та перевишкіл учителів для фахових сільсько-господарських шкіл
Львів, 29 квітня.
І.
В останнім часі українська преса почала звертати увагу на розбудову українського фахового шкільництва. Це дає сміливість забрати голос у цій справі. Бо справді, треба відваги, щоб торкатися цієї непопулярної теми в країні, де, скажім одверто, кожним намагається бути доктором, магістром, меценасом і т. п. та й де людина лише з цими титулами вважається гідною пошани. Фахівець чи ремісник належить до нижчої касти в суспільстві. Кожний інтелігент вважав би навіть родинною трагедією, як би його син став добрим фахівцем-ремісником, хоч би й з більшою платнею, як його батько. Тому при обговорюванні фахового шкільництва приходиться мимоволі торкнутися як забобонів української інтелігенції щодо фахової, ремісничої освіти, так і браку зрозуміння в селянства для званевого сільсько-господарського вишколу. Без поборення цих двох сумних явищ українська фахова освіта буде шкутильгати й не осягне того стану, який потрібний для зміцнення й піднесення української нації в сучасній добі й при сучасних умовинах.
Українське суспільство мусить дійти до того стану, що був у нас за давніших часів, коли багатий український ремісничо-міщанський — численний і міцно зорганізований — стан був одним із автивніших чинників у нашому суспільстві, а наше селянство, заможне й фахово освічене, має заступити колишній хліборобсько-шляхетський стан, що творив разом з міщанством нашу національну культуру. Але для такої розбудови нашого суспільства мало одних лише фахових шкіл та хліборобського вишколу — бракує ще зміни поглядів у нашому суспільстві: треба позбутися отого погірдливого відношення до ремісничо-міщанської й "хлопської" праці, яке, на жаль, в нашому суспільстві панує. Але це зовсім ще не значить, що потрібно зредукувати українську націю виключно до "хлопів" і міщан. Треба змагати до планової, гармонійної розбудови суспільства, притримуючись засади, що не суспільне становище батьків, а лише суспільне добро має бути вирішальним, хто з членів нації займатиме таке чи інше становище в суспільстві. Іншими словами — маючи на оці добро суспільства, мусимо керуватися засадою, що кожна людина має займати в суспільстві таке становище, яке відповідає її здібностям. А цю засаду можна перевести легко в життя лише при тій умові, коли в нашім суспільстві пануватиме пошана до української людини незалежно від того, яку вона виконує суспільну функцію. Тоді ані пан доктор ані пан майстер не буде соромитися того, що його син виявить більші здібності до науки ремесла, торгівлі чи господарки, як до абстрактного, теоретичного знання й не буде мучити свою дитину наукою, яка не дасть їй в майбутньому радости й задоволення з праці, я вробить її лише меншвартісною між товаришами з фаху та відсуне її в життєвій боротьбі, при конкуренції, на останнє місце. У першу чергу добро суспільства й добро одиниці має бути вирішальним при підготовці дитини до життя, а не мотиви престіжево-амбіційні, яким підлягають навіть наймудріші люди з нашої інтелігентної верстви. Тут варто наслідувати Західну Европу, де таких, як у нас, явищ вже нема. Там шанують людину, а не звання.
Другим завданням нашої преси й нашого суспільства є поборювання отого погляду, що панує між нашим селянством на школу, як на засіб здобуття фаху, а не знання. Треба розтолкувати селянству, що сільсько-господарський вишкіл провадиться не для здобуття в майбутньому посади, а для званевого знання. Про посаду треба старатися не на стороні, а у свому власному господарстві. І що найкращу "посаду" дістане той, хто буде найкраще підготовлений до найкращого ведення свого власного господарства.
[Львівські вісті, 30.04.1942]
Львів, 30 квітня.
II.
При розбудові нашого фахового шкільництва треба мати на увазі: 1) школи для вивчення фаху й 2) школи званєво-обовязкові. Два типи фахової школи. В школі першого типу учні — дівчата й хлопці — вчаться якогось нового фаху, а в другій — молодь не вчиться нового фаху, тільки здобуває дальші, ґрунтовніші відомості з тої ділянки, в якій вже працює.
Школи для вивчення фаху є поправді фаховим передшкіллям. Напр. торговельні школи, ремісничі школи й т. п. В ці школи учні поступають по закінченні початкової школи й починають своє навчання фаху теорією, яку доповнюють практичними заняттями й нарешті кінчають науку фаховою практикою в якомусь підприємстві чи майстерні. Цей тип школи був на нашім терені відомий здавна, а тому ми ним не будемо тут докладно займатися. Багато цікавіший і майже новиною у нас є другий тип фахової школи — школи нижчого типу, т. зв. школи званево-обовязкової.
Званево-обовязкова школа це є доповнююча школа для тих учнів, що вчаться вже практично якогось ремесла, а тільки раз на тиждень відвідують школу. Таким чином учень званево-обовязкової школи своє практичне навчання якогось ремесла чи звання у ремісника, в виробництві або в підприємстві доповнює в школі теоретичним навчанням.
