(Пригадка з приводу перевороту в Росії).
Подїї в Росії видвигнули знов українську справу на поверхню полїтичного життя великої держави півночи. Як судити з донесень російської преси, український рух в Росії виринув ураз з вибухом революції з несподїваною живістю, орґанїзуєть ся і кріпшає, розливаючи ся рівночасно по всїй Українї, захоплюючи щораз то ширші круги та видвигаючи, чим далї, то нові національні інституції. І як можна з усею певністю з сих донесень оцїнити, сей український рух у межах російської імперії наскрізь полїтичний, себто не обмежуєть ся він на орґанїзації української культури — преси, школи, товариств, спілок тощо, але ставить собі наскрізь полїтичні цїли, видвигає наскрізь полїтичні постуляти.
Кульмінаційною точкою українських домагань в Росії є клич державної самостійности України в федеративнім звязку з рештою Росії. Отсей постулят повторюєть ся у резолюціях українських полїтичних орґанїзацій, масових віч і в кличах демонстративних походів на вулицях Київа, Петрограду й инших міст. Стоять за ним, здаєть ся, всї без виїмки українські партії, підносить його інтелїґенція і робітники, селяне й козацтво, салдати та студенти, все, що тільки національно свідоме в українськім народї Росії. Несформулований він ще, що правда, полїтично-правним способом, як неозначене ще ясно його теоретичне уґрунтуваннє: до сього моменту не спрецизовано ще з українського боку без сумнївів, що саме розумієть ся під "федеративним" відношеннєм до Росії, як і не проголошено модерно-демократичної чи історичної засади, на якій отсе відношеннє мало-б оперти ся. Тим більша зате імпульсивно-практична настирливість, з якою отсей загальний клич, що виринає, очевидно, силою відчутої потреби з глибин душі самого народу, повторюєть ся в усїх заявах і виступах російських Українцїв під нинїшню нору. Україна жадає самостійности.
Зажадали її й ті сини надднїпрянської України, яким — який жаль! — не доводить ся великої хвилї пробудження України проживати на своїй землї, але яких воєнна заверюха загнала в табори полонених. Піднесли й вони клич самостійности України, а її відношеннє до Росії ставлять на історично-правну основу, на непередавнене право України до певної, означеної форми державного відношення до Росії. Поставили так справу полонені в наказї до нового революційного правительства (Див. Вістник ч. 144).
Річ іде про переяславський договір.
Літа божого 1654-ого гетьман України, Богдан Зиновій Хмельницький, шукаючи в скрутнім воєннім положенню України виходу, предложив козацькій радї як суверенови України до правосильного порішення свій проєкт шукати "протекції" в московського царя. Козацька рада в Переяславі рішила згідно з проєктом великого гетьмана, приймаючи до відома "статї", сформуловані передтим радою старшини, які містили в собі те, що на думку авторів сих "статей", української старшини, треба було забезпечити виразною умовою з царем Олексїєм Михайловичем як сувереном Московщини. Отсї "статї" царь Олексїй Михайлович предложив земському соборови цїлої Московщини, що їх з незначними змінами рівнож прийняв до відома. Як один з основних законів російської імперії виднїють отсї "статї" до сьогодня в "Сводѣ законовъ русскаго государства". Сих статей нїколи формально не скасовано. Петро І урочисто прирікав їх шанувати, хоч у практицї доптав їх ногами, а Катерина II, зносячи de facto гетьманський уряд і "Реґімент" (правлїннє), не знесла одначе формально й виразно — бо й односторонно не могла сього вчинити — переяславських "статей". Вони зостають ся в правній силї до сьогодня.
Чим були й що говорили властиво отсї "статї"? Який полїтично-правний характер їх та як формулують вони відношеннє України до Росії?
Найвизначнїйші теоретики й історики російського державного права — проф. Б. Нольде в його "Очеркахъ русскаго государственнаго права" та проф. Сергеєвич в своїх "Лекціяхъ и изслѣдованіяхъ по древней исторіи русскаго права" характеризують "переяславські статї" з боку форми яко міждержавнї й договір двох окремих суверенних держав, що-ж-до змісту яко персональну унїю між українською козацькою республикою і державою Романових. Україна й Московщина — значить — яко дві рівнорядні держави заключили поміж собою договір (умову, трактат), силою котрого обидві сторони зобовязали ся, що московський царь має бути зверхнїм володарем України, що одначе Україна заховує свою власну, окремішню та повну державність — своє законодавство та своє правительство з своїм виборним володарем на чолї, свою армію і свою дипльоматію, свій скарб і повну волю в уладженню своїх внутрішніх справ. Як зверхник України царь зобовязав ся помагати Українї проти Польщі та Кримського ханату, зате український гетьман зрікав ся зносити ся з Польщею чи Туреччиною без згоди царя. Отсе й було одиноке обмеженнє державної самостійности України, — обмеженнє менше нїж неодної з сучасних нам держав (напр. Угорщини й Австрії або знов невтральних держав щодо будування кріпостей і т. и.).
Влучно замічає Михайло Драгоманів у своїй брошурі "Пропащий час — Українцї під московським царством", що переяславський договір не був, правда, "верхом державної премудрости", недостає йому прецизного сформулування поодиноких прав обох сторін, велике й державне помішане там з малим і особисто-правним, його мова повироблена та кулява, а побіч цїнного й вартного по нинїшнїй день — як в горі вичислені права України — є там і таке, що сьогодня не може вдержати ся, як окремі права ("привилеї") окремих станів (верстов) і т. д. Були одначе в "переяславських статях", як сказано, пункти, що хоч і висловлені незугарно та куляво, вартні одначе до сьогодня, і — як замічає Драгоманів — могли були стати основою справдїшньої волї й гаразду України. Оскільки те, що в переяславськім договорі говорить ся про привилеї поодиноких станів на Українї яко наскрізь внутрішня справа України не належить до міжнароднього права, а тим самим се сама Україна може реґулювати, остільки всї инші статї договору яко такі, що регулюють відношеннє України до Росії, повинні до сьогодня мати повну силу в фактичних відносинах між обома сими країнами.
Коли послїдовно передумати те, що розумієть ся під федеративним звязком України з Росією, — фраза, що подибуєть ся майже в усїх українських резолюціях чи заявах в Росії під нинїшню хвилю, — то таки приходимо до такого самого або мало що відбіжного сформулування державно-правних відносин України до Росії, як його побудовано в переяславськім трактатї. "Федерація" може бути лише між двома чи більше державами о повній або обмеженій суверенности та може прийняти найріжнороднїйші види — від такого, як Бритійська імперія або Австро-Угорщина, до такого, як північно-американські Злучені Держави або Нїмеччина. Переяславський трактат дає Українї вже готову історично-правну основу, на якій можна послїдовно збудувати цїлу державно-правну будову відповідно до нових обставин часу та беручи під увагу фактичне розселеннє українського народу. Україна нїколи не зрекла ся своїх прав, запоручених переяславським договором, отже має право зажадати привернення їх і зажадати ревізії сеї умови — сього останнього тому, бо Росія не додержала Українї умови, як і тому, бо нема вже чинника, що мав бути лучником обох держав, себто особи царя. Коли-ж-би противна сторона не згоджувала ся з тим жаданнєм України, так вона вільна від умови і в повнім праві рішати сама про себе.
[Вістник Союза визволення України]
29.04.1917