Якщо наступного тижня ви плануєте бувати на Книжковому Арсеналі, то в середу ввечері приходьте на «Енеїду». Це коротша (вона ж умовна або робоча) версія назви. Повна вимагає від мене глибокого вдиху: «Безкінечна подорож, або Енеїда: Мультимедійна лекція-колаж з елементами котляревщини».
Перший та останній складники цього словесного ряду виростають із одного й того ж епізоду, що трапився у Львові влітку року бодай же 1987-го. Певний шанований поет засперечався з Віктором Небораком щодо естетичних засад бурлеску, балагану та буфонади і дорікнув орієнтуванням на Івана Котляревського. Віктор умить знайшовся з цитатою: «Будеш, батьку, панувати». Це був дуже непоганий джокер. Так написав Котляревському «на вічну пам’ять» не хтось, а сам Шевченко, авторитет якого Вікторів опонент підважувати в жодному разі не смів. Отже, йому довелося нашвидку перегруповуватися, висуваючи якусь глибиннішу тезу. «Та я, – уточнив опонент, – проти самого Котляревського нічого не маю й високо шаную його. Але Котляревський породив котляревщину, всю оту епігонську шваль – от від чого я хотів би вас, хлопці, застерегти».
Таке категоричне протиставлення автора ним-таки створеному трендові зачепило мене, слухача і свідка тієї розмови, за живе. На той час я ще не мав доступу до більшості обов’язкових у тому випадку джерел. Іншими словами, я ще не читав ні Єфремова, ні Зерова, ні Маланюка, ні тим більше Грабовича. Мине ще тільки два-три роки – і всі ті студії опиняться на цілком досяжній відстані, тож можна буде досхочу занурюватися в них (з головою, звичайно).
Але влітку 87-го мені замість незліченних інтерпретацій залишалося знову перечитувати саму «Енеїду» Котляревського. Тобто єдине, зате не просте собі джерело, а першо-. Добре, що вдома завжди напохваті був той елеґантний ювілейний двотомник 1969 року в оформленні Базилевича.
Водночас я записував до свого грубезного зошита перші вірші з майбутньої збірки «Екзотичні птахи і рослини». Один з них я під усе ще дуже відчутним впливом згаданої суперечки назвав «Загибель котляревщини, або ж Безкінечна подорож у безсмертя». Саме з цієї назви й виводиться дійство, яке ми з друзями готуємо на найближчу середу в Арсеналі (зала «Фарби»). Загибелі в теперішній назві, щоправда, вже немає. Втім немає й безсмертя. Онтологічні екстреми врівноважено. Зате безкінечну подорож висунуто на передній план. Сенс у ній.
Котляревщину я собі уявляв не як літературну моду чи ширше стиль і не як сукупність наслідувачів укупі з «батьком основоположником», а радше як вигадану міфічну країну. Місце її розташування – десь на зламах українського, ще трохи мазепинського, бароко та імперсько-пітерського класицизму. Позаприродний (у сенсі метафізичний) симбіоз високого Середньовіччя з так само високим Просвітництвом – ось що це приблизно було, ця країна Котляревщина. Вона була оксюмороном. Вона котилася до загибелі, але водночас прямувала до безсмертя. Вона жила як вмирала і вмирала як жила. Вона пульсувала такими лексемами і зворотами, що голова йшла обертом – мова пручалася небуттю і судомно чіплялася за само своє існування.
У той же відтинок часу я доповнив краєвид країни Котляревщини кількома портретами. Натхнення чигало в коментарях та примітках до тієї ж «Енеїди-69». Так виникли «Арія Олекси Розумовського», «Павло Мацапура, злочинець», «Козак Ямайка», а дещо згодом і «Ваня Каїн». Останній, за мотивами старого московського лубка, написався вже у Москві, рік 89-й: «знову в руськім царстві пиятика // навіть голуби на храмах сизі». Він закінчується звертанням до братовбивці: «відпусти мене на ясні зорі // я вже вічний, ти мені не сторож».
Як усі великі тексти, «Енеїда» з усією своєю семіотичною надбудовою непередбачувано виходить за межі себе самої й розгортається щоразу новими сенсами. З’явившися на цей світ у часи, коли її країна, принаймні більша частина її країни, ставала (і здавалося, безповоротно, назавжди) колонією, вона виконала певний двохсотлітній цикл. Нині, через 200 років від її першої друкованої появи, а також через 175 років від її першого ж повного видання, ця країна нарешті бути колонією перестає. Це відбувається дуже непросто, болісно і нестерпно довго. Але з огляду на те, що імперія тоді й тепер фактично та сама, хочеться побачити за цим як не завершення «безкінечної подорожі», то хоча б історичний гепі-енд. Можливо, таким чином який-небудь Світовий Дух натякає нам на важливість перечитування.
12.05.2017