Наша рідна мова вже в доісторичних часах відзначалася великим багатством і значним ступнем розвитку, як можна догадуватися на основі творів народної усної словесности. Одначе не судилось їй стати мовою письменства, бо письменською мовою стала мова церкви, як це — зрештою — було не тільки в нас. З христіянством на Україну прийшла до нас і мова староболгарська, тобто давньо-церковно-слов’янська, що була мовою церкви усіх слов'ян, навернених на Христову Віру в слов'янському обряді. З уваги на те, що давно-церковно-слов’янська мова була зрозуміла народнім масам південних і західних східних слов'ян, вспіла вона вдержатися й як мова письменства. А тому, що св. Письмо й церковні книги — це давні прояви письменства, то давно-церковна мова зробилася літературною мовою, а дальше й мовою державних установ і школи. Хоча давно-церковно-слов’янська мова й була зрозуміла давнім українцям, то все ж таки переписувачі й перекладачі змінювали цсл. фонетику, морфологію і складню й заступали їх староукраїнськими формами живої народної мови. Вплив народної мови слідний передусім у оригінальних пам'ятках, таких, як "Слово о полку Ігореві" і грамоти ХІV-ХVI ст. Жива українська мова проявляється теж у перекладах св. Письма з XVI—XVII ст. і здобуває собі визначне місце в церковних піснях, кантах, різдвяних і великодніх віршах-ораціях, вертепі та інтерлюдіях Гаватовича, Некрашевича, Довгалевського й ін. Окремі шляхи, що ними йшов розвиток мов народної і письменської, сходяться в літературній творчості Івана Котляревського, що перший свідомо ввів у друковану книжку живу народну мову, а саме: полтавський говір. Від часу І. Котляревського почали живої народної мови вживати в своїх творах письменники, як: Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Метлинський і ін., що збагачують мову словником харківського говору.
Особливо в Галичині здержалася письменська мова відмінна від мови Придніпрянської України. При кінці XVIII ст. Галичина переходить під панування Австрії. Зв'язки з Україною перериваються. Галичина зберегла для письменства те саме "язичіє", яке вживалося тут і перед прилученням Галичини до Австрії. Цією мовою викладали й на "Studium Ruthenum"ю Була вона й мовою урядів. Духовенство говорило й писало польською мовою. Але з 1830 років почав продиратися до Галичини вплив живого українського письменства з його народною мовою. А вислід цих вплив — це "Русалка Днѣстровая" з 1837 р. Маркіяна Шашкевича. Одначе співтовариші М. Шашкевича та його наслідники думали, що літературну мову з народною основою можна й треба збагачувати позиками з цсл. мови, чим тільки пошкодили її правильному розвиткові. Наслідком цього витворюються в Галичині два мовні табори, а яких один змагав до самостійного розвитку української мови й культури в єднанні з Придніпрянщиною, а другий прямував до мовного й культурного об'єднання з Московщиною. Оба табори вели завзяті мовні і правописні спори, що тягнулися аж до кінця ХІХ ст., але закінчилися перемогою народної мови й фонетичного правопису, що його закріпив д-р С. Смаль-Стоцький своєю граматикою, виданою в 1893 р.
Але й Галичина має свої заслуги коло розвитку української мови й культури, бо їй судилося кілька разів бути Піємонтом. Було це в XIII ст., коли то Галичина захистила рештки української культури перед татарською навалою. Перед вела Галичина і в XVI ст., коли прийшлось їй обороняти рідну національність перед польонізацією. І в ХІХ ст., коли царська самоволя Валуєвським циркулярем у 1861 р., указом з 1876 р. і законом з 1881 р. намагалася знищити українську мову й письменство, стала Галичина притулком для переслідуваної мови й культури.
Одначе, заки літературна мова Галичини наблизилася до літературної мови Наддніпрянщини, відбулися тут завзяті спори "з безмірною шкодою для нашої літератури. Ідеї, форми вислову, стиль, мову, все ми занедбали за тою боротьбою за букви, немов мертвецьким сном проспали европейський і слов’янський романтизм", — пише І. Франко у книжечці: "Етимологія і фонетика в южноруській літературі", Коломия, 1894, стор. 3.
У часі розгару цих "язикових" спорів приходить І. Франко до Львова. Уже на шкільній лавці пізнав Франко багату скарбницю рідної мови, бо він збирав не тільки народні пісні, але й слівництво, що його передав він опісля авторові книжки "Малоруско-німецкий словар", Е. Желехівському. Франко стає членом Т-ва "Академический Кружокъ", що видавав часопис "Другь". У язикових спорах Франко участи не брав, бо він станув на становищі, що за народною мовою й фонетикою "промовляють два найважніші практичні згляди: конечність літературного і національного поєднання галицьких Русинів з Українцями, і те, що власне між пишучими русько-укранською мовою, коли не всі, то певно найчисленніші й найважніші писателі уживали й уживають фонетики". ("Етимологія і фонетика", стор. 11, 30).
