" 1842 року) далека від найменшої обєктивности. Це не критика, а ординарна лайка, суцільне паплюження. Згадавши, що читачам відома його думка про українську літературу, Бєлінський заявляє, що "нова спроба співаній (siс!) п. Шевченка, упривілейованого, здається, українського поета, переконує нас іще більше, що подібного роду твори видаються тільки для втіхи й науки самих авторів, інших читачів у них, здається, нема. Та коли ці панови кобзарі думають своїми поемами принести користь нижчій клясі своїх земляків, то дуже помиляються щодо цього: їх поеми, не вважаючи на рясноту найвульґарніших і вуличних слів та виразів, позбавлені простоти вигаду, а оповідання, переповнені чудернацькими висловами та навичками властивими всім кепським поетам, — часто-густо зовсім не народні, хоч і підперті посиланням на історію, пісні й перекази, — отже з усіх цих причин вони, очевидно, незрозумілі для простого народу й не мають у собі нічого, з чим би він симпатизував. Тим-то краще було б, відкинувши всякі претенсії на титул поета, розповідати народові простою, зрозумілою йому мовою про різні корисні речі громадського й родинного життя, як це прегарно зачав (та на жальне провадив далі) п. Основяненко в своїх брошурі "Листи до любезних земляків"...
Oтся передмова аж надто виразно свідчить про рівень і вартість рецeнзії. Вистава сказати, що Бєлінський не вдоволяється тим, що висміває поему загалом: "Є в ній, мовляв, усе, що належиться кожній українській поемі, — дяки, жиди, козаки гарно лаються, бються, палять, ріжуть, ну й, розуміється в антрактах кобзар (яка ж бо то без кобзаря українська поема!) співа свої натхненні пісні, а дівчина плаче й буря гомонить". Ні, щоб іще більше зогидити поему, Бєлінський дошукується в ній порнографії — в прегарнім описі кохання Яреми й Оксани.
Зацитувавши на глум діялог із чудової сцени, він глузливо завважає: "Знову картина, яка жива! О! справді кажучи поетичною мовою самого пана сочинителя: ушкварив!"
Ціла рецензія перейнята чисто особистою ворожістю до українського поета. І цю ворожість задержав Бєлінський до самого кінця свого життя. Так, незадовго перед смертю, в листі до одного свого приятеля (Анненкова) з грудня 1847 року, пишучи про Кирилометодіївську cпpaвy, лає він братчиків за сепаратизм — "худобою, безмозкими хохлами", що "ліберальничають в імя галушок та вареників із салом", а Шевченка прозиває "ослом, дурнем, падлюкою, пяницею, любителем горілки з xoxлацького патріотизму". Згадуючи, що Шевченка засуджено "в салдати" головно за карикатуру ("пашквіль") на царицю, Бєлінський і тут дошукується у Шевченка порнографії!
"Мені не жаль, — каже він про Шевченкове заслання, — будь я його суддею, я зробив би не менше. Я чую особисту ворожнечу до такого роду лібералів"...
Одночасно з тим, як Бєлінський нищив Шевченка в "Отечественных Записках", у другім органі Краєвського — "Літературній Газеті" (1842 р., ч. 15) появилася цілком інакша рецензія, дуже прихильна до українського поета. Автор відзначає "прегарний поетичний хист" Шевченка, хвалить його "чудові поезії", "непідроблення натхнення" та "палку фантазію" й каже, що якби "Гайдамаки" були написані російською мовою, то це була б "найкраща російська поема".
Дуже прихильні рецензії на поему подали й словянофільські opгaни — петербурзький Бурачка та московський Погодіна. Але цьому нічого дивуватися, бо ці рецензії вийшли з-під пера українців. Микола Тихорський, рецензент "Маяка" (1842 р,), просто захоплений поемою. "Захоплення, що його викликали по всій Україні творі п. Шевченка, — пише він, — надто остання поема "Гайдамаки", виразно вже свідчать, що це талант непідроблений, немаленький, непересічний. Годилося б, додає автор, — сказати більше, далеко більше... Поема "Гайдамаки" вилилася просто з душі поета. Це не вязанка мертвих віршів утворених розумом і нанизаних холодним пером, це глибока, внутрішня пісня душі, втілена в живі звуки, що долітають до глибини вашого серця.."
Закінчує Тихорський свою довгу рецензію закликом до українських письменників — таки українською мовою: "Братіки, голубчики, послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів із їх теоріями! Співайте та співайте так, щоб письменним, дрюкованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали учитись нашому язику!"
