Американський осередок міжнародної письменницької правозахисної організації PEN International вручив родині українського режисера Олега Сенцова, ув'язненого в Росії у так званій "екстремістській справі", премію Барбари Ґолдсміт (нова офіційна назва премії – PEN/Barbey Freedom to Write Award — "Свобода писати"). Цю премію вручають письменникам і публіцистам, котрі зазнали утисків за висловлення власних думок.
Церемонія вручення премії відбулася у Нью-Йорку, повідомив народний депутат Мустафа Найєм на своїй сторінці у Facebook. Нагороду отримала кузина режисера Наталія Каплан.
Сенцова, котрий також є автором оповідань, ушанували "за велику мужність виступити проти нетерпимості, за свободу вираження та добросовісне інакодумство".
Під час церемонії зачитували лист, котрий Олег Сенцов, засуджений до 20-ти років в'язниці, передав із колонії в Якутії:
"В'язниця – це м'ясорубка людських доль, потрапивши до котрої, перестаєш вірити у справедливість, та не перестаєш за неї боротися. Тут усе по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за загорожею. І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться й зміниться. Та нічого не змінюється і не вирішується. Опинившись у в'язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її нема.
Зате є час подумати. Довго і багато про що. Про те, як жив і що залишилося після тебе, чи залишилося взагалі. Починаєш дивитися на себе наче збоку, на того, хто залишився там, на свободі. На тебе вчорашнього дивиться "ти" сьогоднішній, більш тверезий, розумніший і в чомусь навіть жорстокіший. Портрет збоку вже зовсім не здається таким привабливим зсередини. І як із такою особою хоча б хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим за нього. І відходить усе зайве, штучне і принесене. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому вартувало жити. Про що можна дізнатися лише тут або на війні.
Розуміння, що ті близькі люди, котрі були з тобою, той час, котрий ти проводив з ними, і те тепло, котре вони тобі дарували, – це і є найважливіше у житті. Лише це й залишається, все інше кудись відходить і забувається. Ні за чим так більше не тужиш, як за цим. Раніше це здавалося неважливим і природнім, як повітря, котрого й не відчуваєш, поки тобі його не перекриють. Колись на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку й сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок у кишеню куртки і довго носив його зі собою. А потім щастя кудись загубилося. Дуже важко відчувати себе людиною, котра втратила найважливіше.
Близькі люди – це не завжди ті, кого бачиш щодня. Та діти, навіть чужі, навіть котрих ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно чути дитячі голоси, котрі іноді заносить вітер з-за паркана. Діти – це, мабуть, найцінніше, що залишається після нас, це ті, в кому ми житимемо і після нашої смерті. Тому не варто псувати їм життя, виховуючи їх: виховувати треба лише себе, а дітей просто любити. І якщо вдасться, привчити їх до двох по-справжньому важливих речей: читати книги і казати правду.
Коли я востаннє заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: "Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!" Я відповів, що саме тому я туди і їду – я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, та виявилося, що ще не до кінця. І боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу у в'язниці і, як будь-якому ув'язненому, мені важко відповідати на просте дитяче питання: "Тату, коли ти повернешся?!", – написав Олег.