В органі видавництва панувала мертвеччина, тому мусів Франко свої твори, писані фонетикою, друкувати в "Друзі" етимологією, а народну мову перероблювати на "язичіе", хоча вдома писав і фонетичним правописом і чистою народною мовою. У часі "язикових" спорів Франко стає по стороні тих, що народну мову ставлять основою своєї діяльності, тому й написав два сонети п. н. "Народна пісня" (1873) і "Котляревський" (1874), що в них неначе програмою ставить собі народну мову. Народну пісню прирівнює він до живої криниці. У народній пісні "творчий дух народа співа до серця серцем, мовою живою". Котляревського прирівнює Франка до орла з уваги на живу народну мову в його творах. Живі зв’язки з українськими письменниками й діячами та поїздки на Україну мали теж безперечний вплив на мову Франка.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 30.04.1942]
(Докінчення)
Пам'ятав Франко теж і про мову в школі й ще в р. 1884 радив познайомити молодь з живою народною мовою та з живою народною й мистецькою літературою. Народна поезія — на думку Франка — повинна стати в школі пропедевтикою рідної мови, історії й поезії ("Зоря", 1884).
І письменники повинні добре знати мову але не з книжок, а з життя, з розмов, з власного погляду й досвіду (ЛНВ 1898/99).
Франко свідомо старався користуватися лексичним матеріялом цілої нашої етнографічної території, а задержуючи звукову систему і морфологію південного українського говору намагався витворити одноцілу українську літературну мову.
І цю свою програму виконував. Вийшовши з околиць, де перехрещуються впливи говорів: наддністрянського, надсянського, лемківського та бойківського, у своїх молодечих творах Франко ще стоїть під впливом бойківського говору. Але в пізніших творах визволяється щораз більше від місцевих впливів.
У передмові до збірки «З вершин і низин" (1893, стор. 3—5) писав Франко про свою мову так: "Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх у тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було в мене сильно розвите. На мені в мінятурі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всіх галицько-руській літературі: школа, граматика й спори язикові прибили й закаламутила чистоту народної мови".
Але Франко вся працював над своєю мовою та її "поправляв скрізь, де це тільки було можливе ("Зів’яле листя", передмова 1910).
І те намагання поправляти та виробляти мову слідно в дальших творах І. Франка. Мова творів Франка відзначається великим багатством, бо Франко підносився до вершин, але й сягав до найнижчих низин і черпав що всіх джерел. Під пером Франка стає мова органом і строго научних дослідів з усіх ділянок людського життя і найвищих полетів людського духа та поетичної уяви в країну ідеалів і найніжніших відрухів глибоким чуттям пронизаного людського серця. Мова Франка чиста, багата й ядерна. В "Ізмарагді" каже Франко, що він старався, щоб слово його було ясне. Мова його конкретна, образна, повна метафор, порівнань, персоніфікацій, брак у ній абстракцій, зате повно зорових картин. У збірці "З вершин і низин", ще багато слів, що в них вражає збіг приголосних, але дальше вже видно чергування голосних з приголосними, що підносить красу мови, надав мельодійности віршам та робить їх гнучкими, музикальними. Але Франко — як геній — не держався утертих шаблонів, але був за свободою мови та, якщо було потрібно, не цурався й говіркових слів, архаїзмів та варваризмів, щоб викликати потрібне враження дійсних подій, наблизити нас до минулого та намалювати середовище, а якому відбувається дія.
У свої слова старався Франко влити найбільше змісту, щоб вони не були половою, тільки щоб палахкотіли живучим, уздоровлюючим вогнем, бо тільки "вогонь в одежі слова — безсмертна чудотворна фея, правдива іскра Прометея". А для поетів, що строїли свої ліри на "шрррум" та "дзеньки бреньки" були "слова — полова".
М. Зеров каже, що твори Франка свобідніші від книжного нальоту, як твори "молодомузців". Має на думці твори Франка: "Мойсей", "Semer tiro", "Мій Ізмарагд" (1911).
Тематика творчості Франка дуже різнородна. Як дійові особи виступають всі верстви українського народу, як теж і меншин, що живуть на українській території. Усі верстви, стани, кляси й звання характеризує їх мова, що її вживає Франко, впроваджуючи дійові особи. У Франкових творах виступають і селяни і робітники, рільники й нафтярі, в'язні й урядовці, філософи, політичні діячі, народні промовці, священники, дідичі, учителі, рибалки, чоловіки й жінки, старці й діти, гуцули й бойки, поляки й жиди — і всі вони говорять мовою, їм питомою. Різним типам — своєрідна мова, характеристичне слівництво. Франко збагатив українську мову й новотворами (неологізмами), бо вже як учень перекладав твори всесвітнього письменництва.
Одначе остаточного слова про мову Франка ще не можна сказати, бо до цієї праці потрібне повне критичне видання його творів, що й повинно статися до 1946 року, коли то припаде 90-ліття з дня його народження і 30-ліття з дня його смерті.
[Львівські вісті, 01.05.1942]
01.05.1942