А знов у "Москвитянині" 1843 року земляк із Новгорода Сіверського, Хведір Кітченко тішиться, що не вважаючи на прерізні лайки та перекривлювання російських журналів, Українська література "з року нa рік щораз більше збагачується такими творами, що не завстидали б імени автора ні з якого народу, ні в якій мові". Заразом повстає він проти називання української мова мужицькою. "Так ніби б то мова всіх освічених суспільств і літературна не повстали а тієї самої мужицької, — себто народної мови. "Гайдамаків" Кітченко називає "дорогоцінним подарунком".
[Краківські вісті, 13.05.1942]
Спадок Бєлінського багато заважив у відношенні москалів до українського поета. Шевченкові твори, які видавалися в 1844 році, зустріла російська критика вже однодушно. "Отєчествєнныє Запіскі" зустріли "Чигиринський Кобзар" ось такою іронічно-глузливою заміткою: "Завдяки невтомній діяльності п. Шевченка українська література процвітає собі та й все. Коли ж, не вважаючи на те, цілком невідома у Великоросії, і не тому, щоб українська література щодо багатства й вартости її творів поступалася, наприклад, перед французькою, а тому, що у Росії покищо мало розповсюднене знання чужих мов. Даруйте, не має українська література бути гірша за яку іншу, коли для неї пишуть такі поети, як п. Шевченко? То-то талант! Що вам Пушкін!"
А та сама "Літературная Ґазета", що колись так хвалила "Кобзаря" й "Гайдамаків", тепер висміює й українського "Гамалію" й російську "Тризну" Шевченка.
З приводу "Гамалії" "Літ. Ґазета" писала: "Книжки, що не має ніякого відношення до російської літератури, бо написана українською мовою. Ми вже висловили свою думку про українські книжки й лишаємося при ній". Глумливий відзив подибуємо і в "Бібліотеци для чтенія": "Гамалія або Гамалій був воднораз Ахіл і Аякс запорозький — бив, різав, пік жидів, турків, поляків, — тільки не їв своєї печені. В епопеї пана Шевченка описаний похід Гамалії на Скутару. Похід греків на Трою перед подвигом Гамалії це те саме, що Іліяда перед "Мертвими душами" (редактор журналу Сєнковський не любив Гоголя наперехід. — В. Д.). Ці подвиги і змалював поет віршами, гідними гeрoя". Також і "Moсквитянин" цим разом озвався сухо й непривітно, зазначивши, що згадує книгу, мимоволі через неврожай на нові книжки, хоч "Гамалія" мовою, якою писана, властиво й не належить до російської літератури". Тільки харківянин К. Калайденський, очевидячки українець, озвався з великим захопленням про Шевченкові поезії, надруковані в "Молодику" 1843 року.
"Усі вони чарівно гарні (підкреслення моє. — В. Д). Принада поетичного творива: глибоке, щире почування, вправний, гармонійний вірш, правильність і благородність мови — ось ті високі прикмети, що відзначають кожний твір нашого поета; додаймо ще до того його любов до батьківщини та її минулого — любов гарячу, що їй спочуває кожний читач і ви розгадаєте, чому Шевченко встиг у найкоротшому часі здобути особливу пошану серед своїх земляків та стати одним із найулюбленіших письменників освіченої кляси українців. Якщо Шевченко не користується такою самою славою серед російських читачів, то за це, розуміється, не можна обвинувачувати ні його, ні самих читачів, а тим часом можемо запевнити, що в лавах наших молодих поетів, що їх вихваляє той чи інший приятельський часопис, нема ніодного, що дорівнював би Шевченкові поетичним талантом, в якби серед них появився такий талант, його давно б проголосили б генієм... А що плещуть про Шевченка наші часописні аристархи?! Є люди — сліпі кроти, що, не маючи змоги правдиво оцінити високу вартість його творів, бо не розуміють мови, якою пише Шевченко, не хотять одначе й думати про це й не забувають чорнити його несправедливою критикою через одну тільки безглузду думку, що не годиться писати по-українськи". А далі, навівши Шевченкову думку: "Тяжко-важко в світі жити", Калайденський закінчує свою оцінку отсими словами: "Чи багато таких творів може виказати сучасна російська література? Яке глибоке, щире чуття! Не холодний розум диктував ці рядки: в них виявилася душа поетова з її тяжкими терпіннями й таємними почуваннями... А тим часом, з другого боку, яке це близьке, споріднене з духом народної поезії: читаючи цей вірш, готов думати, що це — народна пісня" ("Маяк" 1844, том XIIІ. cт. 6—8).
