В останнім випустку своєї "Osteuropäische Zukunft" її видавець др. Шупп назвав українське питанє найтяжшою із загадок, видвигнених теперішною російською революцією, що розвязати її стоїть на перешкодї цїлий ряд трудностей, дїлаючих явно і скрито, зверху і знутра. Сфінксом мусить видавати ся справа кождому зацїкавленому чужинцеви, що властиво тільки від дуже недавного часу став зачувати доривочно про сю нову для него національну проблєму, якій нераз тільки на половину йняв віри, — щоб от аж в нинїшну велику історичну хвилю одержати нагоду почути автентичний голос з самої України, що продирає ся в сьвіт і голосить проречисто, що Україна се не фантом, не мрія, не інтриґа, але жива, вловима дїйсність. Рознїс ся з України голос з домаганями національних прав й полїтичної волї з уст соток тисячів демонстрантів на улицях українських центрів і зі сторони представництв окремих суспільних верстов і станів. Україна проговорила.
Контури української проблєми зарисували ся маркантнїйше — і то не лиш в очах чужого обсерватора. Відчуває се і сам український обсерватор і патріот. Бачив же він, як цїлими десятилїтями енерґія поневоленого українського народа марнувала ся на неплідній оборонній боротьбі проти царату; як національні домаганя всїх недержавних народів Росії, а з окрема Українцїв підпорядковували ся, а то й зовсїм відкладали ся на бік — в імя великої, спільної всїм ворогам царату справи: як нераз найкращі сини України марно пропадали для України в морю загально російського революційного руху, серед якого тільки зовсїм нерадо толєрували ся змаганя до національної окремішности.
Одним махом революція перевела в сїм напрямі основну зміну. Успіх революції вплинув на недержавні народи в Росії в дусї піднесеня свідомости окремішности їх інтересів від інтересів иньших народів держави, а з окрема народа державного, московського. По упадку царату зголосила ся перша по свої окремі права: Україна — шмат найкращої землї російського царства, заселений масою понад 40 мілїонів населеня! Вже той сам факт, що Україна явно і голосно домагає ся своїх національних прав і полїтичної волї, не лиш на папері друкованім за границею і для заграницї, або ширенім у себе дома крадькома, але на явних зборах, в промовах депутацій, навіть військових, по часописях — річ, що захоплює українське серце і приневолює до глибокої застанови чужинця. А однак при всїм тім процес се ясний і зрозумілий і містить ся він в рамах природного розвитку. Українська загадка розвязуєть ся легко.
Є друга загадка, перед розвязку якої поставила світови рос. революція. Немов казка з 1000 і одної ночі читаєть ся — не те, що кількадесятитисячна юрба манїфестувала по вулицях Петербурга за автономією України, а те що сї манїфестації відбувають ся так гладко, так без заколотів що слово "подив" не вистарчає, щоб дати правдивий вираз почуваням. Правда, адже уступив той, на чий зазив урухомлювали ся тисячі нагайок і, як випало, спадали на плечі полїтичних демонстрантів, страйкових аґітаторів або українських сепаратистів. Тільки що недавно ще царським урядом люто нищено український рух — в імя загально-російської національної ідеї. Ся ідея спинила cя сегодня без куратора, а ті, що ладять ся сей уряд перебрати, що не певні нї сили, нї власти, нї доріг. Яким усе те піде ходом? Перед нами великий знак запиту. Росія — сфінкс. Чи розвяже сю загадку революція? Ледви! Бо-ж революція її тільки що сьвітови завдала. Вона сповнила своє одно велике завданє і закінчила довголїтний період боротьби проти царату. Надїяти ся, щоби вона дала й розвязку національного питаня, нема нїякого оправданя. Не побільшує тих надїй і російсько-лїберальна віра в те, що в Росії, побудованій федералїстично, московський елємент силою чисельности і своїх асиміляційних прикмет зможе без утиску запевнити собі те значінє, як анґль-саксонська раса в межах свого впливу. Ся форма підбитя культурного недержавних націй, а з окрема Українцїв є зовсїм не принадна а передовсїм вона наскрізь не природна. Вона лише може числити на успіх що найбільше лише супроти народів культурно низших, на сходї европейської і на всїм просторі азійської Росії, природній царинї для російської культурної місії. Супроти народів культурно висших, із західноевропейськими наклонами, нема місця асиміляційним змагання культурно низше стоячих Москалїв. Висказ: "пошкрибай Москаля, а дошкрибаєш ся Татарина" — і сегодня має свій новий змисл.
Росія ладить ся вступити на дорогу експериментів, за якими бачно слїдитемемо і ми австрійські Українцї, бо з тими експериментами як і загалом з розвитком російських справ злучена доля наших братів на російській Українї. Ще не слїдно добре, як вони зарисовують ся, і можливостей є цїлий лєґіон. Нашій орієнтації супроти тих можливостей дав вираз на стовпцях нашої часописи у своїй онодїшній статї п. Василько, про котрого становище згаданий нами на передї Німець пише от що: "Провідник буковинських Українцїв має рацію, коли в своїм орґанї "Буковина" говорить про те, що в Росії йде рівночасно кілька революцій, що до котрих тяжко рішити, котра остане найважнїйшою. Його напімненє до земляків, не давати віри так добре теперішним володарям Росії як і їх евентуальним наслїдникам і далї держати собі перед очима досьвіди минувшини, щоби не стратити одиноко слушної орієнтації ід заходови, — має сегодня превелике значінє".
Вказаної орєнтації австрійські Українцї нїяк не можуть стратити з перед очий. Слїдячи з любовю за розвитком національного руху своїх братів на російській Українї, вони свідомі того, що тут в Австрії, серед усталених державних порядків, вони здобули певне пристановище для національного розвитку відродженої нації. На якіб переходи не надибала судьба українського народа в Росії, австрійська Україна, значить Галичина і Буковина, се безпечна пристань для української культури і полїтичної думки, цїнена не лиш нами австрійськими Українцями, але й усїми полїтично сьвідомими елєментами на російській Українї.
[Буковина]
01.05.1917