Цей тип школи для підготовки ремісничо-міщанського стану ми, українці, не можемо використати в такій мірі, в якій є можливим для інших націй. І то з тих причин, що в нас ще дуже слабо розвинутий ремісничо-міщанський стан. Українців ремісників, торгівців і дрібних підприємців є обмаль, а тому українець не має в кого вчитися. Чужинець до навчання українця не прийме. Тому для розвитку в нас міщанського стану більше підходить тип школи для навчання фаху, себ-то школа фахового передшкілля. Учень, що скінчить таке фахове передшкілля, знайде різні можливості доповнити своє теоретичне знання практикою хочби й на чужині, прим. у Німеччині, навіть зі слабим знанням чужої мови, тоді коли учень доповнюючої школи мусить цю школу, безсумніву, мати в рідній мові.
Зате сільсько-господарський званєвий вишкіл у нас, українців, нації переважно хліборобської, має стояти на першому плані. Але цей вишкіл мав би різнитися від вишколу званево-обовязкової школи ремісничої. Відвідування такої званево-обовязкової школи для ремісничого учня є обовязковим раз на тиждень в бігу 3—4 літ. Учня званевої сільсько-господарської школи треба обовязати до щоденного відвідування школи продовж 5—6 місяців, вільних від сільськогосподарської праці. За цей час учні мали б пройти підготовчий курс теоретичного навчання, доповнюючи його в часі сільсько-господарської праці відбуванням обовязкової практики, — один день на тиждень — на шкільнім досвіднім чи зразковім полі або на якомусь зразковому господарстві. Школа мала б тривати лише рік-два, залежно від обставин, спроможности й т. п. Після закінчення цієї загально-доповнюючої сільсько-господарської школи, учень міг би доповнити своє знання ще на фахових сільсько-господарських курсах — огородництва, садівництва, бджолярства, птахівництва, скотарства й т. п.
На перешкоді організації сільсько-господарського фахового шкільництва стоїть: 1) Як ми вже згадували вище — брак зрозуміння в українського селянина-хлібороба потреби й головно цілі такої школи та 2) брак відповідної кількости кваліфікованих учительських сил. Але обі ці перешкоди можна усунути. В першому випадку через різні культурно-освітні організації ("Просвіти", У. О. Т.) та головним чином через "Сільський Господар", повести освідомлюючу кампанію серед українського селянства про цілі й потребу такої школи. Якраз потребу такої школи українське селянство відчуває, а тільки для нього неясна ціль такої школи. Наш селянин розуміє таку школу скорше як фахово-професійну, себ-то школу, що підготовляє до певного фаху, підготовляє на посаду, а не доповнює його звання теоретичними відомостями. Що ж торкається браку фахових учительських сил, то ця справа не є вже такою безнадійною. Можна організувати сільсько-господарські курси для учителів народніх шкіл, які на тих курсах дістали б відповідну підготовку, потрібну для навчання в званево-обов'язковій доповнюючій школі сільського господарства.
ІІІ.
Як довідуємося з преси, такі курси для перевишколу учителів для фахових сільсько-господарських шкіл проєктується вже відкрити у Слобідці Лісній коло Коломиї. Трудно лише погодитися з засадою самовистарчальности цих курсів. Коли взяти на увагу, що платня фахового учителя сільсько-господарської школи не буде вищою від платні учителя початкової народньої школи, то який тоді сенс був би для учителя народньої школи йти на ці курси та ще й витрачатися на них, особливо при теперішньому тяжкому матеріяльному стані учительства? Ця самовистарчальність курсів є "ложкою дьогтю в бочці меду" доброго задуму перевишколу народніх учителів на учителів сільсько-господарських шкіл і ледве чи заохотить кого з учителів до вступу на ці курси.
Маючи на увазі те, що при новому упорядкуванні Европи, нашій нації суджено бути сільсько-господарським підложжям для майбутньої економіки европейського суходолу, треба звернути пильну увагу на піднесення агрокультури нашого хліборобського народу, а тому українське суспільство не може стати принаймні в початках цієї акції на шлях самовистарчальности сільсько-господарського вишколу. Навпаки, треба скерувати всі зусилля, напружити всю енергію, змобілізувати всі культурні сили для піднесення як загального культурного стану так і хліборобської культури нашого селянства, а не обмежуватися лише самовистарчальністю. Бо самовистарчальности для цього не вистарчить. Курси для учителів сільськогосподарських шкіл муситься поставити на найвищий щабель, як під оглядом лєкторських сил так і матеріяльного забезпечення курсантів. На лєкторів треба запросити визначніших наших сільсько-господарських фахівців, що одержали освіту й відбули практику в Західній Европі, а таких ми, Богу дякувати маємо вже досить. Скупитися в цій справі — робити національний злочин, бо наша нація складається з 90% сільського населення й тому не даремне зветься нацією хліборобів.
[Львівські вісті, 01.05.1942]
01.05.1942