Редактор журналу С. Бурачек завважує з приводу цього відзиву:
"Усе це цілком справедливо". Одне тільки йому не подобається, що в згаданій думці Шевченко називає Московщину чужою стороною. Це для Бурачка — "поетичний анахронізм". Бачите, для козака чужою стороною може бути Туреччина, Алжир, Німеччина, а ніяк не Тверська або Петербурзька губернія.
[Краківські вісті, 16.05.1942]
Чим пояснити, що ті самі часописи, які спершу поставилися прихильно до Шевченкової поезії, опісля містили ворожі або глумливі відзиви? Павло Филипович (відомий наш поет і літературознавець, засланий большевиками), який переглянув "Отечественные Записки" та "Литературную Газету" від кінця 30-их до початку 40-их років, каже, що в обох цих журналах повно прихильних відгуків на книжки, що так чи інакше торкались України. Таке саме відношення спостерігаємо й по инших російських часописах 30-их років XIX століття. Досить розгорнути книгу В. Сіповського "Україна в російськім письменстві", видану Українською Академією Наук (Київ 1928 р.), щоб переконатись, скільки українського матеріялу містили в тих часах російські видавництва. Один російський літературознавець (Піксанов) пояснює це переможним впливом української стихії, справжнім "наїздом української культури в російську".
Останнім відгуком цієї колишньої моди (згадаймо слова молодого Гоголя в листі до матері з Петербурґу 30 квітня 1829 року: "Тут так цікавить усіх усе українське") — й були прихильні рецензії на "Кoбзap" та "Гайдамаки". В міру визволення москалів від того українського "засилія" мінялося й відношення до українських творів. А що Краєвський — видавець "Отечественних Записок" і "Лит. Газети" — був гарним практиком, добре вгадував уподобання й вимоги читачів, то й швидко змінив фронт. Тим більше Сєньковський (видавець "Библиотеки для Чтения"), орган якого був розрахований головним чином на міську буржуазію й урядництво.
Цілком зрозуміло, що ліберальні, так звані "западницькі" видавництва швидче позбулися колишнього українофільства, ніж славянофільські, що довше задержали прихильність до українства під впливом своїх симпатій до народної старовини та самобутности. Для западників ця старовина і своєрідність видавалися старомодним, вузьким, реакційним провінціялізмом. І як за наших часів боротьба з українством в СССР велась під прапором соціялізму, так тоді прикривалася фільософічними ідеями, зачерпнутими у Геґля або Шіллінґа. Так вияснює становище западників із Бєлінським у проводі й відомий історик російської літератури Олександер Пипін у статті "Русские сочинения Шевченка" (в журналі "Вестник Европи" 1888 р.). Але, очевидно, був це в суті речі тільки параван, за яким ховався найзвичайнісінький російський імперіялізм. Як каже український дослідник, в основі поглядів Бєлінського лежала передовсім "вузька державність місцевого, московсько-петербурзького походження, в берлінсько-геґеліянській формі" (М. Драгоманів, передмова до "Письма В. Г. Бєлинського до Н. В. Гоголя", Женева 1880). Драгоманів також дотепно висміяв пiдбите звичайнісіньким імперіялізмом крутійство російських поступовців. Коли дехто з українців — каже він в цій передмові — від впливом арґументів Бєлінського, що поза державою нема народу, що тільки держава творить інтелектуальне життя, що літературу може творити лише вища верства, почали доходити до думки якщо не про свою державу й аристократію, то бодай автономію, то тоді вихідна точка російської контрарґументації перемінилася й москалі стали побивати українців з точки погляду "широти інтересів" та демократії.
Була спроба і з українського боку виправдати зневажливо-вороже відношення знаменитого російського критика до Шевченка тодішнім станом української літератури, її відсталістю і тривіяльністю та плазунством самих українських письменників (М. Євшан, Т. Шевченко, Київ 1911, с. 34), але ж, коли навіть погодитися з Євшановою характеристикою тодішньої нашої літератури, то все ж до Шевченка її аж ніяк не можна прикласти. Та, розуміється, ніякими арґументами і не дасться виправдати Бєлінського й його однодумців. З-поза їх "критик" виглядає правдиво-звіряче обличчя московського націоналізму, таке отверто простолінійне, таке неприкрито-нелюдське саме у виходців із демократичних низів. Постишеви та Хрущови нашого часу це справжні спадкоємці колишніх "різночинців" Бєлінських. І не можна не згодитися з Трохимом Зіньківським, що тираду Бєлінського про українську літературу назвав заслуженим імям — нахабною. (Пор. Т. Зіньківський, Писання, том 2-й, Львів 1896: "Т. Шевченко в світлі европейської критики").
