Так-от, ця книга про те, що ми всі божевільні. Божевільні, що ходять і постійно розмовляють самі зі собою. Просто більшості з нас це поки що вдається робити непомітно для інших, як, зрештою, і для самих себе. Уривки вчорашніх розмов, список аргументів, чому я права, а він козел, флешбеки еротичних прелюдій, мрії про нові джинси – кожен з нас міг би стати Джеймсом Джойсом і написати свого товстелезного «Улісса». І то була б найнудніша книжка на світі, оскільки більшість того, що ми думаємо, – шлак, відходи і непотріб. Наша голова – як захаращені балкони квартир, де мешкають алкаші. Як застояна вода у брудному озері з мертвою рибою.
І поки мій розум бездумно тиняється між спогадами та мріями, я пропускаю все те, що відбувається просто зараз. І навіть якщо зауважую щось із довколишнього світу, то ці картини втискаються у мій мозок, як пасажири у переповнену маршрутку. Коли я вперше помітила розквітлу магнолію, то завмерла. Але це тривало від сили декілька секунд, перш ніж мене знову зніс бурхливий потік думок. Вдруге наш з магнолією інтимний контакт тривав ще менше. І так я пропускаю весну, літо, осінь, зиму… Пропускаю каву, прогулянку, поцілунки. І навіть молитву – розум, як паралельна звукова доріжка, продовжує одержимо розмовляти сам зі собою, незважаючи на присутність сакральних слів.
Зазвичай мої думки – як заїжджена вінілова платівка, що повторює одну і ту ж поламану мелодію з того місця, де зіскакує голка (у кожного з нас – своя добірка улюблених вінілів). Іноді мої думки схожі на скажених псів, що атакують зсередини і рвуть там усе на шматки, залишаючи мене стікати слізьми на подушку. Але найчастіше вони наче липка тягуча жуйка, яка давно втратила початковий малиновий смак, а ти жуєш, жуєш і ніяк не можеш виплюнути.
Ми думаємо одне і те саме, сваримось про одне і те ж. І ці затерті мислеформи роблять нас параноїками, маніяками, іпохондриками, істериками, задротами, занудами. З віком наші діагнози стають все помітнішими, як і наші зморшки.
Коли намагаюся не думати, то думаю про те, чи я думаю. А отже продовжую думати. І коли все-таки не думаю, то відчуття – наче всім тілом підпираю двері, стримуючи навалу, що хоче знести двері з петель. Як заткнути рота базарній бабі, що сидить у мене в голові, і вирубати цей старий грамофон? Де кнопка «стоп»?
Деколи вдається. Наприклад, у Карпатах на вершині гори, коли фізична краса й фізичне виснаження об’єднуються і голка остаточно зіскакує з вінілу. Тиша (не так зовнішня, як внутрішня) стає не так фоном, як головною дійовою особою. Думаю, саме за цією внутрішньою тишею ми і мандруємо у гори, навіть якщо цього не усвідомлюємо. Тому природа для мене, як колись давно для язичників, – постійно діючий храм, де тисячоліттями правиться одна і та ж літургія Тиші.
Стан крайньої втоми, смертельної небезпеки, виснажливого посту – це ті випадки, коли людині вдається хоч на коротко вирватися з тюрми своєї голови. Але коли все минає, внутрішня окупація думками відновлюється тут же.
«Думи мої, думи мої, лихо мені з вами»… Ситуація набагато драматичніша, аніж може видатись на початку – ми беззастережно віримо всьому, що говорить нам власний розум (так, як більшість вірить усьому, що показує телевізор чи пишуть у газетах), і відтак думки формують нашу ідентичність. Ми взагалі вважаємо, що наші думки – це і є ми. Я є те, що про себе думаю. А думаю я про себе погано або дуже погано. Голос у моїй голові брутальний і безцеремонний. Втім, якщо навіть він працює у режимі солодкої похвали, як люстерко у казці про Білосніжку, то це нічого по суті не міняє. Бо немає жодного значення, вважаємо ми себе хорошими чи поганими, – ми не є ні тими, ні іншими. Тільки що тоді ми справжні?
Ейнштейн стверджував, що для фізика важливіше вміти не думати, аніж думати. І ця книга, власне, про це – про важливість вміння не думати. Бо тільки там, за межею слів, існує все те, чого ми прагнемо – натхнення, творчість, «нестерпна легкість буття», таблиця Мендєлєєва, духовні інсайти, точні рими, новаторські прориви… і головне – справжня любов, якої всі так шукають, але ніяк не знайдуть.
Любов як спосіб життя. «Зроблено з любов’ю» (тобто не халтурно, з усвідомленням процесу) – цей рекламний слоган я б хотіла причепити до свого життя як бірочку. Бо поки що проживаю його неякісно, поспіхом, «на чернетку». Так ніби хронічно перебуваю у залі очікувань для транзитних пасажирів і все ніяк не долечу додому. Кожне наступне завдання – випробування, яке треба відмучити, а не цікава пригода, якою можна насолоджуватися. Я майже відсутня в процесі і націлена лиш на результат.
Добрі майстри – столяри, музиканти, танцюристи, сантехніки – це завжди ті, хто вміють бути присутніми у тому, що роблять (а не у голові). Вони виконують свою роботу поважно, без поспіху. «Зроблено з любов’ю» можна замінити на «зроблено у тиші», або «зроблено з насолодою», чи «зроблено з присутністю у процесі». Бо якось так виходить, що любов, присутність, тиша, насолода, якість життя – це все синоніми.
Тому мені треба взяти своє життя і все там поміняти місцями, так ніби проявити неґатив фотографії – забути про (забити на) результат і вчитись насолоджуватися процесом, що б воно не було. А це, як виявилось, зовсім не просто. Вміння отримувати насолоду від життя передбачає роки наполегливих тренувань – це ніби знову і знову брати себе, як шкільного розбишаку, за вухо і повертатись у теперішній момент, відволікатись, пірнати у мисленнєвий потік і знову повертатися до кави, яку зараз п’єш. І так безконечну кількість разів, допоки, як у самураїв, не трапиться «дзен у кожній чашці чаю». Або дзен у кожній філіжанці кави. Або дзен під час прочитання цієї книги.
* * *
Книга Екгарта Толле “Сила моменту Тепер” у моєму перекладі незабаром вийде у новоствореному видавництві “Terra Incognita”.
(дизайнер обкладинки - Ілля Стронговський)
04.05.2017