Ще чорніє сніг латками,
вітер лиже цвіль плотів,
а вже юний сонця гамір
під ворота прилетів.
Ще печаль у мене в думці
хоче радість мрій затерти,
та вже сонце струми струнчить
на нові весни концерти.
Світ сльота ослизла в'яже
в сірі змари, мов в бандаж,
та він пружить дужі м’язи,
щоб стрясти відлиг вантаж.
День підносить хмурі брови.
Вітер весняний звірям став
чорний мускул хмар подряпав
аж до фіолету крови.
І шукає в неспокою
виходу у вільний простір:
хижим птахом — звіриною
мне порив свій в дикій злости.
Дрожаки ще серце точать
холодом ночей гнилих,
та вже пошум нас лоскоче
днів веселих, весняних.
[Львівські вісті]
03.05.1942