[Краківські вісті, 19.05.1942]
Шевченкова відповідь російським критикам
Українців глибоко обурювали лайки російськиx критиків Шевченка й вони словом і друком протестували проти московської напасти та потішали молодого поета, просячи не зважати на безглузді напади. Ми вже знаємо голос Тихорського. Таку саму раду давав Шевченкові й Квітка. В листі з 22. XІ. 1841 р. писав він до Тараса: "Спасибі Вам, що не дивитеся у вічі тим дурням, кацапам, що не вмівши нашої мови й не розібравши з неї нічого, кричать, мов жиди у шабас: "Штьо, де штьо — єта наварнякано. Ми нє панімаєм-ста нічаво!" Спасибі, що плюєте на те, та не перестаєте писати...". Та Шевченка не треба було потішати: у заспіві до "Гайдамаків", дозволених цензурою 29. Xl. 1841, він і сам дав добру відсіч столичним централістам. Памятаєте: російські критики великодушно дозволяють поетові розказувати "по нашому" про гетьманів, а він, бач,
...дурень розказує
Мертвими словами,
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах...
І далі
Коли хочеш гpoшей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу радость нашу,
Султан, паркет, шпори, —
От де слава! А то співа:
Гpaє синє море"...
Та поет на це сміливо відповідав:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте! Кричіть собі
Я слухать не буду!
Бєлінського ця остання апострофа страшенне роззлостила, видко дошкулила аж до живого. Шевченко бо вірно підхопив і влучно схарактеризував закиди російськой критики і на його особисту адресу й на адресу взагалі українських письменників. Можна припускати, що в виспіві відповідав він також і на усні арґументи, які міг чути часто від поодиноких осіб чи по літературних гуртках. Проте, зачеплений дотиками російських рецензентів, амбітний поет завзявся показати їм, що він може утнути незгірше й по російському. Так повстали його поетичні спроби російською мовою. Але Шевченко і на думці не мав закинути свою українську творчість та стати російським письменником. Він нераз жалував, що "сповідався черствим кацапським словом", а з приводу лайливої рецензії Бєлінського на "Гайдамаків" зауважив у листі до Г. Тарнавського з 25. І. 1843: "Нехай я буду й мужицький поет, аби тільки поет то мені більше нічого й не треба!"
Ширшу відповідь російським критикам зладив Шевченко в березні 1847 р., як передмову до підготовлюваного 2-то видання "Кобзаря". Передмова ця, забрана жандармами підчас арештування поета, опублікована вперше в 1898 р. в російському перекладі Миколи Стороженка в "Русской Мисли", а в українському оригіналі появилась aж p. 1906-го. Ширшими вийнятками з неї, що яскраво виявляють Шевченкові погляди, й закінчуємо наш огляд.
"Випускаю оце в люди другого "Кобзаря" свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братія українська возлюбленная.
Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі, — всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило... Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь! Собака лає, а вітер несе... Вони кричать, чом ми по-московськи не пишемо? А чом москалі самі нічого не дишуть посвоєму, а тільки переводять, та й то чорт-зна поякому?... Кричать о "єдиной славянской" літературі, а не хотять і заглянуть, що робиться у славян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську, або хоч і нашу... Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять...
...Отак то, братія моя возлюбленная! Щоб знать людей, то треба пожить з ними; а щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.
А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть посвоєму. У їх народі слово — і у нас народі слово, a чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він дише не посвоєму, а по-московському, або на Вальтер-Скота, що й той не посвоєму писав. Гоголь виріс у Ніжені, а не в Малоросії і свого язика не знає; а Вальтер-Скот в Единбурзі, а не в Шотляндії, а може і ще було щонебудь, що вони себе одцурались... не знаю. А Борнс усе таки поет народній і великий, і наш Сковорода таким був би, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина".
І кінчить: "Но, братія, не вдавайтесь втугу, а молітесь Богу і работайте розумно во імя матері нашої України безталанної".
[Краківські вісті, 20.05.1942]
20.05.1942